Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Близько 600 тисяч німців, яких наприкінці війни захоплено як військовополонених чи робочу силу, загинуло. Близько 185 тисяч німецьких цивільних загинули в радянському полоні під час і після війни. Ще близько 30 тисяч загинуло в польських таборах. Крім цього, в радянських таборах померло близько 363 тисяч німецьких військовополонених (показник смертності становить 11,8 % — проти 57,5 % смертей серед радянських солдатів у німецьких таборах). Ще багато полонених загинули дорогою до таборів, або ж їх розстріляли після того, як вони здалися, не реєструючи як військовополонених[658].
Як і в численних інших випадках, Сталінові злочини уможливила політика Гітлера. Так багато німецьких чоловіків захопили, а жінок Зґвалтували значною мірою через те, що нацисти не організували систематичних евакуацій. Упродовж останніх тижнів війни німецькі війська чимдуж утікали на захід, щоб здатися британцям чи американцям, тільки б не Червоній армії. Цивільне населення часто не мало такої можливості.
Гітлер уявляв війну як справу волі. Таким чином, він наголошував, що на війні зазвичай заперечують поразку і так погіршують її наслідки. Збройний конфлікт він трактував як випробування для німецької раси: «Або Німеччина стане світовою потугою, або ж Німеччини не буде». Націоналізм Гітлера завжди був особливим, позаяк він вважав, що німецька нація має в собі потенціал величі, але потребує виклику імперського панування, щоб очиститися від виродження. Відтак німців можна було шанувати доти, доки тривала успішна війна. Якщо німці розчарували Гітлера, не очистившись кров’ю загиблих ворогів, то винні в цьому лише вони самі. Гітлер показав їм дорогу, але вони відмовилися нею йти. Якщо вони програли війну свого спасіння, то в них не було більше підстав уціліти. Для Гітлера будь-які страждання, що їх могли зазнати німці, були наслідком їхньої ж слабкості. «Якщо німецький народ нездатний боротися за власне самозбереження, то нічого не вдієш. Нехай гине»[659].
Сам Гітлер обрав самогубство. Не для нього були прагматичні міркування, необхідні для збереження життя цивільного населення. Гауляйтери, що мали цивільну владу в східній Німеччині, були відданими діячами нацистської партії і належали до найлояльніших послідовників Гітлера. Ці люди не спромоглися зорганізувати евакуацію населення в трьох ключових провінціях. Гауляйтером Східної Прусії був Еріх Кох, який раніше був райхскомісаром України. Він якось сказав, що кожного українця, гідного їсти з ним за одним столом, муситиме застрелити. Тепер, у січні 1945 року, армія, яка значною мірою складалася з українців, наближалася до його німецької провінції. Він, видавалося, не міг у це до кінця повірити. У Померанії Фрац Шведе-Кобурґ намагався стримати потік німецьких біженців. У Нижній Силезії Карла Ганке непокоїла думка про те, що втеча підважить його кампанію з перетворення Бреслау (нині Вроцлав) на фортецю, здатну зупинити Червону армію. Насправді Червона армія оточила Бреслау так швидко, що люди опинилися в пастці. Через те, що цивільне німецьке населення розпочало евакуацію надто пізно, загинуло значно більше людей, ніж могло загинути. Радянський флот потопив 206 із 790 кораблів, що мали евакуювати німців із Балтійського побережжя. Один із цих кораблів, Вільгельм Густлофф, пізніше у своєму романі Im Krebsgang, згадав Гюнтер Грас[660].
Німці, що тікали суходолом, доволі часто потрапляли під перехресний вогонь Червоної армії та Вермахту. Знову і знову в колони німецьких цивільних і їхні вози врізалися радянські танкові дивізії. Наслідки цих зіткнень згадувала Ева Янц: «Нечисленних чоловіків розстрілювали, жінок ґвалтували, а дітей — били й забирали від матерів». Ґрас, який спостерігав подібну сцену очима солдата Вафен-SS, «бачив, як кричить жінка, але не чув її крику»[661].
Нова Польща постала в ту мить, коли втеча стала депортацією. Завершення боїв принесло в нові західні землі Польщі (що офіційно називалися «поверненими територіями») організовані етнічні чистки. 26 травня 1945 року центральний комітет польської робітничої партії постановив виселити всіх німців із польської території. На той час німці вже починали повертатися. Вони втекли перед наступом Червоної армії, але не мали бажання втратити всю власність і покинути рідну землю. Крім того, вони не могли знати, що їхнє повернення позбавлене сенсу, що їхня рідна земля стане польською, а їхні домівки перейдуть у власність поляків. До червня 1945 року повернулося близько мільйона з 6 мільйонів німецьких біженців. Польські комуністи вирішили відіслати недавно зібране і підвладне їм військо на «очищення» польської, на їх переконання, території від цих німців[662].
Улітку 1945 року польські комуністи неспокійно чекали остаточного мирного договору. Вони побоювалися, що якщо не зможуть утримати німців на захід від лінії Одер-Найсе, то не отримають цих земель. Поза тим, вони наслідували приклад свого південного сусіда — демократичної Чехословаччини. Її президент був найбільшим у воєнній Європі прихильником депортацій німців. 12 травня він сказав громадянам своєї країни, що представники німецького народу «більше не є людьми». Днем раніше очільник комуністичної партії Чехословаччини говорив про повоєнну Чехословаччину як про «республіку чехів і словаків». Чехословаки, чия країна мала тримільйонну німецьку меншину, почали виганяти своїх німецьких громадян за кордон у травні. Загинуло в цих вигнаннях до 30 тисяч німців; близько 5 558 німців наклало на себе руки в Чехословаччині у 1945 році. Гюнтер Ґрас, який на той час був військовополоненим у американському таборі в Чехословаччині, питав, чи американські солдати там ДЛЯ того, щоб стерегти його, чи щоб охороняти німців від чехів[663].
Офіцери нової польської армії наказали своїм солдатам ставитися до німецьких селян, як до ворогів. Уся німецька нація вважалася винною і не заслуговувала жалю. Один генерал розпорядився «поводитися з ними так, як вони поводилися з нами». До цього не Дійшло, але умови військових депортацій, які тривали від 20 червня До 20 липня 1945 року, виказували квапливість, байдужість і зверхність високої політики. Військо депортувало населення, яке мешкало найближче до лінії Одер-Найсе, щоб створити враження, що ці землі були готові для передачі до Польщі. Армія оточувала села, давала мешканцям декілька годин на пакування речей, шикувала їх у колони, а тоді вела через кордон. Армія доповіла про переселення таким чином 1,2 мільйона осіб, хоч це число, ймовірно, дуже перебільшене; принаймні, частину
