«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський
Нове правительство московське, царя Петра, відновило війну з Туреччиною і Кримом в 1695 році і чотири роки раз-у-раз козацьке військо мусіло ходити походами куди посилав цар—то на турецькі городи, то на Татар, а крім того сильно терпіла Україна ще й від татарських нападів через сю війну. Та се ще було нічого, як виявило ся потім. Гірше йшло далі. Скінчивши війну з Турками, цар Петро пристав до війни Польщі з Шведами, щоб при сій оказії відкрити Московщині дорогу до Балтийського моря. І знов почавши від 1700 р. козацьке військо мусїло ходити рік за ріком, своїм коштом, не маючи иїякої заплати, в далекі походи на північ, де богато козаків пропадало зовсім від непривичного повітря, від тяжкої служби, а котрі й вертали ся—то піші й голі, а до того приймали всяку зневагу від московського начальства, що ними там роспоряджалось-било, лаяло, калічило, робило що хотїло. Крім війни раз-у-раз уживано їх на ріжні тяжкі роботи, на будованнє кріпостей; 1706—7 роки сила народу мусїла працювати коло будови нової кріпости в Київі, на Печерську, бо цар Петро бояв ся шведського походу на Україну. Козаки мусіли робити зимою і лїтозд, під доглядом московських приставників, що поводили ся з ними грубо і немилосердно. До того ще раз-у-раз швендяли через Україну московські полки й команди і чинили всякі кривди, забирали всякий припас, поводили ся грубо не тільки з простим народом, але і з старшиною. З усіх боків підіймали ся „плач, стогін і лемент" козацтва. народу, і навіть найбільш покірливі перед московським панованнєм люде починали нарікати, що так далі бути не можна.
Ось як описує се Филип Орлик, писар військовий і довірений чоловік гетьмана в пізнїйшім листї: „Зачала ся робота коло фортифікації печорської, наступили переходи через українські городи до головної армії то рекрутів то всяких начальників, і полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з жалями оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові бють, уха шпалами обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросийські люде доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину бють смертельним боєм. Два полковники, миргородський (Апостол) і прилуцький (Горленко), як головнїйші і від иньших до Мазепи сміливійші, так сказали Мазепі: „Очи всіх на тя уповають і не дай Боже на тебе смерти, а як зістанемо ся в такій неволі, то й кури нас загребуть". А прилуцький то потвердив такими словами: „Як ми за душу Хмельницького завеїди Бога молимо, так навпаки ми і діти наші во вічні роди будемо душу і косги твої проклинати, коли нас за гетьманства свого в такій неволі зіставиш".
Мусїла боліти від того душа й Мазепі самому, а крім того й ріжні тревожні гадки виникали у нього. Досї він опирав на московській підмозі; але з кінцем 1705 року московська справа в шведській війні починає обертати ся на гірше. Шведський король, сміливий Карло XII за сей час упорав ся з иньшими участниками війни: королем данськимі польським. Знищив партию короля Августа в Польщі, довів до вибору нового короля, а Августа примусив замирити ся і зрікти ся польської корони (1706), і так зістав ся сам оден Петро против сього страшного
противника, що здобув собі славу непобідимого і необорного войовника. Треба було сподївати ся Шведів і на Україні, а на Москву була мала надія Коли Мазепа завів мову з царем про небезпеку від Шведів, то цар сказав йому рішучо, щоб не сподївав ся помочи: не може йому дати московського війська, бо самому потрібне. Ну а з своїми силами Мазепі не було що й думати бороти ся з Карлом. Очевидна річ, що як би Шведи тільки вступили в покинену Москвою Україну, то там зараз би підняло ся повстаннє: люде, роздражнені московськими кривдами, певно пристали б до Шведів, а й старшина хто зна чи схотіла б стати проти них. Треба тямити, що з Шведами була звязана память про давнійші трактати за часів Хмельницького та Виговського, коли то під шведською протекцією і охороною мала бути забезпечна свобода і незалежність України. З сим були звязані ріжні надії і вони так і зістали ся не розбиті і не опоганені, тільки не здійснені, бо Шведи тоді відійшли на бік. Тепер вони йшли на Вкраїну, і старшина чула, як на неї неначе спадає обовязок довести до кінця діло, не доведене її предками—спробувати за помічю шведською визволити Україну від московської впасти, що останніми роками так тяжко, безжалісно і немилосердно затяжіла над українським житем.
З другого боку мав Мазепа не раз добру нагоду переконати ся, що московська ласка швидким конем їздить. В неспокійній голові царя Петра виникали все нові й нові проекти, і між ними дуже часто випливали й ріжні комбинації що до України. То він задумував скасувати військо козацьке й завести на Україні рекрутчину. То думав зробити з України князівство для якогось потрібного чоловіка (напр. для англійського герцога Марльборо, через котрого цар думав втягнути в свої гіляни Англію), і навіть на потїху Мазепи Петро був випросив уже у німецького цїсаря титул князя німецького цЇсарства; виготовлено вже для нього і грамоту від цїсаря і герб (див. мал. 298). Знаючи близше Петра, Мазепа бачив, що як справді трапить ся якась користна комбінація з Україною, то не пожалує він анї гетьманських заслуг, ані його вірности.
Неможна було на нього полягати, а треба було самому думати про себе. До ріжних иньших болючих справ приєднала ся ще одна, а то про правобічну Україну. Правобічні полковники, задумуючи боротьбу з Поляками, хотїли зєднати ся з Гетьманщиною, щоб мати вія неї поміч. Почавши від 1688 р. Палїй і иньші полковники раз-у-раз просили Мазепу, щоб прийняв їх під свій „реймент". Мазепа луже рад був взяти під свою вдасть правобічне Подніпрове, але цар тому протививсь,
