Московство - Павло Штепа
Психологія вчить, що люди й народ, які відчувають свою неповноцінність, вживають єдино можливого їм способу себе підбадьорити — перехвалки. Московські слов’янофіли написали цілу купу книжок, що можуть бути джерельним матеріалом лікареві розумових хвороб. Перекажемо коротенько їхні марення. Першим є вигадка, ніби Західна Європа духовно зогнила, ставши на шлях лібералізму та індустріалізації, засудила себе на смерть, бо той шлях, мовляв, веде до занедбання всього містичного, трансцедентного в європейській культурі, до знищення стабільних громадських та державних установ і форм. Друга химера — про московський «народ-богоносец». Про себе вони пишуть, що московський народ не визнає основної ідеї приватної власності, бо ця ідея — антихристиянська і є головною причиною боротьби — ненависті поміж людьми. Мовляв, ми, москвини, вже на світанку нашої історії заснували свою общину. В ній усі люди мають однакові права, все майно належить всім і кожному з общинників, немає диявольської заздрості, всі справи розв’язує сама община за згодою всіх, там згода і любов. Хіба не християнський ідеал царства Божого на землі? Жодний народ у світі не має й натяку на таку ідеальну інституцію, а ми, москвини, маємо її тисячу років. Наш московський народ не визнає і права окремої людини на своє незалежне від громади особисте життя. Не визнає, що є окрема людина, окрема особа, а лише мала комаха, що згине, нічого не може зробити сама без упорядкованої громади. А упорядкованою вона може стати лише тоді, коли має сильного вождя, щоб його накази виконували беззастережно. І ми, москвини, від початків нашої історії маємо сильних царів-самовладців, вони не допустили, щоби ліберальні шашелі підточували нашу державу. Ті шашелі вже підточили всі європейські держави, і їхній упадок — це справа лише часу (москвини, що були в Європі у XVII–ХІХ ст. жахалися, бачучи там «сваволю», себто свободу. Вони ніяк не могли зрозуміти: чому та «сваволя» ще не завалила європейські держави — В. Ключевський). Ми, москвини, розуміємо велику правду, якої не розуміють європейці: особа — ніщо, а держава з царем-усевладцем — все.
Наш московський народ глибоко вірить, що єдність думки створює й єдність дії. В єдності всієї нації лежить запорука її могутності, а відтак багатство та щастя. Заради цього єдність думки треба підтримувати всіма способами, навіть і примусом. Треба без милосердя нищити тих, хто єдність думки руйнує. Сам Христос учив про потребу єдності духу, отже й думки. І наш народ цю єдність має. А чи має її якийсь інший народ?
Московський народ не себелюб. Московська душа любить не лише свій народ, а й усі народи світу. Ту «любов» сконкретизував П. Зубов у XVII ст., а його духовні діти СРСР здійснюють у ХХ ст. Москвини покидали свою Московщину і розселювалися по всій імперії, і всюди почувалися, як удома. А це свідчить, що московський «человек» є «общечеловек», людина світова. Отже, повести до «общечеловеческой» мети може лише народ московський. І він здатний охоче проливати власну кров, щоби повести весь світ до світової мети, до вселюдського щастя, бо сам Бог таке наказав, наклав на московський народ місію привести людство до царства Божого на землі.
Одначе, часом московське шило вилазить з «общечеловеческого» мішка. Ф. Достоєвський свідчить: «Вселюдськість є національною рисою москвина». Отже, всі люди в світі мусять стати москвинами. Питання лише — як це зробити. «Після Ізраїлю і Візантії московський народ був третім народом, обраним Богом на рятівника людства. І це самозрозуміло, бо ж московський народ за своєю вдачею не знає насильства, отже народ, що нікому не зробив кривди. Московський народ виявив виняткову серед інших народів здатність без насильства будувати громадський та державний лад. Жодний інший народ такої здатності не виявив. І в усьому світі тільки народ московський має справедливі розв’язання всіх суспільних, господарських, політичних і культурних справ»[588].
«Хтось порівняв Московщину з Янусом. Це порівнання — помилкове. Янус бо мав два обличчя, а Московщина має їх далеко більше. Інші народи творили лише по одній інтернаціональній доктрині. Московщина створила їх цілу купу. Спершу створила «правдиве християнство». Згодом — «правдиве слов’янство». Потім — «правдивий соціалізм». Це були московські «інтернаціональні» доктрини, але на кожній — як залізом вирізьблене — стояло: Правдиве Християнство — це Я. Правдиве Слов’янство — це Я. Правдивий Соціалізм — це Я»[589].
Навіть далекий французький історік це побачив і записав: «Учора Московщина казала нам: «Я є справжнє християнство». Завтра скаже вона нам: «Я є справжній соціалізм»[590]. Це сказано сто років тому. І «демократична» Московщина не лише сказала, а й убила в СРСР мільйони тих, хто спробував сумніватися в московській «правді». Мріє вбити ще більше мільйонів поза СРСР. Всі москвини всіх політичних напрямів мріяли (і мріють) знищити «гнилую» Європу[591].
У всіх писаннях К. Маркса не знайти й натяку на якусь мораль. Він розглядає людину як бездушну тварину, все її життя пояснює спростаченою фізіологією. Марксові теорії не можна назвати нелюдськими, вони — протилюдські (антигуманні). Тому-то москвини і захопилися марксизмом. С. Нєчаєв написав «Катехізис революціонера» такий дико звірячий, що навіть К. Маркс ним гидився. В. Ленін вихваляв той «Катехізис» і здійснював його.
С. Нєчаєв, підозрюючи в зраді члена таємного революційного товариства Іванова, заманив його до себе і власноручно задушив лише за недоведену підозру. Революціонер ХІХ ст. П. Ткачов учив, що подружня любов та вірність є найдурнішою нісенітницею, вигаданою середньовічними фарисеями. Улюблений московський «поет революції» В. Маяковський закликав нищити геть усе, палити світової слави твори, висаджувати динамітом музеї, вбивати навіть власних батьків, поливши їх бензином і запаливши, щоби горіли, як смолоскипи на святі революції[592].
М. Бакунін (1814–1876 рр.) був не простим пропагатором нищення, натхненним апостолом нищення, пророком царства руїни, царства сатани. Тому-то він і мав Сатану (з великої літери) за свого бога. Він учив: «Страсть к разрушению есть творческая страсть». Ніякий людський розум не збагне такої потворної логіки. С. Нєчаєв був політичний бузувір, суспільний садист. Він не мав почуття міри і відкидав без балачок усе, що не узгоджувалося з його поглядами. Не довіряв нікому, навіть своїм найближчим приятелям, сам недоук, ненавидів інтелігенцію. Він був вузьколобий, хитрий деспот
