Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

– Це добре, – Нік до болю у вилицях зціпив зуби.

У розмові настала пауза. Нік пив вино. Невеликими частими ковтками. Згадався знову Сахно. Навпроти сидів П’єр. Його губи нервово ворушилися. Він нічого не їв і вина не пив. Мовчки дивився на свою тарілку.

Із коридора-передпокою почувся звук кроків. Скрипнули двері, в отворі показався Віктор. Він удоволено всміхався. Нік подумав було, що треба взяти в руки пістолет, але нічого не зробив. Запитливо глянув на Віктора.

Той тримав у руці коротку товсту пробірку, в якій щось плавало. Нік спробував розглянути, але щось заважало.

– Що там?

Віктор підійшов ближче, поклав пробірку із запаяною пробкою на стіл. Спазм трохи не змусив Ніка виблювати щойно випите вино. У пробірці плавав людський палець. Жовтий, немов із воску. Навіть на зрізі, де виднівся край кісточки, він був жовтий.

– Що це? – гидливо запитав Нік.

– Палець Броницького, – упевнено мовив Віктор.

Нік подивився на нього очима ідіота.

– А хто такий Броницький? – запитав він і перевів погляд на П’єра.

П’єр мовчав.

– Людина, яку ти вбив у Києві, – спокійно відповів на це запитання Віктор, не зводячи очей із Ніка.

– Я нікого в Києві не вбивав, – так само спокійно сказав Нік і взяв зі столу пістолет.

Тепер замовк Віктор. Він пильно дивився на Ніка. Дивився й думав, що дійсно Нік не міг убити Броницького. Він узагалі навряд чи міг би кого-небудь убити.

– Звідки у вас це? – Віктор перевів погляд на П’єра.

– Привезли, – відповів той відчужено.

– Хто? Навіщо?

П’єр важко зітхнув.

– Із Москви. Мали забрати минулого тижня. Я гадав, що заберуть, поки я у відрядженні.

– Хто забере? – запитав Віктор.

П’єр здвигнув плечима. Але цей жест скоріше був виявом байдужості до всього, ніж звичайним «не знаю».

У виниклій тиші раптом прозвучала телефонна трель. Віктор витягнув із кишені куртки мобільник і відразу ж вийшов у коридор-передпокій.

Нік провів його задумливим поглядом.

– Ну що? – пролунав із трубки голос Георгія.

– Знайшовся палець Броницького, – доповів Віктор.

– Чудово. А де?

– Не знаю, у будинку представника «Аерофлоту». І Микола Ценський тут. Що робити далі?

– Представник «Аерофлоту» ще живий?

– Так.

– Виправте цю помилку і йдіть! Відразу на нове житло. Пальчик обов’язково з собою! Передзвоню через три години!

– Хлопці знайшлися? – запитав Віктор.

– Ще ні. Шукаємо! Все!

Заховавши мобільник у кишеню, Віктор раптом завмер, відчувши холод, що пробігся по спині. Відлунням повторилися в голові слова Георгія: «Виправте цю помилку!» Георгій наказав убити хазяїна будинку! Так легко і між іншим. Віктор облизав сухі губи. Повільно зайшов у кімнату, де лежав убитий мотоцикліст. Побачив на підлозі свою «беретту». Микола Ценський навіть не подумав її забрати або хоч би закинути так, щоб нею не можна було знову скористатися. Поклав її в плечову кобуру. Повернувся в кухню.

Нік помітив зміну в обличчі Віктора. Віктор зблід, погляд його став якимось скляним, неживим. Він іще раз облизав губи й відчужено подивився на П’єра. Повільно витягнув із кобури «беретту». Вистрелив П’єру в живіт. П’єр упустив голову на свою тарілку, захрипів.

– Ходімо! – крикнув Віктор Нікові. – Давай!

Потім він схопив зі столу пробірку з пальцем, заховав її в кишеню куртки й попрямував до дверей. Нік дивився на хриплячого П’єра.

– Який телефон швидкої? – запитав він неголосно.

– Три дев’ятки… – прохрипів той.

Нік узяв із холодильника трубку радіотелефону, набрав номер «швидкої» і поклав трубку мікрофоном біля рота П’єра.

– Скажи їм свою адресу!

Вони вибігли з будинку, але Віктор раптом повернувся на мить у будинок і з’явився знову, стискаючи в руці якісь ключі. Перебіг через вулицю, гукнув Ніка, щоб наздоганяв його. Вставив ключ запалювання в мотоцикл, який стояв там.

Нік наче був радий, що ніяких рішень приймати не треба було. Втома – і фізична, й емоційна – пригнітила його. Він безвільно всівся на м’яке сидіння мотоцикла, вхопившись руками за хромовану ручку-перегородку, що розділяла довге сидіння надвоє.

Мотоцикл рвонув уперед, вискочив на порожню дорогу й помчав, заревівши мотором, у бік центру.

Мимо промайнув знайомий китайський ресторанчик.

82

Через годину, промчавши на мотоциклі через центр Парижа, вони залишили мотоцикл біля входу в стриптиз-бар, а самі нервовою поквапливою ходою пішли в інший бік. Це був якийсь інший віддалений район Парижа. Подібно до району, де жив П’єр-Петро Терещенко, тут бурхливе життя подавало ознаки тільки в центрі кварталу. Навпроти входу в стриптиз-бар виднівся вихід із метро. Все було сплановано для максимальної зручності жителів.

Одначе тут, на відміну від попереднього району, за межами міні-центру зі станцією метро тяглися невеликі фабрики, що перемежалися зачиненими цього дня оптовими магазинчиками госптоварів, дитячих пластмасових іграшок і навіть парфумерії, що, скоріше за все, не мала ніякого відношення ні до «Шанель», ні взагалі до Франції.

За магазинчиками різкою яскравою плямою вирізнялася освітлена вітрина кафе чи бару. Точно можна було сказати тільки те, що за вітриною всередині закладу наливали пиво, оскільки саме пивну пляшку розміром із людину було вигнуто зі світних неонових трубок на вітрині.

Зайшли й одразу всілися за перший від дверей столик. Інші були зайняті.

Над Віктором завис офіціант. Віктор кивнув на Ніка.

Офіціант теж перевів погляд на Ніка.

– Два пива, – замовив Ценський. – Вип’ємо, і я поїду додому…

Віктор подивився на Ніка трохи приголомшено.

– Куди додому?

– Це моя справа, де у мене дім, – сказав він, нервово оглядаючись на всі боки.

У кафе сиділа в основному публіка південної зовнішності. Щось подібне до французького варіанту «осіб кавказької національності»: араби, марокканці, греки і за дальнім столиком – чи то в’єтнамці, чи то китайці.

– Мене звуть Віктор, – мовив Слуцький, який раптом зрозумів, що ще не відрекомендувався.

– Як мене звуть, ти знаєш, – кивнув Нік.

– Так, знаю. І мене прислали тобі допомогти, – голос Віктора звучав невпевнено. Віктор немов заздалегідь підготувався, що Нік не віритиме жодному його слову. – Ми навіть знайшли ваш контейнер із речами.

– Контейнер із речами? – Нік зачепився поглядом на Вікторі. Недавнє минуле, що вже здавалося чимось із чужого життя, боляче кольнуло в пам’яті. – А навіщо його було шукати, він що, пропадав?

Віктор непомітно прикусив нижню губу, зупиняючи себе. Він насправді не розумів, як і про що говорити. Але говорити потрібно було обов’язково. Мовчання об’єднує людей тільки в хвилини скорботи.

– Так, він пропадав і, здається, частина речей теж пропала.

Нік знизав плечима.

– Але якби не твоя дружина, ми б