Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

- Чубач, - промовила я з кам'яної фізіономією, - у тебе під дому розгулює якийсь голий чоловік.

Ярослав обняв Сашку зі спини та торкнувся губами волосся. У цьому жесті було стільки ніжності, що чомусь защеміло серце. І тут же виникла думка, що я тоді вчинила абсолютно правильно, закривши їх у квартирі.

Правда, тут же додалося бажання настукати Ярославу по голові. І Сашці теж.

- Здається, він мені трохи знайомий, - продовжила я тим же тоном, роблячи вигляд, що намагаюся згадати, де могла його бачити.

Сашка захихотіла. Спробувала м'яко вислизнути з його обіймів, однак нічого не вийшло.

- Тоді познайомимося ще раз, - незворушно запропонував Ярослав. - Можливо, я теж ніколи не бачив цю дивну дівчину, з якою ти, дорога, зараз розмовляєш.

- Сам дивний, - тут же буркнула я.

- Ну, не сваріться, - спробувала примирити нас Сашка, ласкаво погладивши Ярослава по руці. - Все ж добре. До того ж ти сам сказав, що якби не Віта...

- Що не Віта?

З'явилося дуже недобре передчуття. Хоча, може, зараз я буду підстрибувати від кожного косого погляду? Я можу.

- Я їй все розповів, - зізнався Ярослав. - Що попросив тебе допомогти.

- Ну, я не особливо-то і допомогла. Хоч і намагалася.

- Але це не має значення, - твердо сказала Сашка, - тому що...

- Ми вирішили одружитися, - закінчив за неї Ярослав.

І добре, що я сиділа в цей момент.