Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

Я підбігла у момент, коли дівчина вже довбанула одного з задир мечем по маківці, а другого відкинула потужним ударом під дих. Третій задкував, намагаючись втекти.

— Стояти! — гаркнула я, не впізнаючи власний голос. — Що тут відбувається?!

Нерсі сповз по стовбуру дерева на чорну землю і приклав руку до рваної рани на вилиці. Розбиті окуляри впали з носа, він тихо застогнав і спробував підвестися.

— Мені ще раз повторити? — процідила я крізь зуби, радіючи, що не зняла мантію.

Старшекурсники спочатку дивно на мене косилися, ніби не наважуючись заговорити. А потім один похабно так усміхнувся:

— О, ректорська підстилка вирішила рот не на тому рівні розкрити. Ви тільки подивіться.

— Курс? — суворо поцікавилася я.

— Сподіваєшся знайти собі ще одного спонсора? Молодше? — зареготав його друг.

— Мені здається, що тут у когось зайві зуби, — сплюнула Рирара. — Л... Майстер Лорейн, відверніться, щоб мені було не так незручно.

— Не думаю, що це найкраще рішення, — сказала я. — Виб'єш їм мізки, що залишилися, виключати доведеться за схожість з утоплениками.

— Яка турбота, — один з хлопців випростався і розмашисто ступив до мене. На круглому обличчі розквітла широка усмішка. У глибоко посаджених очах виблискував інтерес. — Хочеш весело провести вечір, красуне? Дай нам тільки з ним закінчити, а потім поговоримо.

— Боюся, що мене жодна з цих пропозицій не цікавить, — спокійно відповіла я, відчуваючи надзвичайну втому. — Даю вам три секунди, щоб пояснити свою поведінку.

— Усього три? — реготав старшокурсник. — Боюся, ми так швидко не впораємося. Жаль, що ти звикла до такого швидкого розвитку подій.

Його дружки загоготали, як прокляті гуси.

— Ні, так ні, — зітхнула я, відчуваючи, як нерви здають.

Клацнувши пальцями, промовила слова одного заклинання, яке створила ще на першому курсі. Застосовувалося воно лише раз. До двох некромантів, які хотіли потішитися над новенькою.

Старшокурсник кашлянув, схопився за горло. Але замість сміху чи слів, з його горлянки вирвалося протяжне мекання. Витріщивши очі, він спробував зняти заклинання власними силами.

— Ось біда, — зітхнула я, склавши руки на грудях. — Зняти його можна лише після вимовлення заклинання. А ви його не знаєте. Та й казати не можете.

Один із хлопців протяжно загорлав, обличчя його почервоніло від злості. Він змахнув руками, намагаючись щось начарувати. Та ось проблема, моє прокляття не дозволяло застосовувати магію. Принаймні так, як звикли це робити. Чари все ж таки зірвалися з його пальців, здійнялися вихором і обсипалися на студента.

Не знаю, що він хотів зробити. Але магія перефарбувала його темну форму у яскраво-рожевий колір.

— Геть звідси, — промовила я, посиливши заклинанням свій голос. — А якщо дізнаюся, що ви ще когось задираєте, підете на три тижні допомагати Шукші.

Той, що стояв ближче до мене, зблід. Ніби я його не в помічнику гоблініше відправити погрожувала, а імператорську плаху пообіцяла в подарунок.

За секунду їх уже поряд не було.

— Як ураганним вітром здуло, — флегматично простягла Рирара, покосившись у бік старшокурсників, що втікали. Простягла руку Нерсі і допомогла тому встати. — Сподіваюся, вони довго ще по-звірячому кричатимуть.

— Добу, — відповіла я. І обернулася до студента. — Що тут сталося?

— Недорозвинені створення нижчої матерії, — промимрив він, піднімаючи з землі розбиті окуляри. — Я їм відмовив у допомозі з підбиранням трав для одного зілля.

— І що за зілля? — поцікавилася я.

Чомусь слабо вірилося в те, що старшокурсники вирішать просити допомоги… добре, вимагати допомоги у студента з першого.

— Кхм, — Нерсі густо почервонів, — вони в місті в якийсь бордель сходили. А ціни столичних лікарів кусаються на такі препарати.

— Нема чого пхати свої штуки куди не слід! — пирхнула Рирара. — Тепер ще день побіліють. Може, порозумнішають остаточно.

— Сумніваюся, — зітхнула я, підходячи до свого студента і двома заклинаннями розбираючись із раною та окулярами. — Ці ще можуть повернутись.

— Значить, їх наступного разу я зустріну, — пообіцяла дівчина, закинувши меч-дубинку на плече. — Тобі теж треба бути обережніше, нара. На тебе в них також тепер зуб.

Нерсі перевів здивований погляд із подруги на мене, потім назад. Нахмурився.

— Нара? Я щось пропустив?

— Потім, — дівчина поплескала того до плеча. — З тобою майстер Лорейн хотіла з приводу роботи про мантикор поговорити.

Хлопець одразу приосанився, поправив окуляри на носі:

— Я припустився помилки, майстер?

— Ні, — я тепло посміхнулася. — Просто ...

Глянувши на Рирару, я вирішила, що вже при ній я точно говорити можу. Честь та довіра для орків завжди були на першому місці. Вона не стане пліткувати і щось вигадувати за моєю спиною. Особливо після того, як визнала мене нарою.