Вчись казати "ні" - Юліанна Бойлук

Я б ще могла поступитися, якби ми хоча б кілька місяців зустрічалися... Але отак одразу... Згадалися перестороги Маринки. Може вона має рацію?

— Ти не дуже поспішаєш? — м'яко спитала я, вкрай розгубившись. За цих три побачення моє серце вже палало коханням. Я не хотіла образити Пашку. Розуміла, що спілкуюся з дорослим чоловіком. І по суті сама теж є дорослою дівчиною.

— А чого зволікати? Я кохаю тебе, Анжелко! Я хочу жити разом, мати спільний побут, мати інтим! Це важливо для стосунків. Лише так можна дізнатися людину. Звичайні побачення, як в нас зараз, ніколи не покажуть з ким ти спілкуєшся. Лише спільне життя познайомить.

— Стривай, по-твоєму, з'їхатися — привід для знайомства?! Це дуже серйозний крок. Дуже важливий, — заперечила я і лише тепер збагнула, що мені щойно освідчилися. І так, це зробило б мене невимовно щасливою, але ж якби не телефоном! Ми пів години тому були разом. Чому не сказати це все мені в вічі? Це занадто...

— Важливий, не сперечаюся. І ти важлива для мене. Що тут наважуватися? В теперішньому світі нормально почати разом жити навіть після одного дзвінка. А ми вже скільки спілкуємося! Тиждень? Наче вічність!

В теперішньому світі нормально робити пірсинг, голити волосся на голові і здійснити кругосвітню велосипедну подорож, але ж я не збираюся це робити! Мене обурило, що моєї думки не питали. Мене просто вмовляли.

— Я ще не готова жити разом, — відрубала я. — Може пізніше. Коли краще пізнаємо одне одного.

— Ага. Добре, що ми це з'ясували. Що ж, бачу, ти ще маленька дуже. Не стану руйнувати твої мрії. Будь щасливою!

— Що? Які мр... — але далі мовити я не встигла. Пашка вимкнув телефон.

Мене почало трясти від емоцій, що нахлинули. Від страху. Від усвідомлення, що моїм ідеальним стосункам прийшов кінець. Як же так? Я ж не відмовила. Я лише просила почекати! Хіба це так важко? А ще про кохання щось мені торочить!

Хутко набирала номер, сподіваючись врятувати те, що він... що я... що ми зруйнували.

Але він відхилив мій виклик. Відхилив виклик! Що за дитячий садок?!

Миттю взяла строчити повідомлення у Фейсбук:

"Які мрії? Про що ти говориш? Що все це означає? І чому не береш слухавку?! Нам треба поговорити!"

У відповідь прийшло: "Вже поговорили. Не хочу сваритися. Я просто дуже розчарований".

"Розчарований чим? Поясни мені, що не так?", — писала я, а сльози тремтіли на довгих віях.

"Я знайшов дівчину. Покохав її. Думав, що ми пара. Але в тебе інші плани. Ти не кохаєш мене".

Я вибухнула хвилею емоцій. Тоді й злетіло моє перше палке: "Кохаю! Дуже кохаю! Але ти поспішаєш! Ти ж навіть не спитав моєї думки! Це несправедливо, бо ти вирішуєш за нас обох!".

"Ти лише думаєш, що кохаєш. Якби кохала, ти б теж хотіла жити зі мною" — і сердитий смайлик.

"Ти не розумієш, як все це важливо для мене?!" — вигукнула літерами в повідомленні я.

"Я хочу тобі щастя. Прощавай", — написав він і вийшов з мережі. А я впала на перину і залила її слізьми. Було так образливо. Так боляче.

Чому він кинув мене? За що? За те, що сказала свою думку?

Сльози котилися щоками і пірнали в м'яку подушку. На годиннику застигла стрілка, немов північ наступила в усьому моєму житті і тепер не прогнати її. Я сердилася на нього. Потім картала себе. І врешті дійшла до висновку, що він і не любив мене ніколи. А тоді знову багато плакала. Бо я ж любила.

Ранок зустрів мене з набряклим обличчям і червоними очима, мов у алкоголіка. Поки вмивалася, знову заплакала. А потім врешті випила заспокійливе на голодний шлунок, заїла черствим пряником, що знайшла на столі, нанесла кілограм так десять тоналки і побігла з дому без сніданку, мовляв, у справах, бо мама миттю з'ясувала б, що зі мною щось не так. Її в житті не обдуриш. В ті миті мені не хотілося, щоб вона знала. Нащо засмучувати дорогеньку? Я сама з усім впораюся.

Ага. Ось посиджу на лавочці і... все мине. Все мине. Все... та дідько! Сльози знову покотилися щокою. Вирішила, що потрібна чиясь підтримка. І якщо хвилювати неню я не хотіла, то Маринку — запросто. В кожної найкращої подруги є місія бути жилеткою, тож нарешті і моя повинна проявити себе в такій нелегкій місії. Досі не було потреби.

Маринка сьогодні працювала, тому покликала мене в магазин. Там, побачивши моє обличчя, схопила за лікоть, притягнула в кімнату для персоналу і наказала своїм працівницям повідомити, якщо раптом директорка, вона ж моя мама, завітає.

— Ось цього то я й боялася, — заявила дівчина. — Ну, розповідай!

І я й розповіла, прикрашаючи все схлипуванням.

— Він — козел! Забудь і живи далі! — постановила подружка. Якби ж все було так легко, я б з радістю. Але проблема в тому, що мені здавалося, наче життя без нього немає. Я втратила свій шанс на кохання. Як тепер з цим миритися?

— Ти що, ідіотка? Анжелко, та з'явиться ще нормальний пацан! Що ти, як маленька? — поблажливо говорила дівчина і регулярно постачала мені серветки. Заївши все це морозивом в парку, в який мене потягнула подружка на обідню перерву, я трохи заспокоїлася. Ну, справді. Чого так нервувати? Все буде добре. Я ще знайду нормального хлопця, а поки житиму, як жила раніше. В мене через ці стосунки-одноденку стільки справ відклалося. Книга недописана, стаття прострочена, а ще дві картини чекають на власників, а я ніяк не зберуся їх віддати. А ще мене запрошували взяти участь в виставці портретів і пейзажів від міської бібліотеки. Слід заповнити заявку і підготувати роботи за три тижні. Цього колосально мало. Коротше, час повертатися до реального життя, а не літати в рожевих хмарах.

Так було й вирішено.

Але наступного ранку він знову зателефонував.

— Так, — здивовано відповіла я, не зовсім зрозумівши, що тепер чекати.

— Можна поцікавитися, як твої справи? Як творчість? — сумно мовив він.

— Та нормально, — зітхнула я. — А ти як?

— Погано.