Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

- Григорію, вийди, - наказує йому Липовський, і водій слухняно покидає авто, залишаючи нас наодинці.

Я закидаю помаду та телефон до клатча та обертаюся до Олександра. Він знає, що я хочу сказати, а тому випереджає мене:

- Не бушуй.

- Ти серйозно? - скрикую та виливаю на нього свої емоції. - Для чого це було робити саме в авто… Невже так горіло?

- А тобі хіба погано було? - питає зі сарказмом Липовський. - Ти ж наче кінчила?

- Так, ти мене довів! Але це не треба було робити при водієві! - не можу вгамуватися. - Він же міг почути!

- Грало радіо, - кидає такий аргумент Липовський та додає. – Він дивився на дорогу.

- Це мене не заспокоює!

- Не кричи, - підвищує тон та бере мене за зап'ястя. - Навіть якби я тебе відкрито трахав, то він би навіть оком не мигнув, а тому припини цей концерт! Чи ти знову забуваєш, хто головний? Тобі нагадати?

- Вибач, - бурмочу та схиляю голову. - Просто мені було незручно…

Липовський мовчить та відпускає, а своєю рукою пірнає в кишеню та виймає смартфон. Він там щось читає, а потім жваво відписує.

Я тим часом дивлюся у вікно, за яким видніється великий будинок. І тепер згадую своє хвилювання щодо поїздки.

- А де ми? - питаюся у чоловіка, який знову ховає телефон до кишені.

- На одному нікчемному заході, де треба просто з’явитися - ліниво відповідає. - Я тут мав бути зі своєю помічницею, але вона захворіла - десь підчепила застуду. Тому ти сьогодні замість неї. Твоя посада… Секретарка Люди.

- І що мені треба робити?

- Ходити за мною та робити розумний вираз обличчя.

- Я зрозуміла, - киваю. - І як довго все триватиме?

- Сподіваюся, що не більше двох годин, бо в мене сьогодні на тебе плани… У четвер я тебе ж пожалів, а обіцяв всю ніч.

- Я зрозуміла, - спокійно відповідаю, бо його розмови про секс мене вже не бентежать.

- Глянь на мене, - промовляє він.

Я обертаю до нього голову. Пильно обдивляється. Напевно перевіряє чи все добре з макіяжем, а там каже:

- Ходімо.

Ми виринаємо з авто та швидко заходимо до розкішного будинку, що більше схожий на палац - білі колони, великі двері, а на вході молодики у чорних костюмах. Саме вони відкривають нам двері та вітаються.

А всередині ще краще та привітніше. Прислуга забирає у нас верхній одяг та проводить до великого залу, який кишить людьми, та там грає спокійна музика.

Для Липовського це нікчемний захід, а я вражена атмосферою. Здається, що потрапляю у кіно. Чоловіки всі у костюмах, а жінки та дівчата у вечірніх сукнях та переливаються від прикрас.

- Тримай, - дає мені в руку Олександр келих зі шампанським. - І не дивуйся так.

- Вибач, - відповідаю.

- Нікуди не відходь від мене, - нагадує. - Навіть на крок.

- Добре.

Ходжу за Липовським, мов курка за квочкою. А він тим часом вітається зі своїми знайомими, а з деякими навіть розмова затягується на довше. Я не слухаю, бо розумію, що ті справи мене не обходять. Тому стою пропускаю всі слова через вуха та відчуваю, як втомлюються ноги. Хочеться впасти на ліжко.

- О, як чудово, Олександре, що ти прийшов! - підходить до нас жінка з рудим волоссям років сорока у фіолетові сукні.

- Привіт, Аліно, я ж не міг відмовити твоєму чоловіку, - відповідає їй, а вона кидає погляд на мене, і він пояснює. - Це Ада. Вона сьогодні замість Людмили.

- А що з Людою?

- Застуда. Піднялася температура та все…

- Ой, то жах… Та зараз сезон такий. Вітер мигне та все - застуда. Передавай їй привіт.

- Обов'язково.

- А як твій батько? - ставить наступне запитання. - Йому вже краще?

- Так, - дуже холодно відповідає. - Він зараз в Італії з Євою та Настею.

- Це добре… Хоч не скучно, коли поряд рідня.

- Угу, - неохоче мовить він та змінює тему. - А де Олег?

- Десь у залі.

- Піду знайду та привітаюся з ним.

- Звісно.

Липовський йде, а я за ним. Щось розмова про рідню його роздратувала, що нині так швидко йде, і тут зупиняється. Бере два келихи вина та обертається до мене, але я навіть не надпила свій.

- Ти вже годину з ним ходиш. Чого не п'єш?

- Я негативно ставлюся до спиртного, - відповідаю та питаю, бо  точить цікавість. - А хто такі Єва та Настя?

- Старша сестра та її донька. А що?

- Просто цікавлюся. А хіба не можна?

- Та можна, - протягує він та очима гуляє залом - когось шукає, але не знаходить, бо погляд падає знову на мене. - Але тобі це все не обов'язково знати. Тебе має хвилювати інше.