Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Як не дивно, заснути мені все-таки вдалося. Втома взяла своє. А ще вироблена за останні роки звичка спати в будь-який час доби, коли є така можливість. Поєднувати роботу з навчанням для більшості студентів журфаку звична справа. У нашій професії, щоб досягти успіху, досвід потрібно починати набувати ще до вступу. А в мене вже на першому курсі дуже гостро постало фінансове питання.
Мама померла, коли ми з Солею були ще підлітками у свої чотирнадцять і шістнадцять. Опіку над нами отримав, звичайно, батько.
От тільки в нього інша сім'я вже була й інші діти. Два хлопці від коханої жінки. Не те, що ми, доньки від ненависної.
Хоча його, мабуть, можна зрозуміти. Соля, наприклад, дуже сильно старалася − вона завжди була більш чуйною і доброю, ніж я.
Наша мама, за час їх із батьком шлюбу, нерви бідоласі вимотала капітально. А я ще й схожа на неї зовні. От і не склеїлися наші з ним стосунки після цього вимушеного возз’єднання. Але хоч у дитбудинок нас із Солькою не віддав, і за те спасибі.
Ще більше я йому вдячна за те, що дозволив нам з сестрою жити самим у квартирі, яка залишилася від мами, не мозолячи очі його дружині, і обмежився лише короткими візитами для нагляду та фінансовою допомогою. Але відколи ми з Солькою стали повнолітніми, і ця його допомога поступово зійшла нанівець, як і будь-яка підтримка разом зі спілкуванням. Тож довелося крутитися нам удвох і розраховувати лише на себе та одна на одну.
Соля влаштувалася офіціанткою. Я вдень після навчання працювала в нашій місцевій газеті, а ночами писала статті для інтернет-видань, контент для сайтів, але найголовніше, я вела свої два абсолютно різнопланові блоги, які поступово стали моїм головним джерелом доходу. Спати часом було просто ніколи, й доводилося мені дрімати і в транспорті, і на перервах між парами.
Тож тієї години з гаком, або двох, що я поспала в тіні гілок бальяші на летючому острові, мені цілком вистачило, щоб відчути себе більш-менш відпочилою. І прокидатися від поцілунку мені теж сподобалося. Хоч це й стало несподіванкою.
Варто було мені розплющити очі, і я побачила Аріда, який, влігся на бік поруч зі мною і, підперши голову рукою, розглядав сонну мене з досить-таки вдоволеним і власницьким виглядом. Хоча, може, це я себе накручую після нашої розмови.
− Настав час іти далі, Васю, − м'яко повідомив він, коли наші погляди зустрілися. Його пальці ніжно окреслили овал мого обличчя. − Прокидайся.
І як тут було не прокинутися, якщо серце в грудях зробило сальто і зачастило так, що аж подих перехопило. От чому він такий, га? От як встояти, якщо мені самій хочеться його цілувати… а потім, щоб він мене цілував…
І знову Арід мене зловив на місці злочину на цих безсоромних фантазіях. Надто багато вже передчуття та обіцянок з’явилось в його посмішці.
Я ж спробувала вдати, що не помітила цього. Абсолютно марно.
Зібралися у подальший шлях ми дуже швидко. А на те, щоб перетнути територію цього острова нам не знадобилося навіть години.
І ось знову все повторюється. Арід стоїть на краю урвища, розкинувши оплутані неоновим світлом руки, у мене волосся дибки підіймають вихори розлитої в повітрі енергії. Але цього разу до нас наближаються скелі цілого континенту, як мені було сказано.
– Готуйся, Васю. Стрибнеш, як минулого разу. Я підхоплю, – наказує незворушний куард.
Ага. От, здавалося б, що вдруге має бути легше. Бо знаю, що дійсно підхопить. Стрибала вже. Але легше мені, на жаль, не стало. І відходячи на достатню для розбігу відстань, я не можу впоратися з нервовим тремтінням.
Тоді, перший раз я не дозволяла собі задуматися, що роблю, і діяла великою мірою на автопілоті. Просто виконала його наказ. А зараз от не виходить відсторонитися від ситуації. Знаю, що буде мить, коли я зависну над бездонною прірвою і жах наповнить мене, випалюючи повітря в легенях, здавлюючи серце, і це знання вже зараз змушує кров стукати у вухах оглушливим набатом.
– Васю, це останній стрибок. Я захоплений твоєю сміливістю, маленька. Зроби це ще раз, – м'яко умовляє мене Арід, трохи повернувши голову в мій бік.
І це працює. Якимось дивним чином його похвала розтискає крижані лещата страху, що скували моє тіло, нагадуючи, що мені нічого не загрожує, що він втримає, потрібно лише подолати себе і стрибнути. Здається, цей куард таки навчив мене довіряти йому.
− Приготуйся!
І знову я стежу за тим, як зближуються скелясті урвища, відраховуючи метри, що залишилися. Від надлишку адреналіну зір стає тунельним, відтинаючи від моєї уваги все, крім відстані, яку я маю пробігти, і скелі, на яку маю потрапити. Згинаюсь, готуючи тіло до вирішального ривка, відчуваючи, як приємно пружинять м'язи.
– Вперед! − різкий наказ Аріда знову, ніби тятиву відпускає, зриваючи мене з місця.
Швидко подолавши відстань до урвища, я знову відштовхуюсь ногою в божевільному відчайдушному ривку, кидаючи себе в політ над безоднею. І знову божевільна мить оглушливої паніки змінюється відчуттям знайомої сили, що таки підхопила мене.
Приземлившись на іншому боці й відбігши від краю, я, як і минулого разу, сідаю, щоб перевести подих і заспокоїти серце, що досі гуркотить у горлі. Знаю, що це неправильно, але стояти, чи ходити, у мене просто немає сил, бо ноги тремтять як навіжені. До того ж мені дуже хочеться знову подивитися на стрибок Аріда. Хіба ж можна пропустити таке видовище?
Цього разу він розштовхує острови не так сильно, бо в цьому, мабуть, немає потреби. Але його стрибок знову виглядає просто неймовірним. Адже він знає, яке враження на мене справляє. Он яким поглядом дивиться… палким і сповненим розуміння одночасно. Красується трохи. Ех. І як тут устояти? Особливо, якщо наші лікувальні поцілунки стануть менш брудними. Це ж у мене найдієвіший стримувальний фактор зникне.
− Аріде, а давай, я тебе прямо зараз поцілую, щоб твої сили відновити, − примружившись і схиливши голову набік, пропоную, коли він підходить до мене.
