Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

- Як офіційно. Особливо після того, що було на кухні.

- Обережніше, у мене дуже злий кіт.

Віталик, немов зрозумівши, що мова йде про нього, набрав поважності і несхвально подивився на самця, що незаконно явився в мою кімнату.

- Вразили, - не став заперечувати Руслан. - Значить, я прийшов сюди домовлятися. Нам все ж разом жити. По-перше, коли ми не на роботі, звертайтеся до мене без по батькові. По-друге, не треба дивитися на мене як на ворога. По-третє, які у вас плани?

Нічого собі град питань. І треба щось відповідати, а то дивиться так уважно, що стає трохи не по собі.

- Якщо зручніше без по батькові - добре, - не стала я сперечатися, вчасно схопивши за шкірку Віталіка, підбираючогося до рулету.

Той невдоволено мявкнул і розчепірив лапи в найдавнішому жесті «здаюся, не бий капцями».

- Про ворога... це вам здається. А що робити…

Гарне питання. Ще б я знала! Планів поки ніяких не було. Все дуже загальне і розмите.

Погляд випадково ковзнув по монітору ноутбука. Дурепа, що не звернула вкладку, і тепер все діалоги на увазі не тільки у мене, а й у Руслана.

Однак саме останнє повідомлення змусило випустити Віталіка з рук.

«Доброго вечора, Віто. Нам потрібно зустрітися», - висвітилося в довгастому віконці.

І зверху ім'я: Ярослав Чубач.