Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
– О-о-о, мені від цього значно легше стало, – зауважую з втомленим обуренням. І ставлю питання, яке найбільше хвилює мене на цю мить: − І що, ми тепер по цих брилах далі стрибати будемо?
− Стрибати нам доведеться лише один раз, − трохи заспокоює мене куард. – Я підтягну цей острів, куди нам треба. А далі почнеться територія материка. І там буде вода. Справжня. Про яку ти так сильно мрієш. Зможеш тоді покупатися, − він проводить носом від моєї скроні до вуха й додає вкрадливо: − І випрати наш одяг.
От… от… у мене навіть слів не вистачає. Одні емоції. Одяг йому я зможу випрати!
Я може і зможу – нічого жахливого в цьому немає – але те, з якою впевненістю він про це говорить, з яким натяком на інтимність даного дійства та мої ранкові фантазії… про нього без одягу.
І тепер от знову ці картинки в голову лізуть. А він знає! І дивиться з обіцянкою в погляді, нітрохи не соромлячись того, що підглядає чужі секрети. От подобається йому мене бентежити? У-у-у-у, куард безсовісний.
– А чи можна якось зробити, щоб ти не читав мої думки? − з обуренням цікавлюся я, відчуваючи, що знову мимоволі червонію. Намагаюся вивільнитись із загребущих рук, але Арід навіть не думає мене відпускати. Навпаки притискає сильніше, ще й очі вдоволено мружить, ніби йому хто ласощів насипав. Хоча… чому «ніби»? Я для нього ласощі і є. Енергетичні. Гаразд, нехай обіймається, мені від того не гірше, а він он як надривався.
− Можна, − киває він задумливо у відповідь на моє запитання, але тут же вщент розбиває паростки моєї надії. – Але я не робитиму цього. Хочу бути впевненим, що вчасно зрозумію, якщо тобі раптом знадобиться моя допомога. До того ж я не всі твої думки чую, можеш не переживати.
Ага, як же! Як тут не переживати? Якщо ніколи не знаєш, що він чув, а що ні. Легше вже, мабуть, змиритися з тим, що чує все, і не паритися.
− Так-так, я знаю, що ви чуєте тільки найгучніші та емоційно забарвлені думки, − бурчу я з досадою. – Тобто, саме ті, які чути не треба. І я можу сама сказати, якщо допомога мені раптом знадобиться.
– Ми обидва знаємо, що це не так, Васю. До того ж це не завжди може від тебе залежати. Не сперечайся. Зараз в цьому немає жодної потреби. Доберемося до Занагара, і я відразу ж поставлю тобі блок. До того ж… твої емоції мене живлять. Ти відмовиш мені в такій дрібниці?
А-а-а-а, так не чесно. Справді, якщо відмовлю, буду невдячною свинкою. Що таке мої емоції в порівнянні з тим, скільки сил він витрачає на те, щоб ми на цьому острові долетіли куди треба? Тож, мабуть, доведеться змиритися з тим, що мої особливо яскраві внутрішні переживання і найсильніші почуття стають відразу відомі моєму попутнику.
Йому зовсім не складно мене на ці емоції пробивати. Власне… він це робить постійно. А я, як дурненька, ведуся. Якогось біса, зовсім не здатна контролювати себе в його присутності. От він і користується.
– Ми, здається, місце для привалу збиралися шукати, – вирішую я змінити тему.
Адже зрозуміло, що не зможу його переконати. Аргументів не вистачить. Треба вчитися тримати себе в руках поряд із цим тиранистим куардом. Адже виходило в мене з іншими.
− Збиралися, ти маєш рацію. Ходімо, – він відсувається сам, але при цьому бере мене за руку, переплітаючи наші пальці.
Саме так ми і йдемо далі, тримаючись за руки. У мене спочатку з'являється думка спробувати висмикнути свою долоню, але... я так втомилася. Я ж можу за нього потриматися? Можу. До того ж може й Аріду таким чином якесь підживлення від мене йде, мені ж не важко потерпіти. І це зовсім не означає, що то мені так сильно подобається, коли він тримає мене за руку.
Для привалу ми вибираємо невеликий тінистий гай таких же білих і покручених дерев, які були біля нашого вагончика. Сісти, а ще краще лягти, витягнувши втомлені ноги, хочеться нестерпно, але насамперед я бреду в бік насипу валунів, трохи в стороні від місця нашої стоянки.
А коли повертаюся, бачу Аріда, що стоїть біля одного з цих дерев, і чомусь кличе мене пальцем. В іншій руці він навіщось тримає ніж. Той самий, що я йому вчора вручила.
– Мені боятися? − ніяково жартую я, підводячи на нього запитливий погляд.
− Дивлячись що саме тебе лякає, − насмішкувато смикає куточком губ чоловік. − Йди сюди. Будеш соком бальяші вмиватися, чи тобі принципово вода потрібна?
Соком? Хм. Можна, мабуть. Він не липкий, як я вже встигла відзначити. Обличчя ним мити, може й не ризикну, а от руки навіть дуже. Терпіти не можу відчуття бруду на долонях, а після багатогодинного пішого походу та стрибків через прірву вони за умовчанням бути чистими не можуть. Удома в походи я завжди брала з собою купу вологих серветок, чим наривалася на постійні шпильки від хлопців. А тут доводиться миритися. Але сподіваюся, справді лише до вечора.
– Хочу. А чи він не шкідливий для шкіри? − запитую я, підходячи до куарда. І де ж тут ці бальяші?
− Ні, наскільки мені відомо, − Арид охоплює долонею відносно-горизонтальну гілку дерева між нами й прикриває очі, прислухаючись до чогось. Здається, знову щось творить, використовуючи свої куардівські штучки.
Через дві хвилини він, задоволено кивнувши, несподівано робить кілька надсічок на білій корі. Кілька секунд нічого не відбувається, а потім я бачу, як на надрізах починають збиратися і рости краплі знайомої мені білястої рідини, щоб через хвилину вже рясно капати в підставлені долоні Аріда.
Не може бути. У моєму уявленні те гігантське коріння, яке він мені показував, зовсім не в'яжеться з цими нехай і дивними, але далеко не гігантськими деревами.
– То ці дерева і є бальяші? − вражено цікавлюся я, теж підставляючи долоні.
− Це не зовсім дерева, − куард ретельно миє руки, потім із задоволеним видихом вмивається і протирає шию. − Швидше наземні гілки величезної рослини, основне тіло якої знаходиться в ґрунті, обплітаючи каміння та тримаючи їх разом, і є вагомою частиною цього острова. Коріння бальяші тягнеться до самого дна цієї гігантської ущелини, де й бере основну масу води для існування, запасаючи її у своїх тканинах, живлячи при цьому місцевий ґрунт і нечисленну пернату живність. На таких островах більше нічого зростати й не може, насправді.