Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

Ми вийшли з автомобіля. Вивантажили речі. Я не відразу зрозуміла, що коли діставала з багажника останню сумку, чиясь сильна рука раптом підтримала мене за лікоть.

- Обережніше, Віталіно Сергіївно, так можна і розтягнути м'язи. При вашій роботі недозволено, щоб вони боліли.

Від того, що це було сказано голосом Дітмара, я мало не впустила сумку назад. Однак у нього відмінна реакція: сумку перехопив і мене люб'язно відвів від машини в сторону.

- Віто, нормально все, я... - почала було говорити Сашка, до цього стоячи до нас спиною і розраховуючись з водієм.

У-у-у. Так, картина…. Подруга забула, що хотіла сказати, дивлячись на мене та Дітмара. Ось просто зачаровано. Так, напевно, дивляться на якусь екзотику, яку дуже хочеться помацати, а не можна. І начебто очима ще не їсть, але вже готова надкусити.

До мене дійшло. Дурепа ти, Вітко. Не можна було сюди тягнути Чубач. Дітмар ж повний, абсолютний, по-арійськи досконалий... блондин.

Прости, чоловіче, я не хотіла. Але, здається... я знайшла на тебе управу. Навіть якщо ти будеш проти.

- Моя подруга Олександра, - зрозумівши, що пауза затягнулася, представила я. - А це пан Гешихте-Шварц, наш нотаріус.

- Дітмар, - м'яко назвав він своє ім'я, задумливо дивлячись на Сашку.

Ой-ой-ой. Що буде далі? Або нічого? І це все тільки моя багата фантазія?

На цьому так зване знайомство завершилося, і ми піднялися в квартиру.

Так, включитися було складно… Як люди живуть в таких хоромах, і у них не висипає ні на якому місці від розкоші? Ось реально, була б алергія на надмірне багатство - може, жили б все більш-менш однаково, і революцій б не траплялося. Але, на жаль, такої хвороби ще не придумали, це все в руках наших дітей та онуків. Ну а що? Повинно суспільство колись наздогнати справедливість і вломитися як слід?

Сашка благоговійно мовчала. Спочатку переймалася Дітмаром, потім апартаментами, потім знову Дітмаром. Її, якщо не помиляюся, навіть не збентежили рукавички. Надто вже добре я знаю цю стійку - помісь мурчащої кішки і трепетної лані.

- Ти будеш тут жити? - прошепотіла Сашка мені на вухо, не відводячи погляду від нотаріуса, який стояв біля дверей.

- Ні, я просто так сюди речі привезла, - трохи роздратовано озвалася я. - Чубач, не придурюйся. Ти серйозно вважаєш, що мене сюди пустили б просто так?

- А?

Зрозумівши, що погляд так і прикутий до Дітмара, я тільки закотила очі. Так… все, питань можна більше не задавати.

Я підійшла до перенесення і випустила Віталіка.

- Ну давай, - сказала я, - виконуй котячу роботу, виганяй злих духів.

«Дурепа чи що?» - дуже змістовно відбилося в погляді Віталіка. Однак боженька не дав котам можливості говорити людською мовою, тільки розуміти, і справа обійшлася без коментарів.

Принюхуючись, Віталік обережно зробив кілька кроків вперед. Поки по коту було складно визначити, подобається йому чи ні. Я спостерігала, затамувавши подих. Не знаю, чого чекала, чесно кажучи. Але однозначно не того, що Віталік раптом підніме голову, смикне вухом і втупиться на вхідні двері.

- А тут вже все, - долинув знайомий голос, та на порозі з'явився Руслан.

Хм, в руках теж сумка. Одна. Такий зручний чоловік, який не буде захаращувати мені інтер'єр. Будь-який інший час я б здивувалася власним думкам, навіть злякалася б, проте не зараз.

Руслан виглядав добре. Ні, просто до біса добре. І цей білий светр, і чорні джинси, і золотавий годинник. Темні окуляри, ідеальне укладання, легка неголеність та посмішка. Посмішка, зар-р-разо. Вона сяяла так, що затьмарювала все навколо. І здавалося навіть, що сьогоднішній сонячний жовтневий день меркне поряд зі Скрипкою.

Чомусь стало спекотно. Хм, з чого б це? Опалення начебто ще не включили, одягнена по погоді.

- Доброго дня, - сказав він, подивившись на нас усіх. - Вибираєте містечко покраще, Віталіно Сергіївно? - поцікавився таким тоном, ніби застав нас трьох під час оргії.

Цікава ідея, до речі.

Сашка трохи насупилася. Здається, Руслан їй не до душі. Ось з тих пір, як впав на мене на вокзалі, так і не до душі. Гаразд, начальників не вибирають, прямо як родичів.

- Доброго, Руслане Віталійовичу, - невинно відповіла я, - рада вас бачити. Розділимо краще по-братськи?

Всі ж пам'ятають, що «по-братськи» і «порівну» - дуже різні поняття?

Віталік подивився на мене та запитально муркнув. Відчув, стерво, що саме цей чоловік є загрозою нашій житлоплощі? Або дізнався? Бути того не може.

- Ви з Віталіною Сергіївною є власниками рівних частин, - незворушно зауважив Дітмар, перемикаючи на себе нашу увагу. - Решта залежить виключно від вашої домовленості. Думаю, вас це влаштує?

Сусід-начальник подивився на мене. Чомусь мені не сподобався цей погляд. Щось там було таке... Ось як ніби людина хоче тобі зробити сюрприз, але прекрасно розуміє, що ти його вб'єш.