Олександр. Її монстр - Влада Калина

Вранці я вийшов у вітальню і побачив на столі віскі. Думав: пити, не пити. Якщо чесно, то було бажання напитися до чортиків.

- Господарю, до вас прийшли, - у дверях стояв керуючий будинком Микола Семенович.

 - Миколо, хто там ще? - буркнув невдоволено я.

 - Я. Привіт друже! - Євген вийшов з-за спини Сименовича. Він був худорлявим, високим та елегантним. Сірий костюм із блакитною краваткою, а в руках кейс.

Охриніти! І куди так намилився?!

 - Жека?! Привіт. Яким вітром тебе занесло в наші лісові хащі?

 - Був недалеко, вирішив заглянути, - він підійшов ближче. - Господи, хто це тобі вмазав?! - Жека побачив мою розбиту губу та невеличке покрасніння під оком. - Ну і вигляд! Ти ніби ніч не спав.

 - Майже не спав… Побився трохи.

 - Тільки не кажи, що заступався за гарну дівку.

 - На ринзі в залі був. Влаштовує така відповідь? - якщо чесно, то я вже забув коли в той зал заходив. Тижня два мене там не було.

 - Ох, Бєлов, ти не міняєшся! - Женя похитав головою. - Ти вже застарий для бійок, для боксу, для рингів. - Засміявся. - Де твої сонячні окуляри? Одягни щоб цей фінгал сховати… Око хоч ціле?

- Не такий я вже й старий щоб без очей залишитися… В свої тридцять вісім, я тільки починаю жити. 

- От дурень. Доречі, я прийшов, щоб повідомити тобі, що ми летимо на зустріч з власниками ювелірних магазинів, які ти збираєшся купувати.

- Коли?

- Завтра.

- Завтра?! Ні, я не можу. Їдь без мене. Я тобі довіряю. Ти ж моя права рука.

- Жартуєш, Бєлов?! 

- Ні.

- Це лишень на сім днів, - умовляв мене Женя.

- Для мене і цих сім днів багато. - Я думав, що за тиждень Андрій продасть свою сестру, і коли я повернуся з Італії, то рятувати вже буде нікого. 

- Ти ж сам мені всю голову пробив, цими ювелірами, а коли я знайшов, то…

- То плани змінилися.

- Це не смішно. Бєлов.

- Випий зі мною, - я дістав склянку та налив. - Ну, чого? Пий кажу.

- Ох, Бєлов. Що з тобою робити. Ти якийсь дивний. - Жека перехилив склянку і випив до дна.

- Семенович! - крикнув я. Я знав, що він стоїть десь за дверима, ще й мабуть підслуховував. 

- Що?! - відчинилися двері і він визирнув.

- Скажи Іванівній хай лимон поріже та принисе…

Віскі на столі майже закінчилося. Ми сиділи з Жекою навпроти один одного і сміялися. Він травив анекдоти і вмовляв мене летіти в Італію. Але я не піддавався.

 - Ти вдираєшся до мене додому, з кейсом грошей, і просиш полетіти з тобою в Італію?! - я насупився. Не хотів нікуди летіти, у в мене і тут роботи дофіга.

 - Ти ж хотів відкрити там мережу магазинів. Є така можливість, - Женя сперся спиною об спинку стільця, закинув ногу на ногу.

- Я зараз ніяк не можу.

 - Так це ненадовго. Лише сім днів. Якийсь тиждень.

- Для мене і цих сім днів багато.

- Нічого не хочу чути. Або їдеш, або вони розірвуть з нами контракт.

- Я ... - почувся стукіт у двері. - Що там ще?! - Крикнув в двері, що тихо відкривалися.

- Господарю, там до вас прийшли, - на порозі знову стояв Микола Семенович.

- Хто там ще приперся?

- Леонід! - пояснив чоловік.

- Сьогодні що якесь свято? - я допив до дна залишок віскі зі склянки.

- Ого, хтось помер? - У кімнату зайшов Леонід. - Ти чого з самого ранку п'яний?

- Тільки тебе Леонід мені зараз і не вистачало, - прошепотів я.

- Льончик і ти тут. Ік! Ох, хтось згадує. - гикнув Євген.

- Ніхто не помер, але якщо ще цей хтось щось ляпне, то обов'язково помре, - я усміхнувся крізь зуби.

- Женя ти чув, не ляпай, - засміявся Леонід дивлячись на Євгена.

- По-моєму, це він до тебе говорив, - пролепетав ледве язиком чоловік.

 - Вип'єш із нами?

 - Ах, Олександр... наливай.

 - Розповідай, чого прийшов?

- Ти ж пам'ятаєш що завтра за свято?

- День взяття Бастилії, - жартував я шукаючи третю склянку.

- Є ще варіанти? - витягував Леонід з мене по слову.

- П'ятниця! - крикнув Жека.

- От же ж… Тьху! Якщо я не вип'ю з вами то справи не буде явно.

- Та пам'ятаю я, що в тебе День народження. Пам'ятаю. Я вже й подарунок тобі купив, - знову збрехав я. Я взагалі не знав, що йому подарувати. Потрібно послати Петровича в місто, щоб купив щось таке.

- Боже, що з твоїм обличчям? Ви, що тут билися?!

- Не дивись на мене. Ік! - знову гикнув Євген. - Це не я.

- Шурик ти не можеш без бійок. Хто на цей раз вивів тебе із себе?

- Мене неможливо вивести із себе. Я завжди спокійний і урівноважений.

- Хто ж тебе похвалить, як не ти сам себе. Добре, не хочеш не розповідай. Але знай, я чекаю на тебе завтра ввечері. Мені доречі буде тридцять, якщо хтось забув. - Натякав на мене.

 - Я обов'язково буду, - сказав я, а сам подивився п'яного Євгена, який мріяв летіти до Італії. Подумав, що не знаю, що робити з ним. От, звалився на мою голову!

***

І знову, я майже цілу ніч не спав. Думав, летіти до Італії, чи ні.

Зрештою, не полетів. Я вирішив, що Анжеліка мені важливіша.

- Випийте, бо зовсім погано виглядаєте, - підсунула мені під ніс, склянку з якимось зіллям Ніна Іванівна. Вона намагалася врятувати мене від похмілля.

- Чого воно таке гидотне? - скривився я зробивши ковток. - Ніби слюна мамонта.

- Пийте мовчки, вам покращає. А як ваше око? Мазь допомогла?

- Як завжди, ваша мазь може все, як і ваші золоті руки.

- Скажете таке. - Засоромилася. - Доречі, я там сорочку попрасувала, червону. Одягніть на День народження.

 - Червону?! Це типу під колір моїх невиспаних очей? - Вони у мене були ох як стомлені, і жахливі. - Навіщо червону, що інших немає?

 - Добре, я випрасую іншу.

 - Ні, не потрібно! Я одягну цю. Дякую, - мені стало шкода праці цієї бідної жінки. Вона так старалася, прасувала, а я егоїст.

 - Де Іван Петрович? - Запитав я її.

 - Автомобіль миє. Він подарунок вам придбав, той, що ви понесете на День народження Леоніда. Лежить біля червоної сорочки.