Нестерпне дівчисько мого сина - Джулія Ромуш
Я ненавиділа роботу в ресторані. Прям проклинала. Знаєте чому?
- Вашій мамі зять не потрібен? - Хлопець подивився на мене хтивим поглядом і видав, напевно, єдине, що зміг сформулювати його крихітний мозок.
- Яка несподівана пропозиція, - посміхаюся як дурепа і поставивши замовлення прям перед носом цього хама тут же намагаюся втекти.
- Ну так що? - А у нас тут здається нахаба. Упир притягує свої граблі й хапає мене за руку. Стискаю зуби, і намагаюся стримати своє бажання врізати по його голові тацею.
- Я ж пристойна дівчина, мені як мінімум у мами запитати потрібно, - видаю знову з безглуздою посмішкою на губах. Спокійно, Мелі, спокійно, Алісі дуже потрібна ця робота.
- Ну запитай, - величезна дитина голосно ірже і нарешті розтискає свої здоровенні пальці й дає мені вислизнути. А я, вибухаючи від люті мчу до вбиральні. Як же мене це все дістало! Чому я повинна терпіти подібну неповагу якогось пихатого індика?
Настрій хоч вішайся, і те, що моя зміна добігала до кінця, нічого хорошого для мене не значило. Тому що після цього я повинна була вийти з кафе і поїхати на ще одну роботу. Так-так, я все-таки вирішила більше не дратувати Крістофера. Гаразд, поправочка, поки що не дратувати. Звичайно, я могла не вийти сьогодні на роботу і зловтішатися вдома з приводу того, що мужик прочекав мене даремно чорт його знає скільки часу. Але з іншого боку ... Прийти в ресторан мені все-таки доведеться рано чи пізно, і щось мені підказувало, що Крістофер мене дочекається. Точніше вистежить, а те, що в люті він не наймиліша кульбаба, я вже зрозуміти встигла. Простіше зробити видимість, що я готова відпрацювати. Нехай для початку скаже, що йому потрібно. Покаже, де і як потрібно відпрацьовувати. А то хіба мало ... Може він там якийсь маніяк, та таке запропонує, що у мене волосся дибки встане. І звичайно ж я геть ігнорую свій внутрішній голос, який знущально шепоче про те, що мені просто сподобався цей мужик. Що у мене всередині все начебто вибухає, коли я його бачу. І звичайно ж той мандраж, який у мене починається, як тільки відчуваю його присутність, я повністю і геть ігнорую!
Домовившись зі змінницею, скидаю на неї своє не закрите замовлення з любителем не самих розумних жартів, і задоволена собою йду переодягатися.
Те, що хлопець виявився тугодумом, розумію відразу, як тільки виходжу на вулицю з чорного виходу. Настрій, який трішки почав підійматися тут же на величезній швидкості летить вниз. Хлопець більше не виглядає так, ніби мене не образить.
- Ти чо коза, за дебіла мене тримаєш? - Його обличчя перекошує від злісної усмішки, а я розумію, що йому нічого не варто мене тут прибити. За столом він не здавався настільки величезним. Зараз то я бачу всю жалюгідність ситуації. Та йому навіть намагатися особливо не доведеться, наші сили явно не рівні.
- Ти про що? - Намагаюся вимовити це невимушено. Потрібно грати роль дурепи.
- Звалити вирішила? - Упир робить крок до мене, а я розумію, що мені навіть ніхто не допоможе, ми знаходимося за рестораном, сюди в кращому випадку тільки випадково хтось може забрести. До більш-менш людного місця потрібно пройти метрів двісті.
Думка про те, що біля ресторану мене повинен чекати Крістофер, запалює в мені маленький вогник надії на те, що мені все-таки вдасться врятуватися.
- Так у мене зміна просто закінчилася, - весело вимовляю і тут же роблю два кроки в бік.
- Ну чотко, значить зараз до мене поїдемо, - все ще гірше, ніж я думала, цей придурок вирішив, що мене можна ось так просто затягнути у свою тачку і відвезти куди йому заманеться? Скотина!
- Ти мене в гості запрошуєш?
- Ага, перфоратор свій покажу, оціниш? - Починає огидно сміятися, а я лише посміхаюся і киваю головою.
- Ну якщо ти пропонуєш, - починаю накручувати пасмо волосся на свій палець, - показуй, де машина.
- Пішли, зараз як покатаю, - його руки знову змикаються на моєму лікті, і громила тягне мене в сторону дороги. А я лише молю і сподіваюся на те, що Крістофер пунктуальний чоловік і приїхав за мною вчасно, тому що якщо ні, то зараз мене цей будівельник затягне в тачку і відвезе на екскурсію свого добра.
Як тільки мене витягують з-за повороту, мої очі тут же чіпляються за знайому машину. І варто мені зрадіти тому, що я бачу чоловіка, як цей громила починає тягнути мене зовсім в протилежну сторону.
- Стій, зачекай! - Впираюся щосили ногами, намагаюся пригальмувати цей трактор.
- Ти чо, зовсім здуріла?! - І тут хлопець, різко зупинившись дивиться на мене так, що я не замислююся, заплющую очі й починаю просто дико верещати.
- Поможітьььь! Поможііііітттьььььььь!
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
