Позбав мене від нареченого, сестричко - Ольга Обська

Розділ 10. Запрошення на чай

З таким проханням до Лізи ще жодного разу не зверталися. Вдавати, що вона дід??? Ні, вона, звичайно, здогадалася, що таким чином Брайан вирішив приховати від парочки, яка до них наближалася, що валявся в кучугурі з Елізабет. Не хотів давати привід для брудних пліток про себе і про неї. Проте легенду-прикриття вигадав дуже несподівану, якщо не сказати безглузду .

Але хоча б Лізу нарешті перестали валяти в снігу. Віконт подав їй руку і допоміг підвестися на ноги.

— Брайане, дорогенький, — до нього підскочила дама в хутряному манто, — давно не бачила, як ти розважаєшся. Недарма кажуть, що новорічні свята з дорослих роблять дітей.

Як це мило, вона не стала сипати питаннями про те, що це зараз було, а сама вигадала пояснення.

Леді променисто посміхнулася, оголивши рівну низку великих зубів, які несподівано клацнули, мабуть, від холоду. Якби не цей звук, з яким спрацьовує мишоловка, даму можна було б назвати вершиною елегантності. Вона ніби зійшла з фотографії 30-х років минулого століття — розкіш, блиск, хутра, прикраси.

До речі, таким був і чоловік, який її супроводжував — променистим і розкішним, тільки його образ сильно псувала прилизана зачіска — додавала зайвий десяток років. Він привітався з Брайаном значно сухіше, ніж його супутниця.

— Яким вітром? — віконт теж не був взірцем люб'язності.

— Ох, Брайане, з нами трапилася така оказія, — почала пояснювати дама. — Ми сьогодні вирішили розвіятись — провести вечір у заміському казино, але автомобіль заглох на півдорозі. Нам пощастило, що це сталося неподалік від твого замку.

Скептичний вираз на обличчі Брайана вказував на те, що він не вважає везінням близькість свого замку до місця оказії.

— У такий мороз, щоб автомобіль не заглох, треба не забувати використовувати спеціальні мастила, чи не так, Крістофере? — віконт кинув у співрозмовника гострий погляд.

Між чоловіками відчувалася деяка напруженість, і в Лізи відразу закралися сумніви: чи не той це Крістофер, якому Елізабет відмовила одним з останніх. Вона розповідала, що він був дуже ображений її відмовою. Добре, що Ліза в масці, а то опинилася б зараз між молотом і ковадлом, у тому сенсі, що між колишнім нареченим і новоспеченим. Така собі перспектива. Та й взагалі, їй у будь-якому разі час вшиватися звідси.

— Ох, старий я став, ревматизм, ноги вже не ті, — голосно зітхаючи, проскрипіла Ліза. Їй же наказали діда зображати, — не можна мені довго на морозі бути. Ви молоді та дужі, а я пішов...

І після цих слів вона розвернулась і пішла. Нетвердою ходою, щоб образу відповідати. Але владна рука відразу зловила її за пояс.

— Постривай, Дулітле, я ж не встиг тобі заплатити, — небезпечно м'яко вимовив Брайан. А погляд такий, що, мовляв: не здумай тікати, ми ще не договорили. — Це актор нашої театральної трупи, — пояснив віконт непроханим гостям. — Найняв його зіграти роль Снігового Діда.

— Це так мило, — знову посміхнулася дама, клацнувши зубами. — Я пам'ятаю, які чудові новорічні свята влаштовував твій батько тут, у замку. Зі Сніговим Дідом та подарунками. Ти вирішив відродити традицію?

О, ну нарешті до Лізи дійшло, хто такий Сніговий Дід. Це місцевий Дід Мороз. Могла б і раніше здогадатися. Але збивало з пантелику те, що вона начепила перше, на що впав погляд. Як вийшло, що Ліза точно влучила в образ місцевого Санти? Містика якась.

— Брайане, любий, я так змерзла, будь ласка, запроси нас на кілька чашок гарячого чаю, — леді кокетливо пограла очима.

— Міг би запропонувати вам раціональніше рішення — позичити для вашого автомобіля мастило, що не замерзає.

— Не впевнена, що мастило допоможе. Та й дороги так замело. Снігопад лише посилюється… Клац-клац, — зуби дами знову видали звук мишоловки, який не залишив Брайану жодного шансу.

— Що ж, тоді запрошую на чай. Ідіть, — він кивнув у бік входу. — Я вас наздожену.

Весь час, поки тривала бесіда, Лізу продовжували тримати за пояс, і, щойно непрошені гості покрокували туди, куди їх послали, вся увага Брайана переключилася на Лізу.

— Ви теж приїхали на автомобілі? — поцікавився віконт.

— Так.

— З компаньйонкою?

— Так.

А який сенс Лізі вигадувати якусь іншу легенду?

— Тоді ви теж запрошені на чай, — Брайан погрозливо звів брови. З таким виразом обличчя смертний вирок зачитують.

— Мабуть, відмовлюся.

— Ви вважаєте за краще замерзнути посеред лісу?

— Вважаю за краще провести цю ніч вдома.

— Ви ж чули, що дороги замело? І до того ж, ви впевнені, що ваша компаньйонка залила в автомобіль правильне мастило, якщо навіть деякі чоловіки до цього не додумалися?

Пф-ф, чоловіки. Та Ліза жодної миті не сумнівалася, що компаньйонка Елізабет в десять разів кмітливіша за деяких чоловіків. Але що стосується заметених снігом доріг, тут у Лізи закралися певні побоювання.

— Запрошуєте на чай пронирливу журналістку? А не боїтеся, що я скористаюся нагодою, рознюхаю всі ваші секрети і продам газеті?

Очі Брайана спалахнули зеленим вогнем. Журналістський нюх Лізи відразу відчув, що є якісь таємниці, які він ретельно охороняє.

— Тільки спробуйте.

— Що тоді? Відкличете свою пропозицію?

— І не сподівайтесь.

Ні, Ліза не сподівалася — Ліза була впевнена, що він передумає одружуватися, не мине і доби. А на чай вона, мабуть, погодиться. Що більше часу вона проведе з Брайаном, то більше вона матиме можливостей вивести його з себе і змусити розхотіти мати таку наречену.

— Зайдіть у замок з компаньйонкою через чорний хід, щоб не привертати увагу моїх непроханих гостей, — почав наставляти Брайан. — Займіть ту спальню, в якій ви ховалися від мене. Так, я здогадався, що в тій шафі був не лише кіт. Ось він доказ, — він викривально провів по Лізі поглядом з голови до ніг. — Костюм, який зараз на вас, ви взяли з моєї шафи, чи не так? Я впізнав накидку по цій дірці, — Брайан показав на рукав. — Колись багато років тому сюди потрапила іскра від феєрверку.