Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

— Так не має бути! — я впала на коліна, пісок обліпив мокрий одяг, мене трясло. — Я мусила її врятувати. Я не можу дозволити, щоб Кова постраждала через мене!

У диких землях була ніч.

— Ми її врятуємо, — надто спокійно промовив некромант, запалюючи магічний світляк. Він забирав у мене кристал і знищив його сильним сплеском магії.

— Що ти робиш?! — видихнув Зіанар, а я лише байдужим поглядом простежила за тим, як обсипається уламками дорогий артефакт.

— Підчищаю за нами сліди. Вони здогадаються, хто там міг бути. Але не зможуть нічого довести.

— Коли це імператору чи де Лавінду потрібні були докази? — сумно посміхнулася я, проводячи рукою по піску.

— Коли йдеться про їхнього поки що шанованого гостя.

— Який знав про другий вхід у в'язницю! — Ельф штовхнув некроманта в груди. — Звідки ти про це знав? Може ти ще й у курсі, куди перевезли Кову?

— Тримай свої руки при собі, — Ріхтан перехопив третьокурсника вище ліктя і відштовхнув. — Я не працюю на імператора, щоб знати про всі його плани. А про вхід я знав, як про вихід. Тому що рано чи пізно мав опинитися у цій в'язниці.

— Що? — я підняла на чоловіка здивований погляд. — Про що ти?

— Лорі, не дури, — попросив він. — Ти справді думаєш, що мене запросили сюди викладати? Так імператор хоче через мене дізнатися, як працює магія некромантів з Хелдона. А потім я став би дуже вигідним заручником. Котрий міг легко повернути хід намічаної війни.

Я струснула головою:

— Ти так спокійно говориш про все…

— Некроманти просто не мають серця, — прошипів Зіанар. — Це ні для кого не секрет.

— Не секрет, — не заперечував Ріхтан. — Я спробую дізнатися, де тримають вашу віверну. Ми витягнемо її. А зараз усім треба відпочити. Поки що не варто повертатися в наш світ. Лорі варто поспати.

— Думаєш, вона зможе після цього заснути? — Ельф так і наривався на сварку.

— Зможе, — чаклун дивився тільки на мене. — Вона повинна.

Я закусила губу та кивнула. Він правий. Кому я зможу допомогти, якщо валитимуся з ніг від втоми? Що я зможу зробити? Тільки стати тягарем.

— Ми її витягнемо, — сказала я, піднімаючись з піску. — Ти мені обіцяєш, Ріхтане?

— Обіцяю, — з серйозним виразом обличчя кивнув він.

Але незважаючи на все розуміння, заснути мені вдалося далеко не одразу. Чоловіки встановили намет, який повністю пішов у моє розпорядження, самі залишилися на вулиці. Я вертілася кілька годин на спальному місці, прислухалася до розмови чаклунів. Ельф раз у раз намагався зачепити некроманта, спровокувати. Але той не реагував.

У душі панувала скорбота, від жаху сковувало по руках та ногах. Але я все ж таки змогла зусиллям волі зануритися в сон. Снилася мені Кова. Те, як вона виривається з рук воїнів, як плюється отрутою. Але вона раз у раз попадала в сiтi. А у вухах звучали її слова.

— Воно вдарить по тобі. Тобі жити із цим.

Прокинулася я із застиглим на губах криком, провела руками по обличчю та різко сіла. Судячи з освiтлення, вже стояв день. Вибравшись на вулицю, прикрила долонею очі від яскравого світла та зустрілася поглядом з некромантом. Він сидів у тіні великого каменю і до моєї появи дивився кудись у далечінь.

— Тобі щось вдалося з'ясувати?

Він похитав головою:

— Поки нi. Потрібно повертатися. У світі час тече швидше, а нам його не можна втрачати.

— Де Зіанар? — Я озирнулася. Чомусь першою думкою було, що Ріхтан його по-тихому десь закопав.

— Охолоджується, — знизав плечима чоловік. — Он іде.

Я озирнулася і побачила ельф, що поспішає до нас. Він кивнув мені, пропалив похмурим поглядом лорда фон Логара і почав прибирати намет.

— Я хочу потрапити додому, — тихо промовила, повернувшись до Ріхтана. — Я маю поговорити з батьком.

— Добре, — я відкрию портал до будинку роду Атрікс.

— А Зіанару краще зараз сховатися в академії. Там буде безпечно, — я глянула на третьокурсника. — Поговори з ректором, може, він може щось знати.

— Не знаю, як ти це уявляєш, але спробую, — погодився він.

Чаклуни з такою обережністю при мені говорили, ніби обоє боялися зірватися на іншого при свідках. Хоча здавалося б… що їм ділити?

— Нам час, — Ріхтан відкрив розрив у просторі.

— Якщо вас там чекають, то йдіть відразу ж, — обернувся Зіанар, відкриваючи портал для себе в академію.

— І перетворитися на злочинців у бігах? — хмикнула я.

— Не буде ніхто нічого проти нас робити, — відмахнувся фон Логар, хоча між рядками чулося "поки що". — Одна справа викрасти подарунок імператора… тоді довелося б щось вигадувати. А так, у наш бік навіть не пискнуть.

— Угу, кожен другий у в'язницi ночами вештається, — буркнув Зіанар.

А його страх передався мені. У що я їх втягнула?