Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

– Шоннику!

Секретар не відгукнувся, бо ж князь відіслав його додому.

Довелося спуститися нескінченними сходами до телеграфного пункту і продиктувати розпорядження для командира полку. Табличка «Не заходити, вб’є» на ліфті була як знущання, але Джі Лін знав: Старий Сем не кидає слів на вітер.

Потикатись у житлове крило замку не хотілося. Там другий тиждень щось чистили, ремонтували, фарбували, міняли, прикрашали… Готувалися до візиту столичних гостей з усім запалом, на який спромігся управитель. Терпіти цю біганину не вистачало сил, тим паче робітники не бачили різниці між днем ​​та ніччю. Для них існували лише терміни, а після новин з пропускного пункту ажіотаж значно посилився.

– Княже! – Сопіння досягло вестибюля раніше, ніж круглий низенький Шонник. – Вам лист! Дорогою додому я зустрів поштову карету і подумав, що ви не хотіли б чекати до завтра! – Стримуючи задишку, секретар наблизився і тремтячою рукою простягнув пухкий конверт із цупкого паперу. – Знову без зворотної адреси, – повідомив таємничим шепотом. – Від неї, так? – Темні оченята службовця палали азартом. – Від вашої загадкової дівчини?

– На добраніч, Шоннику. Побачимося вранці.

– Так-так, княже! Вранці! А… Е…

– Кажіть уже, як почали, – зітхнув князь. – Що?

– Коли ви одружитеся, ваша дружина напевно буде проти цього непристойного листування, – судячи з тону, помічник щиро хотів взяти участь у чужих шлюбних іграх. – Треба б припинити його красиво, га? По-чоловічому і з честю.

«Якщо я одружуся, то повірю в диво», – кисло подумав Джі Лін.

– Гарних снів, Шоннику.

– Так-так, княже, так-так!

Секретар поспішив у ніч – до екіпажу, що чекав за височенною, місцями зруйнованою огорожею замку. Майже всі службовці жили в Пригір’ї – містечку, що розкинулося на рівнині неподалік.

Сімдесят тисяч жителів, храм, три лікарні, два притулки (для хлопчиків і для дівчаток), відомі на пів світу виноробні, Музей війни з лінг, стародавнє святилище шесс, розплідник болотяних кряч… Князь любив місто змалку, ретельно стежив за його облаштуванням і, на жаль, розумів: гостям зі столиці Пригір’я точно не сподобається.

Товстий конверт приємно лежав у руці. Джі Лін швидко глянув на ліфт, пообіцяв собі, що незабаром кабінет переїде на перший поверх, і вийшов надвір. Хотілося влаштуватися зручніше біля настільної лампи, зламати печатку із зображенням троянди і насолоджуватися читанням, впиваючись кожним рядком.

Дівчина, що підписувалась як «Королева Темряви», плела мереживо слів немов справжня рукодільниця. Вона розповідала політичні новини та світські плітки, будувала прогнози та здогади, висловлювалася без ухильності чи манірності. У посланнях, що інформували про закулісся королівського двору набагато краще й чесніше, ніж газети, не було флірту, і спочатку князь сприймав незнайомку як друга з далекої Фаести, столиці Валесії.

Але згодом у листах з’явилися інші нотки. Вони стали особистішими. Майже інтимними, але не в тому сенсі, який вкладають у це слово бульварні романи. Відправниця не просто повідомляла інформацію – вона приєднувалася до обговорення, ділилася власними думками, часом забувалась і наводила приклади зі свого життя.

Якоїсь миті Джі Лін побачив у ній не абстрактного адресата, а розумну винахідливу співрозмовницю, якій патріархальне суспільство підрізало крила і змусило задовольнятися роллю спостерігачки. Вона нудилася в бездіяльності, поки дурні при владі рвали горлянки, обговорюючи колір краватки для нового сезону. Їй хотілося бути значущою, але в нинішньому світі вона не мала можливості проявити себе.

Королева Темряви таїла дві речі: справжнє ім’я та причину, через яку почала це листування. Князь підозрював, що вона – дочка одного з вельмож, які підтримували Пагорби. За деякими натяками навіть здогадувався про її особистість, але нічим не видавав свою обізнаність.

Ніта Лест, яскрава дівчина з гарною освітою та палким серцем, ідейна противниця вогнепальної зброї, в юності брала участь у русі за права жінок. Родичі цього не оцінили, тому нині Ніта заробляла на життя самостійно, навчаючи мові лінг високопоставлених чиновників.

Джі Лін планував якось відвідати її і познайомитись особисто. Зупиняло його одне: сумнів. І в тому, чи справді під ім’ям Королеви Темряви ховається волелюбна красуня, і в тому, чи потрібно переводити стосунки в інше, так би мовити, русло.

У минулому листі він запросив Королеву до Пагорбів. Пообіцяв не лізти з розпитуваннями та поважати її інкогніто. Що вона відповіла? Було боязно відкривати послання, і водночас князь відчував незрозумілий і дуже приємний трепет.

Хоча чому радіти? Скоро все скінчиться. Фабіан озвучив свої наміри, решта – справа часу та везіння.

«Не можна опускати руки», – обсмикнув себе Джі Лін.

Король – серйозний противник, але в минулому Пагорби переживали і не таке.

Над невеликою альтанкою, розташованою подалі від людських очей, горів яскравий ліхтар. Нещодавно пройшов дощ, і дерев’яні сидіння не встигли висохнути, але серед літа це дрібниці. А ось краплі, що летіли з широкого листя розлогого горіха прямо за комір, були проблемою, бо зіпсувати лист не хотілося за жодних обставин.