Некохана для альфи - Данута Шемеляк

"Я не можу", — подумав він, його подих став уривчастим. Мітка була не просто укусом. Це був ланцюг, що прив’яже його до неї так, як він ніколи не був прив’язаний ні до кого. Він — Всеволод, найсильніший альфа, той, хто тримав владу в залізній хватці, все ще боявся. Боявся, що вона стане його вразливістю, що одного дня хтось використає її проти нього. Або що вона сама відвернеться від нього, як колись відверталися інші. "Вона моя", — повторив він подумки, але ці слова звучали як виправдання.

Він глянув на неї через плече. Вона лежала, її шовкова сорочка з’їхала, оголюючи стегно, її груди здіймалися в ритмі сну. Його горло пересохло, звір заворушився, вимагаючи її. Він уявив, як схиляється над нею, як його зуби торкаються її шиї, як її кров змішується з його, а їхні душі зливаються в єдине ціле. Його руки затремтіли, кігті вирвалися на мить, дряпнувши підвіконня. "Ще не час", — прошепотів він уголос, але знав, що бреше собі. Він ледве стримувався, і кожен день із нею наближав його до краю, з якого не буде вороття.

Він відвернувся до вікна, його очі горіли золотом у відображенні. "Я контролюю це", — подумав він, але місяць сміявся з нього, знаючи, що контроль — це ілюзія, коли вона поруч.