Гвендолін - Олеся Лис
Пальці буквально впиваються в руку трохи вище ліктя, завдаючи жахливого болю. Очманіло трясу головою, не до кінця розуміючи, на якому світі перебуваю.
- І так моєму другові всі нерви вимотала, що він сам на себе не схожий - носиться з дурною бабою, як зі скарбом безцінним! - зло гарчить вікінг, витягуючи мене на берег. - Так ще й вбити себе надумала, безглузда! А ти чому не дивишся за нею! - це вже розгубленому Дагу.
- Так я ж... так куди вона... я і подумати не міг! - оторопіло кліпає очима наш охоронець.
- Отож-бо! - відштовхує його з дороги Сван.
- Сване, пане Сване, - різко гальмую, вже прийшовши до тями. - Я всього лише обряд проводила. Я не збиралася…
- Чаклувала свої мерзенні чужоземні заклинання? - зупиняється він, похмуро глянувши на мене спідлоба. - Щоб ще більше приворожити Інгвара?
- Ні, що ви таке говорите? - різко шарахаюся від нього, побачивши, як зло виблискують очі варвара. - Я свого товариша в останню путь провела за нашими звичаями, інакше йому довелося б нудитися вічність в прикордонні.
- Я тобі не вірю! - шипить він, схиляючись прямо до мого обличчя. - Так і знай! І те, що Йорун та Інгвар говорять, що ти допоможеш позбутися нам від унанде теж все брехня. Ти їм голови заморочила, а насправді всіх нас вбити хочеш!
- Та ні ж! - люто вигукую. Як мені вже набридли ці його спроби звинуватити мене у всіх смертних гріхах. - Я допомогти хочу. Я можу! Я знаю як! Тепер знаю…
- Хочеш сказати, що вирішила нам, своїм загарбникам, допомогти звільнитися від прокляття? - недовірливо мружиться чоловік. - Просто так.
- Не просто, - здираю від розпачу підборіддя. - Ви повинні будете відпустити мене додому! Мене і моїх друзів!
Чоловік ще десь з хвилину недовірливо дивиться на мене, але хватку послаблює.
- Про це з Інгваром будеш домовлятися, – скрипнувши зубами, видає він. - Не в моїй владі такі питання вирішувати, ти належиш ярлу. Але, гадаю, він тебе так просто не відпустить. Як на мене ж, так котися на всі чотири сторони. З тебе цінності, як з паршивої вівці, сенсу ніякого, лише воду каламутиш…
Всю зворотну дорогу я думаю над словами Бреді. Просто злості ніякої не вистачає на цього Свана. Мало того, що при кожному зручному випадку ображає, так ще витягнув мене в найвідповідальніший момент, вбив якісь дурниці в свою порожню голову. Тепер, як хочеш, здогадуйся, що хотів сказати старий чернець...
Все закінчиться там, де почалося. А де почалося? Може він має на увазі таверну, де своє безчинство вчинив бридкий ярл? Так трактиру того, швидше за все, вже і немає. А якщо це місце колишнього капища? Адже там і сили природи самі повинні допомогти.
Я більше схиляюся до варіанту з капищем, але щось дряпає всередині, не даючи спокою.
- Ауд, а де ви раніше поклонялися богам? Ідоли нові на колі – тихо питаю, кивнувши на святилище, повз яке ми якраз і проходимо.
- Так немає його - зітхає жінка. - Років так двадцять тому під воду пішло. Довелося нове ставити. Але наші не звикли досі. З іншими богами якось призвичаїлись вже - вівтарі Уна, Прома і Сепа часто сповнені дарів. А ось з Карою не склалося – скоса кидаю погляд на ідол богині кохання, і, справді, бачу, що він найзанедбаніший. Під ним немає ні свіжих квітів, ні солодких пирогів, ні яскравого розфарбованого посуду, ні мідних або срібних прикрас.
- Що не покладеш. - продовжує нарікати Ауд. - Все згниє, або заіржавіє, поб'ється або швидко зів'яне. Доводиться часто бігати до старого дерева, просити милості у Кари, особливо в справах сердечних, там вона більш прихильна. Подейкують, це те саме дерево, під яким і спокусив доньку Уна сластолюбивий ярл. Туди і дари приносять.
Ось значить як ... це дуже цікаво. Так, може, Бреді дерево мав на увазі? Там потрібно обряд провести? Залишилося знайти який.
Решту дня, поки я допомагаю Уті на кухні, вчу Хедвіг варити мило, яке, як я і припускала, дуже сподобалося Санні, і разом з Ауд і Лівою накриваю на стіл, проходить в якомусь нетерплячому очікуванні. Мене лякає і одночасно турбує майбутня розмова з Інгваром. Адже він, безумовно, зрадіє тому, що я знаю, як подолати прокляття, і скоро його люди зможуть не побоюватися виходити за межі мизи після заходу сонця.
Тільки боюся, що моя ціна йому зовсім не сподобається. А я по-іншому не можу. І що б зараз не говорило мені серце, як би не сумувала душа, моє місце не тут, не в якості рабині. Я леді Кінлоха, і його жителі вже дуже довго чекають свою пані додому.
- Можеш йти відпочивати – вириває мене з виру думок і спогадів Ута, коли я ставлю останню чисто вимиту миску на накритий чистим шматком тканини стіл. - Ти на славу сьогодні попрацювала. Напевно з ніг валишся від втоми, - посміхається старенька, якій і самій не терпиться вже відправитися до себе. Там її давно зачекався Ове.
Втомлено киваю, тільки зараз усвідомивши наскільки важкими, майже непідйомними, здаються руки і ноги.
Швидко прощаюся з доброю куховаркою і покидаю загальний зал. Як чудово, що чоловіки ще залишаються за столами обговорювати деякі справи, і мені можна буде безперешкодно пошукати обряд, про який згадував Бреді.
Вже аж руки сверблять взяти щоденник Деглана і погортати пожовклі сторінки. Я наче вживу відчуваю під подушечками пальців шкіряну палітурку, шорстку поверхню листів і дивну, загадкову силу, якою буквально просякнута кожна сторінка зошита.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно