Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

Я прийняла образ великомученика і почала старанно шукати вищезгадане озеро.

Мабуть, удача виявилася на моєму боці, тому що мій погляд буквально вперся в напис із назвою цього водного об'єкта.  Я з гордістю продемонструвала знахідку вчителю.

- Гаразд, - пирхнула географічка.  – Тепер озеро Тоба.

Цього разу фортуна повернулася до мене явно п'ятою точкою, оскільки навіть за вісім хвилин мук я не знайшла ні найменшого натяку на потрібний предмет.

- То де в нас озеро Тоба?  – перепитала вчителька з гаденькою усмішкою.

- А, дідько його знає, - безтурботно відгукнулася я, стежачи за мінливим виразом обличчя Маші.

«Ти ідіотка», – тільки й казав блиск очей Громової.

- Гончарова, не хами вчителю!  – заревіла викладачка.

- Вчителю, не хамьте Гончаровій!  - я не змусила на себе довго чекати.

Географічка буквально скам'яніла від такого нахабства з мого боку.
Близько десяти секунд вона тільки відкривала і затуляла рота, неначе риба, яку насильно витягли з рятівної води.

Коли ж жінка знову набула здатності говорити і раціонально мислити (у чому особисто я дуже сумніваюся), то вона проревіла, ледве зберігаючи гідний вигляд.

- Батьків до школи.  Відразу після уроків.

Я з виглядом повної байдужості знизала плечима і, акуратно кинувши вказівку в урну в кутку класу (потрапила, панове; оплески!), зайняла своє місце.

- А брат зійде?  – запізно поцікавилася я, коли вчителька вже була готова почати вивчати новий матеріал.

Через трагедію, що розігралася (а для когось, можливо, і комедії) викладачка абсолютно забула, що збиралася піддати тортурам не тільки мене, а й ще кілька підозрілих особистостей, які тепер сиділи тихіше за воду нижче трави.

- Зійде, - прохрипіла недолуга тиранка, стираючи з дошки написи, що залишилися після попереднього уроку.

Я з натхненням дістала телефон і написала Алексу есемеску, в якій повідомляла про неймовірне бажання моєї вчительки познайомитися з ним ближче.

У відповідь мені прийшло зовсім образливе повідомлення, в якому Миров цікавився, чи не збожеволіла я.

Я клятвенно запевнила зведеного братика, що безумством тут і не пахне, просто мої таланти не гідно оцінили, а замість батьків дозволили викликати старшого брата, роль якого належить саме йому.

Я готова була посперечатися на будь-що, що Саша в цей момент знову тихо лається невідомою мовою, але мене він скромно сповістив, що обов'язково приїде і поговорить до душі з моїм викладачем.  За що я цьому психу була дуже вдячна.

Після занять основна купа учнів з веселим настроєм побігла по домівках, а ми з Машою чекали одного придурка Алекса на ґанку школи.  Приїхати мій зведений братик дозволив лише через десять хвилин.

- Ми тут уже годину стоїмо, геній, - пробурчала я під враженим поглядом Громової «мені здавалося, що ми чекаємо, принаймні, у шість разів менше».

Миров відповісти не зволив, а мовчки потопав у навчальний заклад.

- Ти навіть не вітаєшся?  – спитала я.

- Неа, - безтурботно кинув Саша.  – Краще скажи, де там твоя найдорожча вчителька, яка так пристрасно горіла бажанням побачити мене.

Я під пильним наглядом Маші показала Мировому потрібний кабінет.
Хотіла пройти за ним.  Не вийшло.  Ледве руки дверима, худоба, не придавив.

- Ну чому на нашу вовчу частку вічно випадають якісь нещастя?  - Тужно поцікавилася я.

- Ти це до чого?  – не зрозуміла Громова.

- Не звертай уваги, це я так, у порядку загальної марення, - відгукнулася я, свердлячи поглядом злощасні двері.

За півгодини нудних і тривожних очікувань із воріт пекла класу вийшов Алекс.

- Ну як?  – накинулася на нього Маша.

- Довелося вислухати лекцію на тему поведінки моєї «молодшої сестри», - підвівши очі до стелі, поскаржився Миров.  - Ти з якого переляку вчителям хамиш?

- Начебто ти так не робив, - тицьнула я пальцем у небо.

Мабуть, потрапила, бо Саша скривився як від зубного болю, але промовчав і більше з моралі не ліз.

Громова поїхала на своїй невеликій машинці, а мені довелося їхати з Мировим.  Боже, що я такого зробила в минулому житті, коли ти мене так мучиш?

- Ти б хоч подякувала, - промимрив Алекс, вирулюючи зі стоянки.

- Може, тобі ще й мармурову статую видовбати?  Бач, чого захотів!  - Миттю відгукнулася я.

- Яка ж ти складна людина, - прошепотів Миров, навіть не відриваючи погляду від дороги.

- Перевертень, - поправила я його.

- Не суть, - озвався мій зведений братик.  – Якби я не приїхав, то тобі дісталося б від матері.

Я нарешті зрозуміла, що ця зарозуміла особистість щойно допомогла мені вибратися з величезної купи лайна досить неприємної ситуації, так що кричати на Сашка, в принципі, немає сенсу.

- Тільки не треба мені постійно тепер нагадувати про це, - огризнулася я.  – Пропоную мирний договір.

- І який же?  - Миров підняв праву брову і навіть зволив перевести свій погляд на мене.

- Ти ходиш до мене в школу замість матері, - невдоволений хмик з водійського сидіння, - а я натомість щось роблю для тебе.

- Домовилися, - на рідкість легко погодився Миров.

Ех, знала б я тоді ЩО мені доведеться робити.