Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

- Відпусти її, - пролунав спокійний голос Алекса.

Ось тільки цей впевнений тон без домішки істерики лякав мене ще більше, ніж звичайний голосний крик.  Але, здається, на вампіршу, що вчепилася гострими нігтями (мабуть, про такий винахід, як ножиці, вона не знала, а якщо і була в курсі, то його підло ігнорувала) в моє горло, це належного ефекту не справило.

Сумно.

- Не думаю, - прошипіла жінка, все ще пропалюючи мене сліпучим поглядом.  – Навіть дивитись гидко, на кого ти Валерію проміняв.

- Відпусти, - грізно повторив Миров, починаючи втрачати дорогоцінний терпець.

Ця вперта сучка його нарешті послухалася і послабила свою залізну хватку.

- Я була про тебе кращої думки, синку, - гидко посміхнулася вона, задовольняючись нашою реакцією.

Маша шумно видихнула, що свідчило про її крайній ступінь хвилювання.

- І що ви тут робите?  - Це що, мій голос?

Лайно, я ж ніколи не була камікадзе!  І виправляти цього взагалі не збиралася.

- Яка смілива дівчинка, - констатувала вампірка.  – Навіть маленьке щеня має усвідомлювати, на якого собаку можна гавкати, а коли краще притримати язик за зубами.

- Як ви вчасно про собак згадали, - промовила я, але благаючий погляд Маші не дав мені закінчити фразу.

- Що ти там бурмочеш?  - Жінка-вамп не особливо прислухалася до мого шепоту.

І добре, що це вона зробила.

- Я питаю, чи вас Оленою звати?  – промовила я.

Невдоволений погляд Багрова а-ля «не наривайся на неї» говорив сам за себе.  Ось тільки на мене поняття «інстинкт самозбереження», мабуть, не поширюється.

- Звідки ти знаєш?  - прошипіла вампірша, знову наближаючись до мене коханої.

- Саша розповідав, - промовила я, уважно стежачи за реакцією вищезгаданого Мирова.

Алекс звів очі до неба.  Він уже знав, що адекватних дій від мене можна в принципі не чекати.

- Як мило, - сказала Олена, підходячи ще на крок.  - І що він тобі про мене розповів?

- Ох, багато чого, - я увійшла до ролі.  – Те, що Ви чудова та чесна жінка, яка дбає про інших.

Обличчя Олени осяяло тінь подиву.  Вона, здається, не вірила жодному моєму слову.

І вірно.

- Ах, так, - продовжила я.  - А ще він розповідав, що ви є безжальним і нахабним стервом, для якого життя однієї невинної людини абсолютно нічого не означає.

- Що ти в'якнула?  - проревела Олена, знову хапаючи мене за шию.

Ні, у всіх вампірів такий рефлекс, чи що?  Як тільки їм нахамили, так відразу вчепитися в частину тіла, що знаходиться трохи нижче голови.

Мене це напевно починає діставати.

Раптом пара думок промайнула в голові.

«Вона ж не знає, що я перевертень, правда?  Отже, якщо я зараз застосую трохи сили вовка, то для істерички зі схильністю до вбивств це стане несподіванкою».

Саме так я і вчинила.  І начхати було на те, що перевертні вже точно не сильніші за вампірів.  Перевірено на власному досвіді.

Різко піднявши праву руку, я щосили штовхнула Олену вбік, другою рукою при цьому вчепившись в кінцівку вампірші, що стискає мою шию.

Олена навіть не зрозуміла, що відбувається, коли замість мене перед нею опинився Алекс.

Хлопець моментально зрозумів мій недалекий план, тому виставити жінку, що ще не оклемалася, за поріг будинку йому не склало труднощів.

- Прикольна мама, - Маша поступово відходила від шоку.

- Так, - підтвердила я.  – Бойова тітонька.

Саша глянув на мене з терплячою ніжністю санітарки, яка пояснює психу, що з люстри краще злізти.  А якщо не злізеш, то тебе знімуть уже силою, причому радісні відчуття навряд чи будуть гарантовані.

- Ксю, - почувся його вкрадливий голос.  - У тебе з головою все гаразд?

Я награно подивилася в дзеркало.  Мда… краще б я цього не робила.  На мене дивилася дівчина з розпатланим волоссям і червоними слідами на шиї. Бляха, завтра ж обов'язково синці з'являться.  На найближчі пару днів про відкритий одяг можна забути.

- Ну ... - Невпевнено простягла я.  – Начебто гаразд.  Мізки на місці, і на тому спасибі.  Решта – витрати виробництва.

- Але вмитися тобі точно не завадить, - пробурмотіла Громова, оцінюючи мене поглядом.

Миров теж не припиняв розглядати мою скромну персону, тому на зауваження моєї подруги він відреагував неоднозначно: схопив бідного перевертня (я про себе, бідну та нещасну) за руку (хоч не за лапу) і потяг у ванну, припиняючи будь-які спроби вирватися.

Зупинившись перед раковиною і замкнувши двері, Алекс увімкнув воду.

Через кілька секунд я вже відчула дотик його теплих рук.  Змиваючи кров з мого обличчя (я навіть не помітила, як вона там з'явилася), він не промовив жодного слова.

Я ж від такої близькості буквально божеволіла.  Лайно, та якщо цей вампір наближається до мене хоча б на метр, то в мене вже дах миттєво зносить.  А тепер він ще й стосується мене.  Причому неодноразово.

- Звідки у мене кров?  - Запитала я, намагаючись не зустрічатися поглядом з Мировим.

- А ти не помітила?  – стурбовано спитав Алекс.  – Від удару об стіну.

- Так вона мене ще й до стінки приклала ... - Протягла я.

Хлопець рішуче відклав рушник, яким до цього акуратно протирав моє обличчя та шию.  Моє серце пропустило кілька ударів.

- Ксю, - почав він, - я не знаю, чого вона хотіла, але обіцяю, що це більше не повториться.

- Не варто обіцяти того, що ти не можеш змінити, - перебила я його.  - Ти не маєш права вирішувати за свою матір.  Та й вплинути на її дії у тебе не вистачить сили.

- Я не один, - посміхнувся Миров.  – Міша із Андрієм допоможуть.  Та й Настя з Іллею осторонь не залишаться.

- Ти про нас із Громовою не забувай, - нагадала я йому.

Саша змінився в обличчі.

- Ні, - почувся його приглушений голос.  - Ви з Марією в це втягнуті не виявитеся.

- Благаю, не називай її повним ім'ям, - перебила я Мирова.  – І чому ти не хочеш, щоб ми вам допомогли?

- Якщо з тобою щось трапиться, я звинувачуватиму в цьому тільки себе, - з сумом повідомив Алекс.