Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

Додумуючи (чи вигадуючи?) чужі думки, Айріс вискочила під покров велетенських кленів, що росли біля краю саду, і попрямувала за чагарник, подалі від високих ліхтарів.

Довгі тіні стелилися під ногами, часом набираючи абсолютно фантастичних обрисів. З гір тягнуло холодом, і довелося щільніше закутатися в халат. Парасолька заважала – чіплялася за необрізані гілки та колючі пагони малинника.

Стигла малина, до речі, пахла чудово: медом, теплом, сонцем… Якоїсь миті Айріс виявила, що взагалі викинула з голови невідомого зухвальця і ​​вишукує великі ягоди.

Липкий сік забруднив руки і губи, прохолодне листя лоскотало шкіру, крихітні колючки натякали, що задоволення не дістаються даремно, але хіба це мало значення? М’які плоди танули на язику, дарували насолоду, гнали геть неприємні роздуми… Вони були кращими, ніж найвишуканіші страви, ніж хмільне вино, ніж медові промови! Такі прості, доступні, ніжні…

Біля них щодня проходять люди і навіть не дивляться в той бік. Тут, у князівстві, малинник росте скрізь, де його не знищують, і сприймається як бур’ян. Але Айріс вдихала солодкий аромат перестиглих плодів, смакувала кожну ягідку і розуміла: життя не те щоб не погане… Певне, терпиме. У ньому є моменти, коли треба заплющити очі й відсторонитися від світу, а потім струснутись, усміхнутися і послати проблеми якнайдалі.

– Р-ряч! Р-ряч! – промайнуло над замком. – Р-ряч!

Зверху посипалися гілки, листя та старе пташине гніздо.

«Дурний злодій! Він же впаде просто на мене! Тобто… Кричить не злодій?» – Айріс, не встигнувши до кінця вирватися з малинової меланхолії, позадкувала і підняла погляд.

Навколо головної вежі (єдиної, що пережила війни з лінг без істотної шкоди) кружляв величезний білий птах. Він надривно кричав і розкидав довкола довге пір’я.

«Лелека? Гусак? Альбатрос?» – На жаль, картинки з книг, що підкинула пам’ять, зовсім не допомогли.

Прикро, бо пернатий крикун безбоязно почав знижуватись, і його метою був саме сад.

«Він же дресирований! Це як у кінематографі!» – припустила Айріс (з тваринним світом вона перетиналася лише в далекому дитинстві) і вискочила на відкритий простір, наплювавши на те, що шум напевно прожене злодія.

Наступної миті її обхопили міцні руки і потягли під розлогу яблуню, гілки якої під вагою зелених плодів пригнулися мало не до землі.