Гвендолін - Олеся Лис
Повільно… дуже повільно піднімаюся з колін і обережно повертаюся. Просто навпроти мене на невеликому пагорбі, з якого я тільки що збігала, поспішаючи до води, стоїть великий, ні просто величезний, вовк. Його верхня губа небезпечно задералась, оголюючи гострі, як ножі, ікла. Небезпечна тварина видає ще один грізний рик і переступає передніми лапами, немов готуючись до стрибка.
Серце в грудях завмирає, особливо, коли я розумію, що врятуватися у мене шансів немає. Біля струмка не ростуть дерева, на які можна піднятися, а втекти від дикого звіра я вже точно не зумію. Але ж зараз не зима, не голодний час, в таку пору хижаки зазвичай ситі і вважають за краще не нападати на людину. Що ж цей вовк в мені знайшов?
Я стою, немов скута кригою і боюсь навіть зітхнути. Але і вовк не поспішає нападати. Тільки зараз я помічаю в куточках його рота пінисту слину, його очі немов вкриті каламутною завісою. Немає сумнівів - тварина хвора. Тільки мені від цього не легше. Врятуватися з полону, уникнути насильства і померти від того, що тебе розірвав хворий звір – таке навіть в кошмарі не присниться.
Обережно опускаю погляд в пошуках хоч якоїсь зброї, ось тільки крім каменів більше нічого не знаходжу. Але це краще, ніж нічого. Якщо мені вдасться виграти хоч кілька хвилин, завдавши шкоди тварині, то я зможу добігти до дерева і піднятися на нього.
Обережно присідаю за камнем, що валяється біля ноги, не відводячи очей від вовка. Він знову піднімає верхню губу і глухо гарчить, піни стає більше, вона вже жовтими краплями падає на траву. Звіру очевидно не подобаються мої рухи. І я не встигаю намацати зброю, як хижак стрибає на мене. У цю мить мені здається, що час ніби сповільнюється. Ось я бачу розпластану наді мною тушу тварини, брудну зваляну шерсть на його череві, а в наступний момент тіло вовка відкидає в сторону. З пухнастого сірого боку стирчить руків’я сокири.
Голова наповнюється шумом, а земля несподівано стає близько-близько, буквально під моєю щокою, я навіть відчуваю гострі камінчики, які впиваються в чутливу шкіру обличчя. А потім стає темно, темніше, ніж в саму безмісячну ніч.
***
Апетитний аромат смаженого м'яса лоскоче ніздрі. Я вже й забула, наскільки смачно може пахнути їжа. Обережно відкриваю очі і з подивом бачу над головою крону знайомого мені дерева, під яким спала минулу ніч. Як я тут опинилася? Спогади повертаються повільно, тягнуться, немов деревна смола, відкриваючи по-троху події сьогоднішнього ранку.
Пам'ятаю, що мені стало краще, і спав жар, пам'ятаю, як спускалася до струмка попити води, скаженого вовка пам'ятаю, а потім нічого. Немов свічку задули в темній кімнаті. Я що сама сюди примудрилася дістатися і завалитися спати. А може, я це зробила в маренні? Напевно, насправді вовка не було, а це тільки виверт гарячкових видінь. Тоді звідки запах? Він теж мені здається?
Повільно піднімаюся на ліктях і озираюся навколо. У трьох кроках від мене горить невелике багаття. А на ньому, нанизані на тонкі лозинки, смажаться стікаючи соком, апетитні шматки ніжного рожевого м'яса. У животі утробно бурчить, і я прикладаю до нього долоню в спробах вгамувати гучні рулади. М'ясо це добре, тільки де сам кухар?
Швидко окидую поглядом ліс навколо, поки не натикаюсь на знайоме руків’я cокири. Я достеменно її бачила. І навіть тепер пригадую де. Отже, це не була маячня? Вовк дійсно напав, і мене врятував господар цієї сокири. Те, що врятував – це добре. Погано, що я сокиру впізнала. Точна її копія бовталася на поясі ярла Інгвара Торвальдсона.
Нервово сковтую вязку від страху слину, забувши про хворе горло, і швидко зриваюсь на ноги. Від різкого підйому темніє в очах, я ледь не падаю, але примудряюся зберегти рівновагу, тримаючись за стовбур дерева.
Попалася! Знайшли!
Страх охоплює мене своїми холодними щупальцями. Тіло дрижить, як в ознобі. Бігти і сховатися, поки його немає, поки він не повернувся. Адже навіть скажена тварина менш небезпечна, ніж Інгвар Торвальдсон. Лише одному богу відомо, що він зробить з рабинею-втікачкою, яка посміла обвести навколо пальця вікінгів і вислизнути у них буквально з-під носа.
- Кудись зібрався, шмаркач? – питяння за спиною звучить, наче грім серед ясного неба. Тіло пронизує гострий пекучий жах.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно