Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб
– Я вірний князю, князь вірний короні! – з несподіваною палкістю вигукнув Шонник.
Фабіан задумливо прикусив губу.
– Я, звичайно, маю повірити вам на слово? – уточнив із кривою посмішкою. – Гаразд, – погодився ні з того, ні з цього. – Потрясемо пані Анозу. Між іншим, даремно ви не приєдналися до змовників. Якщо станеться диво і їхні старання увінчаються успіхом, Джі Лін Рі стане правителем аж ніяк не номінально. Він справді отримає Валесію і передасть її нащадкам. Гадаю, своїм, хоч закони залишають крихітний шанс і моїй династії.
– Що?!
– Що, сіре, – повчально промовив Фабіан. – Де ваші манери? Сподіваюся, це щире здивування? Можу порадувати: у в’язниці вистачить часу, щоб проаналізувати нинішні історичні процеси, зрозуміти свій промах і побитися головою об стіну. І перш ніж ви почнете питати, у чому вас звинувачують, раджу озирнутися.
– Що?.. – Шонник все ще не міг отямитися. – Де? Хто?
– Кругом!
Він послухався і, похитнувшись, повернувся на сто вісімдесят градусів.
– Сюрприз! – знущався Фабіан. – Здивовані?
Шонник дивився на Айріс із виразом дикого страху на одутлому обличчі. Його зблідлі губи тремтіли, а в очах читалася недовіра, що межувала з безумством.
– Ні, ну це зовсім не те, що треба. – Король широким кроком перетнув кабінет і зупинився за стільцем, на якому сиділа Айріс. – Який сенс у очній ставці, коли не бачиш обличчя злочинця? Зробіть ласку, не ворушіться, доки прийде фотограф із апаратурою.
– Вона… – Шонник слабко махнув рукою. – Вона… Тут… Вона…
– Жива і на вигляд більш-менш здорова. – Фабіан недбало сперся на спинку стільця. – На відміну від тих, кого ви послали її вбити. Вони були здивовані, зустрівши моїх людей. Ви сказали, там не буде ні князя, ні Лисиці, ні тієї божевільної старої з яблуками на голові – лише прислуга. Слухайте, ну це ні в які ворота не лізе! Ви ж не могли всерйоз думати, що я не стежу за замком і за своєю улюбленою зброєю – «прокляттям Міллс»? Хоча зі снодійним амулетом добре придумано, мої люди не відразу зрозуміли, що відбувається. Де брали? Скільки заплатили? Там ще є?
Шонник мовчав.
– Ваші головорізи виклали все як на сповіді і заслужили легку смерть, – продовжував Фабіан. – Чи не легку? Здається, тут наші думки не збіглися. Розумієте, – він понизив голос, – у мене дуже непрості стосунки із законом. Мені начхати на нього, якщо чесно, але ми ж збережемо цей маленький секрет? І… Стоп! Жодних інфарктів. Цей фінт уже використав начальник поліції.
Шонник повільно осів на підлогу. Ні, він не знепритомнів – схоже, у нього просто підкосилися ноги.
Айріс чула слова Фабіана, проте не могла змусити себе співвіднести їх із тим, що сталося цієї ночі. Здавалося, король говорив про когось незнайомого, адже не міг милий добрий Шонник… Тихий, старанний, привітний Шонник! Він ніколи не виявляв ворожості. Все це – помилка! Жахлива помилка, ціна якої – людські життя!
– Нічого не хочеш йому сказати, Ірисо? – Фабіан хитнув стілець, і плече Айріс пронизало болем. – Чи в обличчя плюнути? Уявлення не маю, як прийнято реагувати на вбивць. Мої зазвичай мруть, перш ніж я вигадую щось оригінальне. Ірисо?
У горлі пересохло, думки розбіглися… Король поводився так, ніби не сумнівався у винуватості Шонника, але Фабіану Айріс не дуже довіряла. Однак секретар не виправдовувався! Не казав, що сталося непорозуміння. Не обурювався!
Він сидів, розгойдуючись, і дивився перед собою сліпим поглядом. На його обличчі не читалося ні провини, ні каяття, ні злості. Нічого! Хіба трохи досади. Через брехливі звинувачення? Чи через те, що Шонника спіймали?
– Навіщо? – прошепотіла Айріс. – Ні, не я… Я – це зрозуміло, я – загроза… А Ніта? Вона ж кохає князя! Вона готова здувати з нього порошинки!
– Вона тягла його на дно, – тоном вчителя, що пояснює недбалим учням наукові істини, повідомив Фабіан. – Блудна вівця Ніта Ліст спокушала білого і пухнастого Джі Лін Рі змовою. Я правильно пояснюю, Шоннику? Ви, виявляється, були проти змови і боялися, що ваш любий князь втратить голову через спокусницю Нітю і піддасться її революційним промовам? Тому й хотіли виставити її вбивцею? Щоб Джі Лін Рі відчував огиду, а не пристрасть? Як же погано ви про нього думаєте, ай-яй-яй… Навіть мені стало прикро. На вашу думку, князь настільки безвольний? Може, і на трон його хочуть посадити, щоб крутити ним на власний розсуд?
Шонник нічого не відповів. Він ніби перебував у іншому Всесвіті і не реагував на оточуючих.
– Джі Лін не такий! – почула Айріс свій власний голос і з подивом виявила, що повернулася до короля обличчям, безбоязно зустрілася з ним поглядом. – У нього є принципи і голова на плечах!
– А в тебе, схоже, з’явилися почуття? Хм…
Сталося диво – цю тему Фабіан не розвивав.
У кабінет увійшли чоловіки в мундирах, повели Шонника геть. Він не опирався і не оглядався. Айріс не знала, що відбувається в його душі, але самовпевнено вирішила, що секретаря мучить совість. Чи то через злочин, чи через недовіру до князя… Найімовірніше, саме останній варіант ближчий до істини. Але вона не відчувала злості, лише пекучу образу.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно