Позбав мене від нареченого, сестричко - Ольга Обська

Це не була музика у звичному розумінні. Хіба що перші кілька секунд, а потім Брайан почав впадати в транс і акорди змішалися в милозвучну какофонію. Напевно, сторонньому спостерігачеві звуки могли здатися навіть трохи моторошними. Була в них якась потужна потойбічна енергія. Але Ліза не відчувала страху, навпаки — захоплення. Вона не могла відірвати погляд від його сильних пальців, які все жорсткіше і відчайдушніше мучили струни.

Якоїсь миті їй здалося, що вона теж впадає в транс. Якщо і далі дивитиметься на рухи його пальців, що зачаровують, то точно втратить над собою контроль. Довелося перевести погляд на його обличчя. Він казав, що окультист під час трансу — видовище моторошне. І хтось, напевно, вважав би моторошним темне волосся, що скуйовдилося, губи, що беззвучно вимовляють зловісні заклинання, і зелені очі, що горять чаклунською шаленою могутністю. Але Лізі він здався в цей момент неймовірно красивим. Як в одному чоловікові може поєднуватися благородний аристократ і цей чаклун, що зводить з розуму своєю магнетичною енергією? Ох, Лізо, ти пропала. Ти хоч розумієш, що кохатимеш його вічно?

Безмежне щастя, що це вона повернула йому його магічну силу, стискало груди і не давало дихати. Не в змозі подолати порив, вона акуратно обійняла його, щоб не заважати трансу, пригорнулася всім тілом і…

…час знову зупинився для неї.

Вже вкотре за сьогодні.

І цього разу пауза була особливо довгою.

Десь там, в іншій реальності, годинник пробив дванадцять разів. Почався новий день та новий рік.

Скільки ще пролетіло хвилин, перш ніж звуки арфи стихли? І саме тиша повернула у реальність. Перші секунди Ліза ще перебувала в блаженному стані, але поступово до свідомості проникла думка, що часу минуло дуже багато. Там нагорі, в бальній залі, вже, мабуть, відбулося те, що мало статися. Терзало питання, чи вдалося сестрі розрулити ситуацію. І було шкода, що Ліза, як не намагалася, нічим їй не допомогла. І найприкріше, що ні їй не допомогла, ні Брайану не дала можливості сказати те, що він хотів їй сказати до опівночі.

— Мені здається, годинник вже пробив дванадцяту, — Ліза винувато подивилася на нього. — Ми так і не встигли поговорити. Це було щось термінове?

— Вже не таке й термінове, — усміхнувся Брайан, відставив арфу і обійняв замість неї Лізу.

Він здавався веселим і навіть трохи хмільним. Очі блищали. Але Лізу насторожило, що Брайан якось охолов до розмови. Вона ж відчувала, що він хотів сказати щось романтичне. А тепер що, вона цього так і не почує?

— Але все-таки, про що ти хотів поговорити? Хіба розмова втратила актуальність?

— Я хотів зробити тобі пропозицію руки і серця. Поспішав до опівночі, щоб встигнути оголосити про заручини ще цього сезону. Розумію, що було б надто самовпевнено розраховувати почути від тебе "так" лише після одного дня знайомства. Я мав би спочатку довго і красиво залицятися. Згоду такої надзвичайної ​​красуні та авантюристки треба заслужити. Але все одно хотів ризикнути, бо боявся тебе втратити.

У Лізи по хребцях бігали мурашки. Вгору-вниз, вгору-вниз. Їй що, роблять шлюбну пропозицію? Цей зеленоокий аристократ-чаклун, якого вона зібралася відчайдушно кохати все життя, фактично зізнається їй у тому ж? Але його слова все ж таки звучали трохи дивно — у минулому часі.

— Ти говориш так, ніби хотів зробити пропозицію і передумав. Боявся втратити, а тепер не боїшся.

— Все одно боюся, але вже менше, — Брайан продовжував сяяти.

Та чому в нього такий дивний шалений погляд? Просто дивитись неможливо на його щасливу фізіономію — самій хочеться усміхатися.

І тут Лізу нарешті осяяло.

— В окультному трансі ти дізнався щось про нас?

— Не зовсім про нас. Хоча так, про нас, — Брайан притиснув її до себе ще міцніше. Ліза відчула ніжні поцілунки на маківці, скроні та вушці. Тут і так голова йде обертом, а ще ці лоскотні дотики. — Я бачив двох немовлят, які були копією тебе. Вони спали в колисках тут, у замку.

— Малята в колисці? — здивувалася Ліза.

— Так. Картинка з майбутнього. Думаю, це дві наші донечки-близнючки.

Донечки? У грудях защеміло. Уява охоче намалювала малюків. Та що ж це таке! Знову Ліза плаче.

— То ти вийдеш за мене заміж? — Брайан зняв губами сльозинку з її вій.

Напевно, у малюків будуть зелені очі, як і в їхнього тата… Шалене гаряче щастя розлилося теплом у грудях.

— Так... — встигла відповісти вона, перш ніж її захопили в тягучий чуттєвий поцілунок.

________________

Дорогі читачі!

Дякую, що були з героями та автором до кінця! Дякую за лайки, репости та нагороди. І окреме величезне-величезне спасибі за коментарі, які надихають!

Також, як завжди, хочу висловити велику подяку моєму редактору та за сумісництвом літературному янголу Маргаріті Настенко за її допомогу та підтримку. Мої історії з'являються на Букнет завдяки їй.

Ми залишили героїв щасливими, але не всіх. А як же наша Елізабет? Чи дочекався професор Даррен «так» від неї? Або отримав відмову? Та й не всі таємниці розкрито. Хто справжні батьки наших близнючок? Чому сестричок розлучили? Про це та багато іншого дізнаємося з нової історії, головною героїнею якої стане Елізабет. Але й з іншими героями, звісно, ​​обов'язково зустрінемось. Ця історія вже на порталі. Посилання в анотації.

"Бійтеся, професоре! Я жадаю знань"

Запрошую підписатися на мою авторську сторінку, щоб не пропустити новини та новинки.

З любов'ю,

Ваша Ольга Обська

Кінець