Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

- Атож, це справді нечувано...

- Боженьку мій милостивий, я ніколи...

- Хай бог милує, я б нізащо...

- Хатні злодії, як і...

- Крий боже, мені було б страшно жити в такій...

- Було б страшно жити! Я сама боялася - ні покластися спати не могла, ні підвестися, ні лягти, ні сісти, сестро Ріджвей. Вони ж бо могли покрасти чисто... та шкода й казати!.. Тож можете собі уявити, якого страху набралась я минулої ночі, як стало до півночі схилятися. Бог свідок, я вже почала боятися, що вони нам когось із родини нашої викрадуть! Такий страх мене взяв, що я вже й сама себе не тямила... Звісно, зараз, серед білого дня, моя поведінка здається навіть і мені самій дивною, а тоді раптом подумала: як же воно там обом моїм небожам ведеться? Адже ж сплять вони, сердешні, нагорі самі-самісінькі в окремій кімнаті. І так я занепокоїлася, що вибралася тихенько сходами вгору й замкнула їх на ключ! Так-таки й замкнула. Та, мабуть, кожен, на моєму місці бувши, замкнув би. Бо, знаєте, чого б ти з переляку не зробив! І ото забирає вас отой страх - та що далі, то все дужче,- і в голові паморочиться, й починаєш несосвітенні дурниці виробляти! Мимоволі таке щось до голови лізе, приміром: а що, коли б я була хлопчиком, та сиділа б отам нагорі сама душею, а двері не замкнені, а ще й...

Вона замовкла, наче вражена думкою, що раптом зродилася в її голові, потім повільно повернулася в мій бік, і, коли очі її запитливо зиркнули на мене, я підвівся та й пішов прогулятися. Я сказав сам до себе, що зможу краще пояснити їй, яким чином зникли ми під ранок із замкненої кімнати, якщо вийду звідтіля та обміркую цю справу як слід. Так я й зробив. Але не насмілився зайти десь далеко - боявся, що тітка кинеться мене шукати.

Надвечір, коли гості вже подалися додому, прийшов я до неї та й кажу, що нібито галас та стрілянина збудили мене й Сіда; нам дуже кортіло подивитися, що там коїться, а двері були зачинені, тож ми й спустилися по громовідводу на землю, обидва трохи забилися і ніколи більше не будемо цього робити. Ну, а далі я розповів їй усе те, що розповідав перед тим дядькові Сайласу; а вона сказала, що прощає нам і що, мабуть, так воно і мало бути, бо чого ж можна сподіватися від хлопчиськів, адже ж усі вони шибеники та шибайголови, скільки вона знає; і як нічого лихого з того не вийшло, то й не треба турбуватися та сердитись, а треба дякувати богові за те, що ми живі й здорові та знову біля неї. Вона поцілувала мене, погладила по голові, а тоді замислилася - і раптом як схопиться!

- Боже ж ти мій милосердний, уже ніч, а Сіда ще й досі немає! Що з ним скоїлося?

Я збагнув, що це мені саме на руку ковінька, схопився та й кажу:

- Я побіжу зараз до міста й приведу його.

- Ні, нікуди ти не побіжиш! - відповіла вона.- Ти зостанешся тут. Досить уже й того, що один десь пропав. Якщо він до вечері не повернеться, поїде твій дядько.

Ну, звісно, до вечері Том не повернувся; отже, відразу ж після вечері дядько Сайлас вирушив до міста.

По десятій повернувся він додому, трохи стурбований; він так і не натрапив на Томів слід. Що ж до тітки Селлі, то вона дуже стривожилася, але дядько Сайлас заспокоював її, мовляв, нема чого турбуватися; хлопчаки, каже, завжди хлопчаки, нічого з ним не станеться і вранці повернеться цілий і здоровий, вона сама, мовляв, побачить. Тим вона і вдовольнилася. А проте сказала, що почекає на нього ще трохи, світла не гаситиме, щоб йому було видно.

Коли я пішов спати, вона також пішла за мною, й принесла свою свічку, і вкутала мене ковдрою, й упадала коло мене, як рідна мати,- аж мені так соромно зробилося, що я не міг їй в очі дивитися; а вона сіла до мене на ліжко і ще довго зі мною розмовляла, та все про Сіда згадувала, який же він хороший хлопець і ще всякого багато, й, здавалося, розмовам тим кінця-краю не буде; вона питала мене, як я гадаю, чи Сід не заблудився часом, чи де не розбився, не втонув, чи, може, лежить зараз десь поранений або вбитий, а її немає поруч нього, щоб допомогти; тоді з очей у неї починали капати сльози, і я заспокоював її, казав, що із Сідом нічого не трапилось і що вранці він, напевне, повернеться; вона тоді міцно стискала мені руку, а часом навіть цілувала мене й прохала, щоб я повторював це ще і ще, бо мої слова заспокоюють її, адже вона така налякана. Виходячи з кімнати, вона глянула мені в очі пильно-пильно і лагідно та й каже:

- Я дверей не замикатиму, Томе; звісно, є ще й вікно та громовідвід, але ж ти будеш хорошим хлопчиком,- ти послухаєшся, нікуди не підеш? Заради мене!

Як мене поривало майнути та подивитися, що там із Томом діється,- по правді, так я й збирався зробити,- але ж після всього я не міг тікати, ні за які гроші.

Проте ні вона, ні Том не виходили у мене з думки, а через те й спав я дуже погано. Двічі за ніч я спускався громовідводом униз, і проходив перед будинком, і щоразу бачив, що тітка Селлі все ще сидить при свічці край вікна, втупивши погляд у дорогу, і сльози блищать у неї на очах; мені дуже хотілося хоч що-небудь зробити їй приємне, та нічого не міг; дай, думаю, хоч поклянуся, що ніколи більше не завдаватиму їй клопоту. Втретє я прокинувся вже на світанні й знову спустився вниз, а вона все сидить на тому ж місці, і свічка в неї майже догоріла,