Сині етюди - Микола Хвильовий
- Та що там про одрізи думати, як «вони» вже цепом ідуть по селу!
Бігли через городи на луки. Зупинились біля розбитої блискавкою верби, перевели дух.
Микита Гордійович указав те місце, де безпечніш було, і вони побігли в болото. Через дві хвилини зникли в очереті.
На селі гавкали собаки - завзято, погрозливо.
Постріл один, другий. І знову тихо. До села вступав загін червоноармійців.
IV
Кажан присів навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:
- Ді-іла!
Нечипір, як і раніш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль.
На корчах було дуже незручно. Перш за все ніяк було присісти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в воді, по-друге, призвичаїтись босоніж до гостряків - теж не легка справа.
А жити тут невідомо скільки прийдеться. Принаймні доки не виїде з Грушівки отряд, покинути це місце небезпечно. Куди там,- мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тільки - так тебе й підхоплять.
- Люди ж які,- каже Кажан,- сьогодні одному богові вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш із очерету вилізти, як уже вкажуть, де ти є...
«Так!.. Різні люди бувають,- продовжує далі думати Нечипір.- Інший так і розпиняється перед тобою, а за очі готовісінький у спину ніж устромити».
Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мізерний чоловік. Що він надумав? Чи не викаже? І пробігають по спині холодні колючки. Сидіти ж треба. Нічого не вдієш. Тепер уже тікати нікуди.
Дивиться на Кажана. Читає на обличчі:
«...Чого я забіг із тобою в Грушівку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!..»
Думає, мабуть, що то є він, дячок. «Мабуть, здаюсь йому нікчемним. Вигляд у мене який?» - і подивився у воду. Потім знову на Кажана.
В очереті тихо. Іноді забреде на лисину дике молоде курча і, побачивши людей, швидко закрутить голівкою й пурхне прожогом у гущавину. Потім по річці пройде дикий пташиний крик. На воді, біля корчів, як у люстерці, відбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по стрункому стану очерету пробігає легке тріпоніння: - «Ч-і-іч!» - і зникло. Високо над головою пролетіли качки.
- Мабуть, і Бурися піймали вже... звісно! Може, й розстріляли вже... Авжеж не помилують. Діла!
Кажан став на ввесь зріст і, як кінь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.
- Хоч би табаку захватили... А тепер і живи, як хочеш.
Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітне ставиться, й хотілось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною.
Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, і він не міг уже глузувати з неї.
- Ну, чого ж ти нічого не кажеш? - кинув Кажан.
Нечипір здригнув. Провів по голові долонею - боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові.
- Чого я нічого не кажу? - сказав він.- Що ж я буду говорити?
- От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? Треба щось думати.
«...Треба думати - це він правду говорить. І саме мені думати». Але придумати нічого не міг і кинув:
- Будемо ждати. Може, поїдуть сьогодні.
- А як не поїдуть?
- Не поїдуть?.. Ні, як же, поїдуть!
- Тьху! наче пообіцяли йому...- сплюнув Кажан.- А я кажу - не поїдуть!
Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною.
Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо:
- Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося?
Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову,- мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив.
От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть, «...Може, його вже забрали?» - стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська.
Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж.
З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка: різко, нібито в неї були не пташині легені. Пурхали зграями шпаки.
Кажан знову підвівсь і злосливе сказав:
- Сволоч!
- Що ти кажеш? - спитав дячок.
- То кажу,- зло усміхнувся той,- що інший страждає, а другий здається. Приміром, надіявся я на декого із своїх, а получилось - ніщо. Так, аби казати та вводити нашого брата.
- А ти що - маленький? Не знаєш, куди тоді йти? - суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змішався. Змішався він, правда, не на довго, бо Нечипір знову відчув себе безсилим.
- Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,- казав Кажан далі.
Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав.
- Інші, може, вже й розплатились,- кинув він.- Та й мене не забувай, бо не один ти тут.
Зрозуміло Нечипорові, чого це Кажанові самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстріляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.
В цей час нібито хтось когось покликав. Нашорошились - нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.
- Хло-о-пці! - нарешті долетіло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав іще ближче, дячок спитав пошепки:
- Хто там такий?
- Це я, Ванько Петренячий,- долетіло з гущавини і забулькотіло по воді.
- Чого тобі треба? - знову запитав дячок.
- Та їсти приніс.
Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде,- аби наїстися. Кажан уперед дивиться,- очі як у вовка: голодний. Так в отряді не приходилось голодувати.
- Це Килина сліпа прислала,- казав хлопчик, оддаючи клуночка.- Молоко тут та хліб. Просила, щоб корову не одібрали.
Нечипір усміхнувся: де там уже одбирати!
Їли із смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нічого не залишилось, почували, що тільки роздратували себе. Кажан утер губи