Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Що хотіли актори показати глядачам отими безглуздими, нікому не зрозумілими засобами, яку "Америку відкрити"? І для чого було зраджувати правду життя отакими неприродними для селян діями? Шукання? Мода? Якщо то була така мода — перекручувати задуми письменників, — то, на превелике щастя, вона тепер вже остаточно минула. Театри знову повернулись до цілком правдивого відображення п'єс Тобілевича, так як їх хотів бачити на сцені сам автор.
Щодо Мар'яненка, то відчуваю велику потребу додати до всього написаного про нього ось що: я мала нагоду побачити Івана Олександровича в ролі Гранде в п'єсі Бальзака "Євгенія Гранде". Він змалював такий досконало вивершений образ класичного скнари, що не можна було не захопитися ним як великим майстром сцени. У цій ролі він досяг найвищих щаблів сценічної художньої майстерності. У його сценічних барвах було не тільки багато яскравих і різноманітних відтінків, але й найтонших нюансів, які, з'єднавшися в одне ціле, дали надзвичайно опуклий малюнок натури й характеру персонажа. Доволі було побачити легке тремтіння його скрючених над купою золота пальців, злегка зігнуту постать над столом, на якому лежало золото, й почути голос, повний різних інтонацій, що виявляли його душевний екстаз перед своїм кумиром, єдиним змістом життя Гранде, щоб переконатися в тому, як глибоко зумів зрозуміти цей тип Мар'яненко і яким великим художником зробився він за той час, як я його не бачила. Одним виконанням цієї ролі Мар'яненко вже заслуговує на те, щоб ім'я його, як видатного артиста, збереглось на сторінках історії нашої театральної культури.
З молоді, яка працювала в театрі Садовського, мушу згадати як енергійних акторів, що не тільки подавали надії на майбутнє, а й у ті часи допомагали вже Садовському створювати цінні ансамблеві спектаклі, Корольчука, Мироненка, Миловича, Коваленка, про якого я вже писала, Ковалевського і на суто побутові ролі — Колесника, котрий гарно виконував саме українські типи і мало підходив для відображення персонажів іншої категорії.
У рецензії на постановку п'єси "Зачароване коло", надрукованій у журналі "Сяйво" за 1913 рік, рецензент, що підписувався псевдонімом Mortalis, висловлював свій жаль на режисера, що доручив роль органіста Колеснику. В цій рецензії була також критика гри Малиш-Федорець, яка виконувала роль Марини, та артиста М. Вільшанського — воєводи. Рецензент дивувався, що цю важливу роль було доручено Вільшанському, а не самому Садовському, або "на крайність Мар'яненкові". Про Вільшанського рецензент додав ще й таке, з чим я цілком погоджувалась, бо як перекладач п'єси я з якоюсь збільшеною вимогливістю ставилась до цієї постановки: "Хоч фігура Вільшанського дуже грандіозна, але утворений ним тип блідий і залишає по собі бажати чогось далеко кращого". Рецензент звернув увагу на те, чому саме ця роль не вдалася Вільшанському. На його думку, у актора були "густі придихання та вигуки, мало що не в кожній фразі, одноманітна міміка та розмахування руками", що аж ніяк не виявляло психології імпозантної постаті воєводи. Найкращу характеристику акторського виконання дає рецензент Хуторній, яка грала роль Басі: "Дуже тонко та ніжно грає свою невеличку роль Басі д. Хуторна". Я дуже зраділа за Лізу Хуторну, прочитавши оту, хоч і коротеньку, але правдиву оцінку її гри на сцені.
Цікаво грали артисти у п'єсі "Казка старого млина" Черкасенка. Головною темою цієї п'єси був руйнуючий вплив влади капіталу на патріархальне життя і незайману природу взагалі. Гадаю, що "Казка старого млина", як і більшість нових для українських акторів п'єс, була до деякої міри корисною у виховному значенні для всього творчого колективу театру. Вже сама підготовча робота над цими п'єсами була відмінна від тієї, яка провадилась раніше у більшості українських труп. Артисти трупи Садовського мали повну змогу обміркувати свої ролі і характери своїх персонажів. Даючи волю акторам шукати і творити самостійно, Садовський мав на увазі ансамбль, а не гру окремих більш талановитих акторів у ролях героїв.
Я добре пам'ятаю, як готували п'єсу "Камінний господар" та інші. То була творча робота всього колективу. Садовський не тільки відкривав широкі двері своєї творчої лабораторії для свіжого вітру чужої творчої думки, а й дозволяв іншим, на його думку, досвідченим майстрам сцени ставити в театрі деякі спектаклі за їхнім задумом і розумінням. Так було з п'єсою "Остання ніч" Старицького, яку Садовський дозволив поставити дочці письменника Марії Михайлівні Старицькій (вона відала класом художнього читання в театральній школі Миколи Лисенка). Музику до цієї п'єси скомпонував Микола Віталійович і сам диригував оркестром під час вистави. Марія Михайлівна брала участь у виставі, виконуючи роль матері-вітчизни. Садовський дав повну волю Старицькій утворити спектакль, обмежившись лише дорадчим голосом.
Оце саме й було зовсім новим у поводженні Садовського, котрий раніше, навіть працюючи разом з братами, намагався завжди накинути всім свою волю, свою точку зору на хід театральної справи. А тут заради успіху й слави свого театру він охоче поступався своїми правами режисера трупи. Мене дуже здивувала ця нова риса в його характері, яка свідчила про палке бажання Садовського зробити український театр зразком для наслідування іншим театрам. Ніколи мені раніше не доводилось бачити у Садовського такого палкого захоплення театральним ділом. Особливо за перших часів моєї праці в його трупі. Радісно було слухати його плани на майбутнє, якими він ділився зі мною та з М. К. Заньковецькою. Марія Костянтинівна теж любила наші з ним коротенькі творчі наради і багато дечого пробачала йому за його відданість великій справі українського театру. Театр у той час був для нього головною метою в житті. Незважаючи на великі витрати, яких потребувала постановка п'єс, він, трохи таки скупенький, правду кажучи, не жалів ніяких коштів, аби обставити всі свої спектаклі якнайкраще з художнього боку. Оголосив конкурс на проект завіси і звелів оформити в українському стилі все театральне приміщення, увівши також спеціальну, пристойну уніформу для обслуговуючого персоналу. Найкращий ескіз завіси подав на конкурс художник театру Бурячок. Він сам і виконав це завдання Садовського. Отже, театр мав цілком стильний вигляд. Це теж було великою новиною в житті мандрівних українських труп. Маючи змогу проживати й грати протягом довгого часу на одному місці, Садовський подбав про те, щоб український театр мав не тільки своє творче обличчя, а й зовнішність.
Намічені плани і завдання Садовський проводив у життя зі звичайною для нього впертістю. Наприклад, — постановивши широко ознайомити публіку з п'єсою "Загибель "Надії" Геєрманса, в якій показано справжнє хижацьке обличчя багатіїв, власників великих і малих підприємств та їхнє ставлення до бідних людей, Микола Карпович уперто ставив її в театрі, хоч п'єса та не давала ніяких зборів. Вона йшла іноді при майже порожньому театрі. На цій п'єсі він мав дуже великі грошові збитки, а проте, розуміючи її викривальне значення, продовжував ставити. Правда, він покривав ці втрати іншими виставами, які мали надзвичайний успіх у публіки, як, наприклад, "Чародейка" Шпажинського (у переробці Садовського) та "Пан Штукаревич" Зінькевича. Ніякої цінності з ідейного боку ці дві п'єси не мали, але були веселі й яскраві своєю постановкою й виконанням хороших артистів. Публіка ходила на ці вистави валом, особливо на "Чародейку", можливо тому, що на афіші стояло попередження від адміністрації: "Публіку просять не хвилюватись, в 3-й дії на сцені пожежа та обвал хати". Адже ж публіка любить сценічні ефекти, а ефект від пожежі був надзвичайний. Здавалось, що на сцені розгулялась справжня пожежа.
Найбільшою новиною в театрі Садовського, крім п'єс російської класики ("Ревізор", "Тепленьке місце", "Нікандр Безщасний", переробка "Горькой судьбины" Писемського), були справжні опери світового репертуару в перекладі Садовського на українську мову ("Галька" Монюшка, "Продана наречена" Сметани, "Сільська честь" Москаньї). Ішла також "Бранка Роксолана" галицького композитора Січинського, "Енеїда" М. В. Лисенка та давні українські опери: "Утоплена", "Різдвяна ніч" Лисенка, "Пан-сотник" Козакевича, "Катерина" Аркаса, "Наталка Полтавка" й "Запорожець за Дунаєм". Постановка усіх цих творів вимагала прекрасних голосів, хору та оркестру. Щоправда, безголосих у Садовського майже не було. Навіть усі його хористи і хористки були з сильними голосами і правильним слухом. Крім виступів у хорі їм доручалося виконання епізодичних ролей, що всім дуже подобалось. Хор у Садовського, хоч і складався з 30 співаків, виконував усі пісні винятково гарно. Хормейстером був відомий на той час Кошиц. Капельмейстером, як я вже зазначала вище, чех Елінек, великий знавець музичної справи. Танцювальною групою в трупі відав молодий, дуже здібний хлопець з Галичини. На жаль, пам'ять не зберегла його прізвища. А слід би пам'ятати, бо він, хоч і молодий, а був дуже талановитою людиною і знався не тільки на хореографії, а й на співах та на музиці. У ті часи, коли в театрі готувались опери до постановки, цей молодий митець був Садовському у великій пригоді. Згадуючи про творчий склад, в якому мені довелося працювати в театрі Садовського, я мушу при цій нагоді підкреслити уміння Миколи Карповича обсадити свій театр талановитими людьми та ще такими, що з захопленням ставились до театрального мистецтва. Тому, може, Садовському й пощастило утворити міцний ансамбль, з яким йому було не дуже вже й важко проводити в життя свої творчі плани.
Опера "Енеїда" заслуговує на те, щоб спинитись на ній, дещо сказати про неї.
Я вже зазначила вище, що Садовський написав лібретто цієї опери за "Енеїдою" Котляревського. Те лібретто малює пригоди Енея після його поразки в час Троянської війни з греками. Протягом десяти років точилася оборонна війна проти напасників греків, які, нарешті, подолали троянців і оволоділи їхнім містом Троєю. Еней, троянський князь, головний захисник Трої, мусив тікати в світи разом з частиною свого війська. Пригоди Енея оспівав у своїй класичній поемі "Енеїда" славнозвісний поет Віргілій.
