Без коріння - Королева Наталена
Але тільки що вона скінчилась, виступив наперед козак Мамай:
– Мені ваша сумна! Послухайте моєї! – і затягнув високим, дзвінким тенором:
На синьому морі, під припічком долі…
Де куца собака обметицю їла, –
підхопив круглий Бассаврюків бас, а за ним увесь хор колядників:
Де не взялася з помийниці супротивна хвиля,
Тому куцому собаці хвоста відкрутила.
І знову продзвеніло тенорове Мамаєве соло:
А я сильно ізлякався...
Хор продовжував:
На темнії луги, на густі ліси, на дикі степи
І на піч у куточок сховався.
Через комин поглядаю:
Там вареники-невільники в сметані потопають,
А я до них велике милосердя маю –
В бездонний глечик усіх повкидаю...
Вибухи сміху за кожною новою фразою, прекрасна інтерпретація, щировеселі пустощі колядників витворили в освітленій залі справді небувало веселу наладу. Оля Сулима, добра піяністка, підсіла до рояля й заграла улюблений тоді вальс "Дунайські хвилі". Кілька пар заточилося по залі. Але до піяніна підійшла Риндичка, якийсь час уважно оглядала інструмент, поглянула й за нього й під нього, а потім торкнула пальцем у плече Олю: – Панночко! А може б, і я втяла щось на цій штукерії... Дозволите?
Оля з радістю уступила місце, а Риндичка вже розвішувала на свічниках рояля свої бублики і, підтягши спідниці, щоб добре поставити ноги на педалі, з місця вправленою рукою з повною силою почала бравурну мазурку з "Коппелії". Коли ж у танку перейшло кілька пар довгу залу, Риндичка взяла кілька невтральних акордів і перейшла на палкий, пориваючий до танцю гопак.
Козак Мамай із панночкою, що була одягнена в срібний кунтуш і прибрана безліччю намиста, вискочили на середину зали. Всі вп'ялили очі у граціозну пару... Але враз у прихожій, у якій двері лишилися відчинені й звідкіля виглядали всякі "домочадці" й частина слуг, розтяв повітря різкий дзвоник. Риндичка нагло урвала гру. Господарі й гості дивилися на двері, що їх відчинив лакей. Але, замість сподіваної нової групи колядників, у дверях появилася висока постать популярного в Києві хірурга Гната Маковського, власника найліпшої київської лічниці. Всі на мить замовкли: такий незрозумілий мав він вигляд – без шапки, без кожуха й навіть без жакета, в самій камізельці.
Микола Миколаєвич кинувся до нього, відразу зрозумівши, що тут не жарти.
Доктор привітався загальним поклоном і, перепросивши, оповідав:
– Маю я в Юріївській лічниці двох тяжко недужих. Коли вийшов звідтіль, то в темному провулку підступили до мене три осібняки й домагалися, щоб я "купив у них моє футро". Отже, це вже втретє цієї зими. Було до вас найближче... Тож, прошу ласкаво, позичте якусь одежину, Миколо Миколаєвичу.
Тим часом Риндичка витягала з кишені пенсне і, скидаючи маску, говорила:
– А чи не простудила вас, товаришу, така несподівана хірургічна операція. Я, хоч і абстинент, але раджу вам насамперед коньяку!
В одежі баби Риндички був замаскований не менш знаний у Києві доктор Модест Левицький, відомий письменник...
Коли враження з пригоди д-ра Маковського трохи затерлося, колядники почали прощатись:
– Нас чекають па Катерининській, у Тарновських-Забело. Мусимо поспішити...
Попрощалися з гостинними господарями і Ноель та мадмуазель Асту, пам'ятаючи, що вдома сумує сама Маруся.
Але Маруся не сумувала. Чекаючи на їхній поворот, вона ладила другу багату кутю в кімнаті Ноель. Була тут маленька "звіздар" на взірець тих, що тієї ночі носили колядники по селах, була й звичайна пшенична кутя з медовою ситою та всякі солодощі, маківники, горіхи, насіння...
І Маруся докладно розповідала, як відбуваються на селах Різдвяні свята, і співала колядки. Але Ноель і Луїза почувалися трохи втомлені, тому в хаті запанував спокійний, навіть елегійний настрій.
– Ах, – зідхнула й завжди весела мадмуазель Асту: – Цю ніч і в нашім Dieu-le fit проводять винятково... – І вона почала оповідати про звичаї в Провансі…
– Хочете? Розповім і я вам про одну Різдвяну ніч, що залишила в мені незабутнє враження, – сказала Ноель. – Ось ти, Марусю, розповідала про "вертеп". Так там грають ляльки, а я бачила правдивий "живий" вертеп, де грали живі люди, можна сказати, ціле село. Минулого року ні я, ні моя найближча приятелька Ньєвес Ґонсалес про їзду додому на свята не могли й думати. Щодо мене, ви знаєте, чому, а батьки Ньєвес живуть аж у Бразилії. До того ж і в неї, як у мене, нема рідної мами, тільки дуже гарна belle-maman. Між иншим, мабуть, воно так добре й назвали французи мачуху, що її краса буває найважнішою прикметою й причиною, чому вона стає за матір чужим дітям...
Ноель трохи задумалась. Але за хвилинку вже продовжувала оповідання, як одна з подружок, Анрієта д'Ескад, запросила їх обі на Різдвяні свята до маєтку своїх батьків, де їх замок був у Високих Піренеях, близько Карпентра...
– Карпентра? – здивувалася мадмуазель Луїза. – А знаєте, медам, я пробула в Карпентра майже цілий рік. І також бачила там Різдво…
Ну, розповідайте вже, хоч обидві, далі, – нетерпеливилася Маруся.
Ноель розповідала.
Не було там ні снігу, ні морозу, ні голих дерев, перемішаних із чорними силуетами, вкритих жалобою, ялин. Не було там ні важких кожухів, ні отих страшних гумових калошів, пообшиваних смушком, ані саней, ані совгів, ані червоних носів та відморожених вух. Тепле— претепле повітря, напоєне запахом евкаліптів. А крізь той гіркаво-смолистий аромат уже вчувалися солодкі пахощі мімоз та помаранчевого цвіту. На світі ж, що увесь – як суцільна прозора блакитна казка, ніби не існує нічого іншого, як тільки пастухи та зорі, їх бо тільки й видко довкола: перших – по сході, других – по заході сонця...
– Так, так, – втрутилася Луїза, – це, дійсно, така блакитна країна що оспівана Метерлінком у "Синій пташці"... Там повно усміху й погожих радощів...
– Ах, хотіла б і я там колись побувати, – зідхнула Маруся. – Та де там. Розповідай, Наталенко! – і вона притулила до Ноель свою заквітчану голову.
– В тамошніх селах, що приліплені, мов вулики диких бджілок, до кам'яних скель, уже довгі сотки років святкують Різдво Христове однаково, може, вже з тих часів, коли серед тих пастухів жила ще "Народжена на Різдво" моя свята патронка – Наталена... її день є завтра, – продовжувала Ноель.
– Я це пам'ятаю, – сказала Маруся.
– І я теж, – додала Луїза. – Але оповідайте.
– На час "пастушої" Служби Божої опівночі на постеленій у храмі соломі положили живу людську дитинку, наймолодшу в селі. Завинута в пелюшки, заквітчана свіжими квітами, зеленню та стьожками, символізує вона Народженого. Щаслива мати дивиться сяючими очима на своє дитятко. Бо ж знає добре, що від нині воно має на собі Боже благословення і щастя для нього забезпечене на ціле дальше життя. Та ж не тільки ті двоє мають що робити біля Вифлеємських "яселець" – кожна сільська родина виряжає до них бодай одного свого члена. Он попереду стоїть "старший пастир". У нього в руці тонка, мережана, золота зоря-звізда. За ним – живі, правдиві ягнятка...
– У церкві? – скрикує здивована Маруся.
– Атож! Вони чисто вимиті, розчесані, мов забавочки, прикрашені різнобарвними стрічками та обвішані переливчастими дзвіночками, що ввесь час акомпанують урочистим співам людей. Часом якесь і замекає повним голосом... Але того вже пильнує цілий гурт хлопчаків-підпасичів, що з сопілками стоять довкола череди й під час Служби Божої грають перед яслами свої гірські свіжі мелодії. Також на показному місці стоять рибалки з живими, свіжо зловленими рибами, що, виблискуючи сріблом, тріпочуться в перекиненій на плече сітці.
– З-за плечей типової селянки з бронзовим обличчям – "Magalido", що ось тільки злізла з прикрашеного ослика, виглядають усміхнені чорноокі дівчатка. "Ґвардіян" із Камарґи, що пасе там череду рогатої худоби, так вичистив відзнаку своєї гідности – срібний тризуб на високому держалні, що його три гостряки виблискують, як вогники свічок. Три східні володарі, маги чи мудреці у своїх високих тиярах почувають себе тут "цілком, як удома". Плащі тих володарів із численними прикрасами – не підроблені. Це цінна спадщина по прадідах, що її передають із роду в рід. І родина, яка зберігає таку посвятну річ, пишається тим, що "їх плащі куди ліпші, багатіше прикрашені, як по деяких сусідніх селах". Є тут і легендарна красуня, яку люблять...
– Це ви про Савську царицю – Reіna Saba? – запитала Луїза. – Знаєте, вона зі своїм почтом дівчат робила на мене найбільше враження. Ах, яка була гарна перед трьома роками! Звали її Оліва... – Olive la Roziere. Оліву бачила і я в тій ролі. Ще й у минулому році вона була дуже гарна та цілком молода. Пригадуєте, як усупереч усім історичним вказівкам, цю орієнтальну володарку прикрашує середньовічний hennin у формі високого стіжка, з якого спливає довгий прозорий завій на оздоблену гермелінами...
– З білих кроликів, щоправда...
– Але так гарно криє сукню з рясною спідницею та тісним корсажем...
– А від нього спадає додолу такий чудовий філіграновий пас та омоньєра...
На хвильку дівчата заглибились у деталі туалети Савської цариці, але їх перепинила служниця Юля.
– Чи ще чогось бажають панночки? – спитала вона.
– Ні, ні, – замахали всі руками.
– То може дозволили б мені піти на нічну Службу Божу?
– Само собою, йдіть, Юленько, а слугам скажіть: хто лишається вдома, може лягати спати, ми вже нікого не будемо потребувати...
– Фу, як добре відпочити без слуг! – засміялася мадмуазель Асту. – Ну, так...
– Савська цариця пішки до церкви не приходить: вона й увесь її почет приїздять верхи на конях. За Савською ж царицею тягнуться маври та мавританки, забувши про те, що вони – "невірні". Цих також приїздить на конях сила, причому на коні звичайно сидить двоє: кожний чорновусий мавр везе перед собою в сідлі загорнену в біле покривало мавританку...
– О, добре вони далися там у знаки! – перепинила Луїза, – бо ще й нині діти навіть співають там пісеньку про пам’ятний "декрет", що його оповістив маврський король "рівно о п’ятій годині"…
– Ну, далі, далі! – просила Маруся.
– Що ж далі?.. Коло маврів – найправдивіші костюми мають "невірні", бо це живі, теперішні гітани та гітанки, такі, як вони, й нині скрізь по цілій Еспанії. У циганок дивно виглядають їх голови, заквітчані червоними й жовтими гвоздиками, але не так, як роблять скрізь, що квітки власне лежать на волоссю віночком, ні: у них квітки застромлені па довгих стеблинах, немов вони виростають із голов, як із вазонів...
Маруся щиро засміялася.
– А як же старші люди? – спитала вона.
– А, старші – ті на цей святковий день зберігають свої дорогоцінні староеспанські одяги...
– Бо ж вони також добре ще пам'ятають, що аж у XVIII столітті прилучили їх до Франції, котра "десь там далеко!" – додала Луїза, – а тут для них "своя" земля, свої й звичаї, своя й мова...
– До ясел приходить і стародавня Сивіла зі смолоскипами та сувоєм своїх пророцтв про народження Ісуса Христа.
