Без коріння - Королева Наталена

Тобто можна чинити все те, що найсуворіше забороняють інститутські приписи і що саме тому так непереможно приманює. "Можна", але – очевидячки – не є все те і в цій годині дозволене. Та ж у цім часі йдуть на відпочинок доглядачки інституток – "класові дами", що стоять при них невідлучною тінню впродовж цілого дня, від пробудження до сну. В рекреаційній же годині три старші класи залишаються під доглядом тільки одної чергової класової дами, та й та сидить не в класі, але на коридорі за маленьким столиком, на котрому, "як у жидів", стоять дві свічки. Класова дама свідома своєї безпомічності. Вона навіть не намагається доглянути за соткою веселих дівчат, що готові в цій годині на всяку вигадку й дурницю. Сидить вона тут лише "на випадок" якоїсь особливої події. Звичайно ж читає безконечний роман або виплітає не менш безконечне в’язання— мереживо. Інститутки часами заглядають із класи, переконуються, що "класуха" сумлінно "відправляє шабаш", і використовують годину безконтрольного дозвілля.

Звичайно "відправляти шабаш" припадає на "класуху" з третьої класи, м’якодушну й сентиментальну німкеню, панну Бліду, звану чомусь "жінкою з моря". Вона має багато такту й мало темпераменту, а тому майже ніколи не має відваги чіплятися до старших панночок не тільки з першої (найвищої), а навіть і з другої класи.

Часом при столику зі свічками сидить товаришка та приятелька панни Еліди, французка, мадмуазель Жанна, звана простіше "Жаба". Тож у першій та другій класі це час найбільшої свободи й найгаласливіших забав.

Коло Ольги й Віри твориться гурток. Чути сміх та вперте Вірине бубоніння. Але цього разу Віру справді швидко залишають у спокою, бо ж посеред класи починають приготовляти куди поважніші речі. Катря Вітовська та Наталя Восьмиградова перетягли на середину стіл і поставили на нього стілець. Тим часом маленька, як мавпочка, рухлива кубанка Надійка Хиленкова дбайливо затулює папером невеличкі віконця ромбової форми у важких, дубових класових дверях Закінчивши свою роботу, стає сама "як козацька варта" коло дверей.

– Де ж циркель? – гукає вже зі стільця струнка, як тополя, Катря. – "Найясніша", подай же кружіль!

Ясна, аж блискуче-срібна, гарна блондинка княжна Каратова подає Катрі потрібне знаряддя – великий дерев'яний кружіль, яким креслять геометричні фігури на класовій дошці. Каратова не ображається прізвищем "найясніша", бо ж вона справді має найясніше волосся в цілому інституті. Те признання приймає як комплімент, не звертаючи уваги на дрібочку іронії, скерованої на її родовий титул, також єдиний на цілий інститут, бо ж Каратова з роду колишніх грузинських володарів і по-московськи зветься "свєтлєйшая княжна".

Катря гостряком кружеля щосили товче в стелю. Але їй не йде праця як слід. Ясно, що без Богданової не обійдеться. Тож за хвилину вони вже обидві відламують значний шмат омітки. Катря обережно схоплює його в наставлену попередницю. Шматок оглядають з усіх боків: усе в порядку, бо ж ніде не видно жодного сліду циркля й сам шмат досить великий. Стіл і стілець вмить віднесли на місце.

– Василевська! Ольго Василевська!

Одначе Василевська немов не чує. Вона майже не бере участи в житті класи, бо вона – старша віком. У класі є чотири такі дев'ятнадцятилітні "бабусі", як їх називають інші вихованки, за що від "бабунь" дістають презирливу назву "бебі". Приятелювати чи навіть цікавитися їх життям "бабуні" вважають нижчим своєї гідности, але відмовити якійсь "товариській послузі" для класи їм, як і всім иншим, не вільно. На це не відважилась би жодна.

До Василевської йде депутація: Катря, Богданова й Восьмиградова. Тим часом чотири "бабусі" в задніх лавках класи обмірковують якісь таємничі й важливі питання. Всі мають розрум'янені обличчя, крім Василевської, що завжди біла, як папір. Всі вони говорять майже пошепки, схиливши чотири голови докупи над якимсь предметом. Коли ж наближається депутація, Іза Метінґер ховає за корсет якусь таємну фотографію.

Василевській виясняють, чого від неї домагається класа, і вона з нехіттю йде за вигадливим тріо. Посеред класи, саме під вибитим шматком омітки, Василевська лягає горілиць на підлогу, Богданова розкладає їй навхрест руки, укладає складки сукні, попередниці та пелеринки, а Катря тим часом кістяним розрізувачем паперу витискає їй на білому чолі таємний знак. Накінець Восьмиградова обережно кладе біля цього знаку шматок виломаної омітки. Всі три відступають на крок, оглядають свою працю, як мистці, що закінчили мистецький твір. Товаришки дивляться на те все і з радістю прочувають близький бешкет. Хтось тоненько сміється, хтось підстрибує на одній нозі, хтось дає ради. Лише "бабусі" вдають, що їх усе те не цікавить. Віра Сулима, що й далі щиро "кує" історію Росії, та кілька завзятих "читачок", що не пропускають найменшої нагоди, щоб прочитати щось недозволене в інституті, – не цікавляться подією. Ангелина Борган блукає духом у кавказьких горах, куди переніс її Лєрмонтов. Маюша Тарновська схилилася над Memorial de S-te Helene Las casas, Ноель Лячерда Медина-Челі не бачить світу за сторінками Maspero, Марусі Рожникової не відірвати від"Quatre-vingt-treize" . Варя Шиковська щодня плаче над "Domby and Son" Діккенса, Анкевич та Елінська вдвох схилилися над книжкою "Quo Vadis?".

– Mesdames, увага! – і Богданова сідає на своє місце, її наслідують інші. Не обертаючись, вона рахує: – Раз, два, три...

Всі три десятки вихованок старшої класи враз, немов хором, підносять пронизливий зойк і вереск. Зчиняється неймовірна метушня та біганина серед невгамованого крику. Лише Василевська, біла, як папір, лежить, мов мертва, без руху на підлозі. До класи влітає перелякана мадмуазель Жанна. До неї кидається з двадцятеро дівчат і починається кцось подібне до хорової сцени з першого акту "Кармен": – "Нам Мануеліта казала всім", – разом розповідають Хосе всі сиґарери про подію на фабриці.

Так і тут: мадмуазель Жанна на початку не більше розуміє, як оперовий Хосе. Тим часом нерухому Василевську надаремно намагаються піднести чотири найменші вихованки. Класова дама може лише збагнути, що Василевській зробилося зле, і кличе дві міцні "кариятиди" – коридорові служниці, їх є в інституті ціла армія, але їх не називають жодним індивідуальним найменням: кожну з них кличуть лише "дівчино" і конче по-московськи "дєвушка" (між ними й "гардеробну" служницю, якій, напевне, вже давно минуло півсотки літ). "Дівчата" півнесуть-півтягнуть високу та довгу, як хмелева тичка, Василевську до інфірмарія – шпиталю. У класі ж тим часом продовжується коли не революція, то брокенський шабаш.

– Нізащо тут не залишимось ані одної хвилини!

– Нас тут усіх позабиває!

– Ну, ясно: вже ж почав падати дах!

– Ми тут загинемо! Загинемо!..

– Всі до одної!..

Бідна мадмуазель Жанна хапається за голову, плеще в долоні – звичайний спосіб вимагати спокою й мовчанки, – та надаремно гукає:

– Mesdames, je vous en prie!

Потім уже зовсім суворо:

– Silence, Mesdamioselles!

Пекельний гармидер почула інспекторка Любов Петрівна, що мешкала під класою на нижчім поверсі. Вона здержлива, зрівноважена, ніколи й нічим не здивована й не обурена. За довгий час свого інспскторування в інституті призвичаїлась до найнеймовірніших вибриків бадьорого жіноцтва, повного сил і здоров'я, з невичерпаною енергією, занудженого в інститутських мурах, які здебільша ідентифікували з в'язничними. Вона прийшла і тихо, рівним голосом запитує, що саме трапилось. Мадмуазель Жанна щось плутає в своїх виясненнях. Любов Петрівна кидає погляд на збиті в гурток дівчата й затримує його на дитячо-прозорих, простодушно-щирих очах Ольги:

– Богданова, qu’ est-il arrive?

А Ольга немов на те тільки й чекала. Вона враз імпровізує ціле оповідання, як усі перелякались, побачивши, що бідну Василевську "напевно" на смерть забило "велетенським шматком стелі, що вже остаточно розпадається".

Класу тимчасово перенесли до рисункової зали. "Что і требовалось доказати", – повторяли задоволені пустунки. Бо ж тут буде незручно вчитись, а тому ніякий учитель не могтиме вимагати, щоб вони добре знали лекцію. Зате ж у залі є піяніно, можна грати, співати й танцювати, бо ж зала велика, а рисункові столики – легесенькі і їх без зусиль можна відсунути до стіни, як стільці. Інститутки ж могли не їсти й не спати, коби лише можна було танцювати й співати.

За хвилину вже нове помешкання наповняють меланхолійно-ніжні звуки прекрасного вальса з-під вправних рук Добровольської, найліпшої піяністки в класі, а пари – "шерочка з машерочкою" точаться, щасливі та вдоволені. Ще б пак!.. Учитись не доведеться аж до завтра, бо зала пристосована до малювання лише вдень. Увечері ж тьмяно освітлюють її тільки дві нафтові лампи. Аж уночі слуга – "Танатос" порозвішує більше ламп. При їх світлі стане видно читати й писати. Тепер же класова дама мадам Рапне сидітиме в коридорі – "шабасуватиме" там при свічках, бо ж мусить пильнувати, щоб ніхто не входив до "небезпечної" класи. Так дівчата позбуваються пильного, недрімливого ока класової дами і тішаться несподіваним святом: вальс зміняється в мазурку, мазурка – на падеспань, а кінчиться все аж "собачим вальсом", що грають його лише двома пальцями, але по цілій клавіятурі. Танцювати під таку музику, щоправда, незручно, зате під її супровід можна співати на всі 36 голосів нескладну собачу пісеньку – "Гав-гав-гав-гав!" Це так смішно й так дуже весело, бо багато галасу й дурійки.

Але на цей раз таких буденних речей замало. Всі настільки розбавлені, що кожна хоче якогось видовища й нових забав. Знов започатковує їх Катря. Вона вже вилізла на великий довгий стіл, що перерізує залу впоперек, і тепер творить своєрідну сцену. Катря ж, справді, має неабиякі сценічні здібнощі. Вона спочатку декламує свої власні власні вірші про "бідних дітей, що сидять без їжі вже багато літ", потім – баладу про інститутські котлети. Особливо захоплюють усіх слова:

Є стіл в тім огиднім буфеті,

Він предовгий і циною вкритий.

Смердять на столі тім котлети,

Бо ж хробак не один в них заритий...

Потому "публіка" домагається, щоб Катря "показала тверську бариню". Катря не дає себе довго просити. Вона починає заклопотано метушитись, рахує неіснуючі пакунки та валізи, смикає за руку неслухняного, хоч і невидимого "Ваню" та витирає носик також невидимій "Машутці".