Українська література » Класика » Апостол черні - Кобилянська Ольга

Апостол черні - Кобилянська Ольга

Читаємо онлайн Апостол черні - Кобилянська Ольга

"І аж відтак поворот до вас — з поширеним горизонтом, з набутими досвідами, пізнанням світа й людей — до поважних студій з певною ціллю".

"Стій сину — ти убогий з дому, — вмішався батько, що появився на хвилину, переходячи кімнату з карафкою в руках, щоб набрати собі свіжої води самому, як любив се не раз робити. — Чиїм коштом?"

"Едвардового батька". І тут пояснив Юліян, що сей постановив нагородити сина подорожжю за границю, коли сей скінчить середню школу з гарним успіхом — по перебутій військовій службі. Один молодий технік в його родині з Мюнхена[44] вибирається до Англіїї[45] на довший побут і Едвард мав би з ним їхати. Та, щоб він, крім Англії, пізнав і інші міста й країни, гідні звиджування, а не їздив сам, він рішив дати йому за секретаря його (Юліяна), що мав би йому не лиш секретарювати, але й про його фізичний стан дбати і його батькові зі всього якнайдокладніше звіт здавати. Сей чин сповняв би він за гонораром, а кошти за подорож для його особи не вчислялися б.

"І я собі чесно на оцю, так сказати б, нагороду за свою працю від долі заслужив. Будьте спокійні, тату, я не з тих, що нагороди даром приймають. (Ви й ніхто в нас не учив нас того); а добродій Ґанґе числиться як що своєму синові дає, а не то, як з чужими має до діла".

"Так майся на бачности. Панська ласка до порога[46], каже народна приказка. В подорожі чоловік багато скористує й се може буде найкращий здобуток твоєї молодости. Але… час минає, ти хватай за тим, коли воно справді так мало б бути, й застановляйся. Едвард не потребує з кожним роком числитися, як ти. Він син заможних родичів — ти одначе…" — й тут урвав. По хвилі додав, що на його місці зрікся б сього, забравсь до свіжих фахових студій і гонив до пристані.

"Без віддиху, тату?" — спитав син з нетаєним докором в голосі.

Що там таке "віддих". Поїхав би на кілька неділь знову в гори й скріпився б. Чи один так поступав! А й за одиноких свояків, яких вони там мають, не треба забувати. Самі вони знають, як щиро вони до них відносяться. Правда, чужина, подорожі збагачують духа. Але з другої сторони, треба пам’ятати, що люде є роджені в зависимости й через одну струну сполучені з тим, що має нам поживу давати.

Юліян слухав батька, а коли сей скінчив, він відповів, що чує, що "подорожування" не відбере йому те, що дасть йому колись поживу. Противно. Воно може його умислово вище поставити. До тітки Софії в гори нехай сього року котра з сестер їде, він не може.

Сестри майже в один голос запротестували, зачувши Юліянову пропозицію.

Як же се так! Марія набрала свіжого матеріалу до гаптування; їй треба грошей "на ріжні свої видатки…" Зоня не могла батька, обтяженого працею, самого оставляти, він не такий сильний, якого з себе вдає. Оксана знову здвигала раменами, вимовляючись, що "дякує Богові", що дістала поправку (й не втратила рік), через те мусить тут з одною товаришкою до цього приготовлятися. "Числить", каже, "числить" дні, коли стане вчителькою, а з тим самостійною. Отже, кому відвідувати свояків?

Вона оглянулася за батьком, але його вже не було. Він віддалився з кімнати спокійно і безголосно, як прийшов; і через час запанувала тишина.

*

"Отже, кажи, Юліяне, — перебила перша Оксана мовчанку й сіпнула брата за блюзу. — Чи Покутівка те село, з котрого отець Захарій?"

"Так, Оксано. Або що? — спитав. — Батько Едварда є властителем двох сіл. Сього літа, як казав мені, будуть вони перебувати почасти в Покутівці, почасти у другім".

"То ти будеш якийсь час і в отця Захарія гостювати. Ти ним найперше запрошений. Пригадуєш?"

Оксана говорила з натиском.

"Він мені вже кілька разів і через Едварда пригадував і поновно запрошував. Але що я не до нього, а до Ґанґів хочу, то й не споминав о тім. Пощо про зайве говорити".

"То не будеш в нього?" — спитала сестра Марія.

Брат здвигнув нетерпеливо плечима.

"Може, й зайду колись до них. Або я знаю?"

"Він тебе дійсно щиро запрошував, Юліяне, — докинула Зоня. — Не забудь се, такий добрий і чесний священик, і як тато слушно каже: "наш чоловік"".

"В т і м — т о й р і ч, що наш; що маєш його зараз на плечах, — відповів Юліян роздражнено. — Я сповнив йому, мимоходом сказавши — як сказав вже раз, фірманську послугу, й за те маю бути комусь тягарем під назвою — "гостя". Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Ґанґів я з Едвардом мов з братом годимося. Будем разом в чужих мовах вправлятися… в їзді й т. п. а тут…"

"А тут — хто тут такий, хто б не годився з тобою?" — вмішалася знов Оксана.

Юліян зморщив брови й дивився через хвилину вигрібущо на сестру, а відтак, мов опам’ятавшись з чогось, спитав: "Пощо ви мені отсю торішну глупість пригадуєте?"

"Глупість, Юлій?" — повторила Оксана уражено.

"Глупість, Оксано, марнота, а коли хочеш, то чистий припадок, що кождому мужикові може в дорозі трапитися".

"Звичайно, ти любиш додержувати свої обіцянки, брате, а тут…"

"І буду се надальше робити. Розходиться лише о те, що обіцянка побути в них тяжить в моїй душі якоюсь чорною точкою. Я чую навіть тепер, в тій хвилі, що доки з тією обіцянкою не впораюся, вона буде в моїй душі виростати, доки мене не угне, а я не виношу, як щось намагається брати наді мною верх".

"То упорайся з нею", — промовила рішучо сестра Марія.

"І то все, неначе мені навмисне улаштовано", — відповів брат нетерпеливо.

"Ти надто з книжками зжився, Юліяне, і все, що не стоїть з наукою, або взагалі з духовістю в пов’язі, видається тобі немиле або злишнє. Я тебе добре знаю. Не робись вже тепер диваком — і не сторонись від людей. Не думай, що Едвард Ґанґе становить увесь світ. Пожди!"

"Може, й так. Може, я дивак. Але такий я є. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався".

"З чутливим, замкненим серцем нашої матінки, — докінчила любим усміхом сестра. — Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти її вибереш серцем".

"Дякую. Як буду попом на фамілійне бажання?" — спитав він, обійшовши її слова і усміхнувся свавільно, що незвичайно окрасило його молодечі правильні риси.

"Нехай би й попом…"

"Попом, а може, й філологом, — поправила авторитетно наймолодша сестра. — І се так можливо. Не правда?"

"Правда. Може, й так, а може, й цілком інак".

"Тобі б уже час і залюбитися, брате".

"Ще чого б не стало. Доста мені вас всіх у серцю, а не то ще когось там, — відповів, — не годен буду понести стільки добра".

"Тоді стрясеш нас, як горішки з гіллячок, і останеться лиш вона одна в тебе. Уявляю собі, що се буде якесь чудо природи", — докінчила Марія.

"Ні, радше якась Антігона[47], що нас всіх своїм античним розумом і героїзмом поб’є, — пояснила Оксана. — Юліян любить все, що класичне, укінчене, то, може, йому припаде таке, що лише з лірою буде ходити й до великих діл покликати".

"Не чіпайте Антігону, бо се була гарна й славна постать грекині-патріотки. Та не пророкуйте, бо…" — і брат усміхнувся, погрозивши пальцем.

"А як справдиться… Гм?"

"Гм? та й буде гм…"

Батько й матір увійшли в хату. Над’їхала карета молодого дідича й треба було закінчити пакування.

Вмить все споважніло.

Син був готовий до від’їзду; закинув пальто наопашки, й приступив до батька. Прощався.

"Не запрацьовуйтеся, тату, й до побачення. Розуміється само собою, що я перед від’їздом до війська буду вперед ще у вас".

"Будь, сину. Ми старі", — відповів сей коротко.

Мати німо притиснула сина до грудей.

"Не спаношися, дитинко", — прошептала, бо голосного голосу десь забракло.

"Ех, мамо…" — вирвалося йому з уст і він схилився аж надто низько, щоб поцілувати матір в руку.

Відтак звернувся до сестер.

Вони стояли поблідлі, німі й лиш мовчки подали собі з братом руки. В присутности батька, звикли не оказувати сильніші почування. "Чого?" — був би спитав.

Годинникар випроводив сина аж до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад… там ніхто їх не бачив…

*

"Він перший раз виїхав надовго з хати", — обізвалася мати, вертаючи в порожні кімнати, здавленим голосом. "Треба привикати до його відсутности. Се тепер починається", — відповів годинникар коротко й, не звертаючи до неї обличчя, зайшов хутко до своєї працьовні.

*

Ввечері вийшла мати з одною донькою в справунках шитва й гаптування, котрими постійно займалися й заробляли, а молодші Марія й Оксана остали вдома.

Тишина панувала округ їх чистенької хати і в вечірнім легкім сумерку здавалася вона ще білішою. По від’їзді брата забракло сестрам теми до розмови. Ходили, снувалися, ніби дошукувалися чогось-то, і все наново вертали до нього, а остаточно — вмовкли.

По часі вийшли обі з кімнати. Надворі стояв погідний вечір. Спокійний з роями зірок на небі, без найменшого подуву вітру, а здалека доносився до їх слуху клекіт жаб і пригадував село.

"Тепер було б гарно проживати на селі", — обізвалася старша.

"Ні, в горах", — додала учениця.

"Ні, на долах. І вертати отак самому, — або з ким-небудь удвійці, мовчки по вузькій стежці крізь високе збіжжя, що повинно би бути трохи зрошене вечірньою росою, по пояс сягало й пестило стан".

"Ні, в горах, Маріє. Десь сходити з залісненої гори, чути в долині шум гірської ріки і — в товаристві — що вертало би мовчки або співало півголосом тужливу якусь пісню… або щоб десь-не-десь хтось сказав гарне слово… щось поважне і — як Юліян каже… приманчиве. Над головою глибоке небо, місяць повний розжарений, а ми — йдемо, йдемо трохи притомлені й… розходимося…"

"Ти поетка, Оксано. Що з того вийде?"

"Нічого. Я чую, що ніколи не буду така щаслива, як другі. Туга, що мою душу вічно наповнює, ніколи її не покине".

"Відки ти се взяла?"

"Сама з себе. Чому я чуюсь все самітна? Або знов вистарчаю собі все і всюди? Хоч би й як весело, хоч би й як, Марійко, а мене внутрішня самота переслідує, а часом навіть посеред гамірного гурту до себе манить. Мені лиш от з тим там добре".

І указала мовчки на небеса.

"Не знати, чи Юлик буде вже на місці", — сказала якось розсіяно Марія.

"Ні, мабуть, аж пізно ніччю; вони ж колією поїхали".

*

Коли мати вернула, упоравшись зі справунками, додому, і всі дівчата зібралися на чистім подідо супочинку (літом вони все там ночували, щоб удержати чистіше кімнати вдолині), виглядали, мов гурт ангелів, що зібрався на варту. Тут і там клякала котрась до молитви й помолилась непорочними устами; а відтак, обтулюючись своїм довгим, розплетеним волоссям, мов крилами, ховались під білі покривала і вмовкали.

"Може, й Юлик вже на місці й згадує нас?" — пішло шепотом з уст наймолодшої.

"Може…"

"Я завтра о п’ятій встану, щоб цвіти й ярину пілляти та хоч годину-дві в саді попрацювати.

Відгуки про книгу Апостол черні - Кобилянська Ольга (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: