Апостол черні - Кобилянська Ольга
Може, й як запах отсих білих рож. І туга. І знов глянула на місяць.
А он. Ні, він стоїть, але блідий… То хмарки темними вже пасмами через нього пересуваються, гадають, поволічуть його з собою. Але її ніхто не любив (кінчила вже шістнадцятий рік, хоч у хаті вона все ще п’ятнадцятилітня й "мала"). Вона не була до любови, як їй сказала поважно Зоня (!). Зате він був такий, що його певно якась полюбить. Вернувши в хату, вона скоро записала в свій дневник: "Неронська сцена з батьком[34]. Два пасма на моїх плечах від карбача. Лірика стародавнього годинника. Чудовий вечір. Місяць — зорі. Група темніючих дерев з тополями, що пригадували картини Метерлінських композицій і творів[35]. Я не до любови, але зате мій брат, котрий все від дівчат здалека держиться й коли яка несподівано зайде в кімнату, він кланяється (він елегантський), але в тій хвилі щезає".
*
Тиждень пізніше сидів старий годинникар Цезаревич в своїй робітні глибоко похилений над якимось годинником давньої, тепер вже малознаної конструкції й роздумував. Не міг дійти до причини, через яку механізм не відповідав законові рухів. Він морщив чоло, підсував брови вгору і від часу до часу зачувала його помічниця з уст: "Гм, гм, гм…"
"Що там, тату?" — спитала.
Він сказав, о що розходиться, і в кінці додав: — Чудно. Перший раз в житті мені таке трапляється.
Донька поглянула на батька й звернулася назад до свого заняття. Вичищувала годинники, розбирала їх, складала назад до себе приналежні частини… а в потребі й доробляла поодинокі… віддаючи остаточно справлену річ під батьківську контролю.
Нараз хтось застукав у двері й, не вижидаючи на запрошення зсередини, увійшов. Се був Юліян.
Здавши матуру з якнайліпшим успіхом, він приніс свідоцтво і поставив перед батьком на стіл. Був ще в святочній одежі й виглядав поважно.
Від часу бурхливої сцени, батько й син оминали себе, неначеб се мало стерти всю тоді викликану, обопільну вразу. Оба ожидали сьогоднішньої днини, відчуваючи, що перша стріча по матурі викличе якісь рішучі відносини між ними й надасть певний керунок у тім вигляді, а з тим і на будуче.
Батько переглянув швидким оком ноту й, віддаючи йому свідоцтво, сказав: "Я тебе неґратулюю, сину. Я сього від тебе сподівався. Ти се вчинив в першій мірі собі, а з тим мені вдоволення". При тих словах подав йому руку й, коли сей уклав свою молоду правицю в батькову, він стиснув її щиро. В очах Юліяна заблис промінь, і він хотів покинути кімнату, однак батько задержав його. "Випроси собі щось у твого батька, Юліяне. Я бажав би тобі сьогодні щось миле вчинити".
Син станув. За його чолом щось заворушилося, а й по міміці його темних брів було видно, що він думав живо. Раз був його погляд і сестрі промайнув. Батько, замітивши се, усміхнувся: "Не можеш?"
"Противно. Я лиш хотів, щоб ви моє бажання самі вгадали".
"Пусте. Кажи! Опісля і я собі щось від тебе випрошу".
"Моя просьба до вас тату: щоби ви, як мене не стане в вашій хаті, не брали нагая в руки".
В хаті стало тихо.
Годинникар поглянув на сина. Сей стояв перед ним поважний і підняв очі. Сі очі темно отінені в сій хвилі не благали, але — рішали.
Батько притакнув мовчки головою.
Він схилився й так само без слова притиснув батькову руку до своїх уст: "Скажіть, тату, щоб я для вас вчинив?"
"Дві річі, мій сину. Одно: в к а р т и не грати, а друге — д о в г и не робити".
Юліян в першій хвилі всміхнувся, але надумавшись, відповів: "На перше даю слово, але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в які моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушности вчинив би їх".
"Держи слово", — і вдруге подав йому руку.
І мов переходячи по тім до денного порядку, спитав: "А тепер, який факультет? Філологія чи богослов’я?"
"Наразі нічого. Хоч я впишуся, може, на філологію".
"Може…?" — батько підсунув брови вгору й мав вже щось нове на устах, коли Юліян, вгадуючи хід думок батька, витягнув з грудної кишені білет, подав його батькові.
"Від батька Едварда Ґанґа, тату".
"Що він пише?"
"Читайте! Мені зміст білету ще з-перед матури відомий, — сказав. — Я мовчав, бо не хотів лиш одними своїми словами постановлення добродія Ґанґа випереджати".
Годинникар притакнув головою, читав: "Прохаю вас, шановний пане, о батьківський дозвіл, задержати вашого сина, Юліяна, через цілі вакації в нас; по укінченні їх згодитися на мою пропозицію, щоб ваш Юліян з моїм сином відслужив рік війська, яко однорічник у Відні[36].Реверс за вашого сина виставлю я. Про інше таке подібне обговорю з ним особисто. Стільки на тепер.
Освальд Ґанґе".
"Сьогодні ввечері я вже від’їду, тату, — сказав Юліян і відгорнув волосся з чола. Він висказав се, наче сповнив важний обов’язок. — І я такий гордий".
"Так? Вже? І на що?"
"Що я свобідний з власних сил".
Батько усміхнувся.
"Звичайно, почування академіка. Я розумію тебе, хоч ніколи академіком не був".
"Чи конче вже сьогодні мусиш їхати?" — обізвалася сестра і з тими словами опинилася коло брата, зазираючи йому з жалем, а все-таки і з нетаєною любов’ю в очі.
"Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпеливо вижидав сеї хвилі! Не здержуйте мене. Вона мені багато коштувала".
Батько підсунув брови вгору.
"Так? Я гадав, що тобі студії не завдавали ніколи великих трудностей".
"Ви й не помиляєтеся, тату. Але не забувайте, скільки я, окрім своїх обов’язкових студій, працював і в інших керунках. Крім того… але, — додав, мов пригадавши щось, — оставимо се" — й урвав.
"Тяжіла й виховуюча рука батька над тобою, з чим треба було також числитися — не правда?"
"Так, тату. Виховуюча рука з нагаєм, з чим я совісно числився. Та не думайте, що я під тим розумію, що через те я не буду все той сам. Я себе й свою "ниву" не зраджу ніколи — яка б вона й не судилася мені. Через вакації будемо скріплятися з Едвардом, а опісля… в жовтні поїдемо".
"До В.?" — сказав годинникар і зморщив якось турботно чоло.
"Так".
"Ти, здається, дуже скоро справився з собою".
"Нема часу. Я одинак. У вас три доньки — а щонайважніше, я вже знаю, що хочу. Донедавна не був того певний, а тепер вже знаю".
"Я не знаю, що ти вже знаєш, але я кажу тобі лиш те, що доля чоловіка є та, що він має свою пайку в віковічнім т я г а р і п р а ц і. Не забудь заскоро й за свій народ. Не забудь і за богослов’я. Ти вбогий хлопець і твоя область буде сам чистий народ".
"Народ, народ, батьку. Іменно, народ, — відповів син квапно. — Але заким до нього може й справді діб’юся — піду в світ. Військо, дисципліна — інший світ… далі п о д о р о ж у в а н н я і… але про те все ще час говорити". І з тим вийшов з хати.
Батько підпер голову в руки й сидів довший час мовчки. Відтак, протерши чоло й очі, неначе відсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: "Чи я мав сина?" Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді й брат, опісля підвелася нечутно з свого місця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на ній поцілунок. "І сина маєте, й доньок маєте, тату", — сказала.
"Дякую тобі, моя дитино", — відповів.
По часі мовчання сказав: "Який він тепер є, я знаю, який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике місто, в море людей і я побоюся, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, свого хатнього окруженгя, а на кар’єровича, матеріаліста, безідейника, кав’ярняника, фігуру, яких є велика часть з наших синів за границею, а се… я б волів не дожити".
"Ви бачите примари, тату", — відповіла Зоня.
"Може. Бо я б хотів іншого сина оставити по собі нашому суспільству".
Вона не обзивалася більше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидів ще довго над своїми годинниками, але чи працював, вона не знала.
В кімнату неначе щось вступило.
Важке, чуже, й умістилося вигідно коло старого майстра.
Годинники, здавалося, протестували проти того. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.
Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.
Він був такий чудний сьогодні.
*
Се діялося перед полуднем.
По обіді був в кімнаті, де пересиджував і студіював по більшій части молодий Юліян, рух.
Два саквояжі стояли відчинені й він, сестра, а тут і там мати укладали в них, що потрібне на довгу відсутність. Убрання, білля, книжки й т. п.
Того всього не було багато, але помимо того пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим від’їздом любимця й, хоча одна перед другою затаювали свій жаль, вони й без сліз плакали.
"Не думала я, синку, що ти виробиш мені такий жаль і покинеш нас так скоро по матурі. Гадала виїдеш трохи кудись в гори й вернеш назад, а тут приїхав чужий добродій і на цілі вакації забирає тебе. Опісля пожере тебе військо — та се х о ч м у с и т ь бути."
"Що ж, мамо, так склалося", — відповів Юліян, вспокоюючи.
Він не сподівався, що його від’їзд викличе таке зворушення в хаті. Особливо, що матір відчуває се так сильно — а її шанував і любив він понад усе.
Коли його батько іноді ранив словом, що був би з жалю й урази одіж на грудях розривав — мати була тією, що усмиряла амбітного молодця й піддержувала послух і теплі почування до батька дальше. Тут робила вона се шляхотним словом, там вказівкою на його інші цінні властивості й все добротою, все доти, доки він не успокоювався й не признавав їй рацію.
"Але чи ти мусиш відразу на цілі вакації їхати?" — обізвалася Оксана, притягнувши якийсьпідніжок близько брата, що був схилений при вкладанні річей в куферок, і усіла коло нього.
"Вже порішено".
"Отже, до панства Ґанґів. І до Покутівки чи до другого їх села".
"Здається, вперед до Покутівки. Та, може, відвідаю вас колись. Не сумуйте. Час скоро минає. Вакації минуть як ніщо… вже довше, коли буду при війську. А знов по тім, — додав, — як мені виявив Едвард, подамося в подорож також на рік, за границю. Се посліднє з перервами побуту в деяких містах (особливо в Швейцарії[37], в Цюріху[38]), де б мали слухати відчитиславних професорів про соціологію й економію. Ще й у Німеччині[39]; опісля звиділи б Скандинавію[40], Лондон[41], Оксфорд[42], Етон[43]… ох, що я сьогодні ще можу знати й казати, як те, що чув побіжно від нього!" Він мав почуття, що мусить здержати віддих з радости, з самої лиш перспективи на все те величаве й нове, що побачить і почує.