Квітень у човні - Бічуя Ніна
У ставку було безліч латаття, воно плавало білими, повними вологи чарівними зірками на довжелезних підводних стеблах, а зелене м'яке й м'ясисте листя вкривало воду й здавалося надійним острівцем, де можна спочити...
Пройшовши кількадесят метрів уздовж ставу, можна було дістатися до невеличкої, але гримучої греблі, поблизу лежав міцний дерев'яний місток, по той бік ставу ріс густий листяний ліс, де було повно грибів. А затишні галявини з малиновими кущами доокруж!
Найбільшою дивовижею Страдчого ми вважали печеру, яка мала, звісно, свою історію і свою легенду, таку схожу на сотні інших легенд про печери, але нам тоді вона здавалася єдиною і найцікавішою у світі.
Із заплющеними очима я можу перейти — в пам'яті, бо тепер воно все не так, — через увесь пагорб, де стояло село, й вийти на дорогу, яку дощ перетворював на густе в'язке глинище. Ноги ледве можна було видобути, глинище ковзало, повзало, вбирало тебе, приклеювало, годі було ступити крок, а пообіч проходили поважні корови, виважуючи на ратицях пуди глини й змахуючи обліпленими глиною хвостами, а зверху періщив шалений, неймовірний дощ, що починався так само раптово, як потім переставав, і тільки глинище сохло довго, поки знову не ставало порепаною, сухою, жовтою дорогою. Пам'ятаю, де росло дерево, в якому дикі бджоли берегли СВІЙ мед, і пам'ятаю криницю, з якої набирали воду. Вода хлюпала на запорошені ноги, потім висихала, й ноги були схожі на дивовижну географічну карту, аж поки їх не обмивали в ставку або й пізніше, увечері, в мисці, в холодній, лоскітливій воді.
Коли мій син запитав мене одного разу: "Мамусю, а яка ти була, поки мене не було", — я відразу подумала, що якби він побачив мене тоді, отою дівчинкою з вигорілим волоссям і з буйними фантазіями, що оберталися на веселі ігри й на вигадані казки, я мусила б йому сподобатися. Знову оживає у мені нездійсненне бажання — бути матір'ю свого сина й водночас бавитися з ним у його і в мої дитячі забави.
Пускати разом із третього поверху нашого старого львівського будинку паперові літаки й видувати мильні бульбашки — яка то прекрасна забавка, яка дивовижна, коли вони летять, поволі опускаючись униз, підхоплені вітром, райдужні, майже нереальні, зовсім нереальні— і все-таки справжні, чарівні кульки. Це те, до чого не можна доторкнутися руками. Це те, у що треба вірити, коли хочеш, щоб воно існувало.
їхати разом у поїзді, вистромлювати голову з вікна, щоб вітер шарпав волосся, щоб миготів перед очима світ і зустрічний поїзд гукав десь ще на переїзді якісь незрозумілі слова, і щоб не казати: сину, слухай, забирайся з вікна, простудишся, або щось там ще, таке нудне, непотрібне й зайве.
Обдирати глей з вишні чи сливи, обмащувати руки горіховим соком, ступати з теплохода на кримську землю і бачити вперше разом і, щоб для мене це не було знайомим, давно відомим, щоб не відчувати нудьги, пересичення враженнями, Великий кримський каньйон, і щоб старий пес, який завжди вирушає услід за туристами на кожній базі в похід і з якогось йому лише знаного місця завертає назад, — щоб цей старий пес лизав руку, дякуючи за шматок м'яса, якого син не з'їв сам, а віддав собаці.
Лежати на траві, закинувши під голову руки, і щоб над тобою на стеблині висіла мурашка, велика, завбільшки з небо, бо коли над оком гойдається мурашка, то вона завжди завбільшки з небо. Заблудитися у карпатському лісі, втрапити в туман, познайомитися з двома братами, які змалечку жили в горах, і потім один із них став єгерем, а інший — машиністом, і коли вони зустрічалися обоє, то єгер признавався, як йому хочеться бути машиністом і об'їздити цілий світ, а машиніст запевняв, що йому понад усе на світі прагнеться бути єгерем і ходити по горах, де він знає усе з дитинства; і сміятися разом з ними, коли вони розлучаються і кожен з великою радістю береться до тієї роботи, яка їм випала в житті і яку вони люблять.
А все-таки, якою я була, коли мого сина ще не було при мені? Іншою? Гіршою? Кращою? Звичайно, я багато змінила в собі задля нього, але ж я — це я, і скільки б не ламала себе, скільки б не творила з себе той образ, який вважаю за потрібне й гідне показати моєму синові, я ж таки залишаюся тією, що була колись.
Ні, ні, це неправда, що я хотіла б подарувати моєму синові саму лише безтурботність літа, але її я хочу таки подарувати йому. З того, що мені належить, це таке щось гарне, таке хороше й добре, і я віддала б його синові, подарувала б, аби він тільки прийняв, аби тільки відчув і зрозумів'.
Бо ж він має своє літо, і як би я не хотіла опинитися в його літі, як би я не була таки присутня у цьому його літі, я таки більше там, у своєму, де сина не було.
Страдче мені також хочеться подарувати йому, узяти в долоні разом зі ставком, золотою піщаною дорогою, соснами й шишками, із греблею і синім небом, з криницею і дикими бджолами, з медом і сонцем, — отак разом усе й подарувати, моє літо, моє Страдче, я не про те, що воно мусить повторитися у нього, це неможливе й не потрібне, тепер це зовсім інше місце, але я хочу, щоб він мав моє літо.
Найдивовижніше, що він, не розмірковуючи й не називаючи це подарунком, дарує мені все своє. Дарує так щедро й весело, наче він — найбільший у світі багач і йому нічого не шкода, і не тому, що буде натомість щось інше, а просто не шкода.
Слухай цю музику, мамо, дивися, який веселий сліпий дощ, яка райдуга, мамо; який ліс, яке місто, який вітер... Яка книга, який вірш, мамо, яка людина, мамо, приглянься, яка людина!
Я чекаю на нього увечері,.за вікном —темінь, на нашій маленькій затишній вуличці, де люди не ходять, а лише проходжуються чи гуляють, уже погасли тьмяні ліхтарі й тільки у гілках, зволожених дощем, заплуталося останнє світелко, але й воно погасло, зникло, і годинник чесно відраховує хвилини, міг би й трохи збрехати, я б не так тривожилася, за стіною сусіди — любителі телевізійних передач — уже давно вимкнули телевізор, у будинку напроти теж погасили світло, а я насторожено вичікую, коли задудонять по дерев'яних сходах поспішливі, веселі кроки мого сина. У двері він увіходить, трохи винувато зводячи догори плечі, наче хоче так сховатися від мене, але очі в нього зовсім не винуваті, а лукаві, блищать, на береті — крапельки вологи. "Я вже прийшов, мамо, ох, яка ти, ну чого ти нервуєшся, ми ходили в кіно..."
Ми грали у футбол, ми дивилися фільм, ми вчили уроки, ми слухали музику, ми готувалися до екзаменів, ми... ми... ми... Це — не я і він, це — вони. Він і його однолітки.
Поки що їх об'єднувала гра, школа, навчання, а ось ще трохи — і з'являться інші зв'язки й стосунки, інша залежність, інша ознака того "ми". ^
Я і він—це теж "ми", але тут є якась майже невлбвима відокремленість, це трохи не те "ми", яке я звикла чути, коли він розповідає про своїх друзів.
— Ми їдемо завтра в Карпати, мамо, до Славська..> У нього — тиждень зимових канікул, перші студентські канікули, я, правду кажучи, мала одну велику ідею: щоб ми разом... Але нема навіть сенсу говорити про цю ідею, я не хочу й натякати йому про неї, бо він же, чого доброго, відмовиться задля ідеї — тобто задля мене від поїздки в Карпати, і обом нам буде не так уже й весело і приємно втілювати ту Ідею у життя. Тому я мовчу і з фальшивою усмішкою киваю головою— звичайно, це прекрасно, їдь у Карпати, у С.лавську гарно, от тільки... Власне, чого ви туди їдете; така погода, там теж нема снігу, ще й на два дні, і—де ви будете ночувати, і—хто їде, я їх знаю?
На всі запитання і сумніви отримую відповідь,'якої заслуговую: йо, мамо, скажи відразу, що ти не хочеш, аби я їхав1...
Налаштовуюсь чекати два дні. Санок напрокат вони не дістали. Брати лижі не хочуть, бо там справді ж, мабуть, нема снігу, зима — не зима, а якась зануда, подурила трохи білим, а все решту — бридкий, ще гірший від осіннього дощик, туманець, мряка і вітер. Вони — це студенти з його групи, двоє хлопців і двоє дівчат, гм, що ж, я налаштувалася чекати два дні, — і раптом того ж вечора стугонять по сходах кроки, він дзвонить у двері, як колись у дитинстві, сто дзвінків підряд і один довжелезний, мов на пожежу, я біжу відчиняти двері, а він стоїть такий щасливий, наче виграв медаль на Олімпійських іграх, тримає руку за спиною — якийсь сюрприз, звичайно, ох, який там Славськ, таке болото, збірна з гірськолижного спорту сидить на базі, мали бути змагання, всесоюзні й навіть міжнародні, але до лиж ніхто не доторкався, уже з'їли всі запаси харчів на базі, усе випили, про все переговорили, а снігу нема — сміх, та й годі! Вони вчотирьох спробували піднятися на Тростян, але таке болото, така дорога, що хоч плач, — добулися до половини, а далі ані руш. "А це тобі, мамо, на, тримай!" — і він дає мені зелену ялинову гілку з великими шишками, такими пахучими й живими, свіжими, я просто не знаю, що маю робити від радості, бо він уже вдома; бо він привіз мені гілку з шишками, які пахнуть Славськом, Тростяном і навіть снігом, якого там не було...
Я зайшла до своєї давньої знайомої у якійсь справі, посиділи годинку за чаєм, нова квартира, нові меблі, як і належить, щось трохи від модерну в деталях обстановки, а щось — із колекціонерських удач, бо трохи старовини; мені в таких випадках відразу згадується Чехов і його "Попрыгунья", там такий чудовий опис умеблювання кімнати — хоч бери та перенось у будь-який сучасний літературний твір, такий уже інтер'єр — кожна міщаночка до смерті б заздрила. Чай пили з чашок від польського сервізу, всередині позолота, моя знайома розповідала мені про свого сина, трохи бідкалася — став дуже впертий, на своєму як поставить, так і не переконаєш ні в чому, хоч би й три дні переконувала, однак у тому бідканні вчувалися нотки гордощів — мовляв, який самостійний хлопець, а тільки ж у десятому класі, і такий спритний, що хоч тобі роздобуде, нехай би місто оббігати треба було, а дістане, якщо заманеться. Нещодавно японський магнітофон дістав, а тепер американські джинси знадобилися, а матері на день народження знайшов оцей старовинний світильник, — бачите, яке диво,— я не питала, де він узяв гроші на такий дорогий подарунок і де візьме їх, щоб придбати американські джинси. А моя знайома наче мимохіть, поміж інформацією про джинси і світильник, розповіла про суперечку сина з учителькою іноземної мови, яка, бачте, вимагає, щоб він учив слова, і, окрім того, розумієте, сказала вона мені, мій син має дівчинку, таке малосимпатичне дівча.
