Квітень у човні - Бічуя Ніна

Юркову поведінку не можна було назвати відмінною, розкаяння він теж наче й не виявив, довіряти йому не могли й з обліку не зняли. Тавро в'їлося тепер уже так глибоко, що позбутися його не було ніякої можливості. Юрко прийняв новий удар як вказівку надалі. Що ж, коли шибеник — то нехай шибеник. Не вірять — то нехай не вірять. Принаймні тепер ситуація визначилася, вибирати не було потреби, вибрали за нього, і це було набагато простіше, ніж думати, мучитися і вагатися.

Материн настрій і смуток тепер уже для нього майже нічого не важили. Досить було їй тоді, спочатку, обійтися з ним ласкавіше, і хлопець, може, хоч якось би спробував виправдатися, щось би пояснив, але вона віддаляла його від себе суворістю і недовірою, а тепер йому стало байдуже, плаче мама чи якось інакше приймає усе, що сталося. Хай буде, як буде. Не зняли з обліку — виходить, їм так треба. їм треба, щоб він був бешкетником. Чи вони ще хочуть його перевіряти, щось з'ясовують для себе? Нехай з'ясовують. Він для себе все вирішив. Нарешті. Аж легше стало...

— ...Ей, ви, дурні гуски, куди йдете? — крикнув Юрко. Крикнув майже з відчаєм, як у воду холодну стрибнув із високого берега. Дівчатка були трохи старші, він ніколи не мав з ними ніяких розмов, навіть вітався не завжди, та й то не тому, що був погано вихований, а тому, що соромився зайвий раз заговорити до дівчинки. І от крикнув. Грубувато і з надією на те, що все це нічим лихим не закінчиться. Але за вибраною для себе роллю, за її текстом усе мало йти саме так: крик, неввічливість і одчайдушність. Будь, що буде.

— Не обзивайся, — здвигнула плечима Іринка. — Він же плів мені тут усякі дурниці. Казав, що може кіоск пограбувати або вночі на Високий Замок піти. Ненормальний якийсь. Не звертай уваги.

Юля і не звертала. Вона навіть засміялася, хоч дуже неприємно, коли молодший від тебе хлопчисько обзиває дурною гускою.

— Наздоженемо? — тягло далі, за роллю, Юрка. І не чекаючи згоди товариша, він побіг услід за дівчатками. Далі події розгорталися дуже швидко. Усе відбулося протягом якихось п'яти хвилин. Юрко, трохи задиханий, стояв перед дівчатками, не пускаючи їх далі. Могло б здатися, що вони просто бавляться — хлопчик розкинув руки, а двоє дівчаток намагаються подолати цю перепону на своїй дорозі. Юля спочатку продовжувала навіть усміхатися, але на Юрковому обличчі була така затята, незрозуміла злість, що дівчинка раптом злякалася і, круто повернувшись, кинулась тікати в протилежний бік, не розбираючи дороги.

Юлю, Юлю! — крикнула подружка, але Юля не озирнулась.

Юрко побіг за нею. її плащик розстібнувся, трохи зсунувся з плечей, ї виднівся білий комірець на голубенькій сукні, що так пасував дівчинці.

Діти бігли через сквер, дівчинка — попереду, слідом, за кільканадцять метрів, хлопчина, і знову звіддалік могло комусь здатися, ніби діти бавляться. Юрко вже майже наздогнав дівчинку. Навіщо потрібна йому ця гонитва, він і сам добре не тямив. Відбулося все так раптово — зона злякалася й побігла, його щось наче підштовхнуло і змусило наздоганяти. І тут, біжучи, він спіткнувся, упав, ударився дуже боляче об каміння, підвівся, перемагаючи біль, а Юля за цей час встигла кудись зникнути йому з очей, він роззирався і не бачив, у ньому зродилася образа і гаів за те, що впав так ганебно, перечепившись за якусь каменюку, гнів за роздерту на коліні штанину, за розбиту й закривавлену ногу. За мить він знову вже помітив дівчинку поза деревами і кинувся відразу наздоганяти її, тепер уже не просто так, бо з'явилася конкретна причина гніву і незбориме бажання покарати когось принаймні за те, що сталося з ним щойно. Далі він біг уже зовсім розлючений, готовий на що завгодно, і коли врешті побачив коричневий плащик і розвіяне, розтріпане од бігу волосся, побачив тут же, поряд, то рвучко вхопив дівчинку за руку й смикнув до себе.

— Ну чого тобі треба, — зі сльозами в голосі, задихано й нервово вимовила вона, — чого причепився? Бити хочеш? Ну бий, бий, боягуз нещасний, попробуй тільки вдарити... Ти ж не можеш, не вмієш...

Дівчинка дражнила його вже собі на біду, і те словечко —г боягуз нещасний, і — ти ж не зможеш... Він мимохідь послабив потиск руки, і дівчинка відразу скористалася цим, шарпнулася і знову побігла, а він тоді нахилився, підняв камінь і шпурнув, майже не приміряючись. Камінь влучив у голову. Віддаль була коротка, а камінь — важкий. Якусь секунду дівчинка ще стояла, а цотім, наче спіткнувшись, тихо зсунулась на землю, хлопець, навіть не пробуючи тікати, заніміло дивився, як розпливається темна, червонясто-темна пляма на білому комірчику.

Звичайно, тут нема ані крихти твоєї вини. Не ти виховувала цього хлопця, не ти пояснювала йому, що таке відвага ї що — злостивість помсти, не ти вчила його бути добрим і не тобі брати на себе його вчинок. Але хто знає, якби своєчасно...

Та годі, годі промовляти, переконувати, сама добре все знаєш і розумієш, відчуваєш, тільки не хочеш допустити до себе ці почуття, що виникають і родяться у тобі без твого на те дозволу. Ти хочеш усе обмірковувати, до всього підійти з міркою холодної розважливості, а ти краще сядь, покинь крутанину на кухні й присядь, затули обличчя руками й прислухайся, як сумно, клубочком, біля самого серця згорнулося почуття провини й відповідальності. Відчуваєш? Не пробуй позбутися його. Без того почуття ти будеш гірша, дрібніша, якщо ти не знатимеш його, без тебе так легко можна буде обійтися на білому світі — навіть син обійдеться без тебе, якщо— ти заженеш кудись у куток це почуття, спробуєш замінити його своїми постійними, правильними, але холоднуватими розумуваннями.

Уже зовсім близько північ, так, так, ти маєш право гніватися на гостей сина й на нього самого, — бо скільки, справді, можна сидіти, слухати музику й курити? Кава їхня давно вже, мабуть, вистигла, її уже й пити не можна, а вони все там, певно, сьорбають ту вистиглу коричневу рідину з легким запахом дальніх країв і пригод, сьорбають маленькими ковтками і про щось розмовляють. Про що можна так довго, так безконечно довго вести балачку? Мабуть, лають викладачів, незадоволені системою щомісячної атестації у вузі — ну, де вже там, такі поважні й дорослі, ледве пощастило позбутися школи й шкільної опіки, а їх знову перетворили на школярів, пильнують, перевіряють конспекти, влаштовують опитування з кожного предмета, неначе вони діти, не розуміють самі, що їм робити і як учитись! Маєш рацію, треба сказати, що час розходитись, годі, але ти чомусь не можеш зробити цього, не маєш відваги зайти вдруге у велику кімнату, тепер у тебе на це й причини нема, хіба ж почнеш знову розшукувати якусь книжку.

Скажи правду, тобі на .мить здалося, що вони звідкілясь могли б довідатися про Юрка Березюка, і хто знає, як вони зреагували б на твою появу в кімнаті. І що сказав би твій син, якому ти змалку вбивала в голову думку про чесність, громадянську відвагу, відповідальність за вчинки перед собою і перед людьми?

Ти й справді краще посидь тихесенько, посидь і не відганяй від себе почуття провини.

Очиститися перед собою можна тільки тоді, коли усвідомиш, у чому винен. Візьми на себе вчинок Юрка Березюка, як узяла б провини власного сина, бо ти не зуміла втримати хлопця від злості, від нерозумного гніву на весь світ. Ти не пояснила йому, як вчаться не вибачати самому собі власних помилок. Отже, ти винна також у тому, що він кинув каменем у когось.

8

Безглузде товчення води у ступі. Можна подумати, що я намагаюсь саму себе переконати в тому, що треба бути доброю, а водночас доводжу безсенсовість доброти. Не доброти взагалі, а доброти безвідповідальної, всепрощаючої і недіяльної. Лагідненько махну5 рукою: нехай собі, я добра, нехай ображають мене, його і ще когось, нехай — з часом вони самі зрозуміють, як зле чинили, не треба їх зачіпати.

Я вже знаю у собі цю готовність прощати — бо важче вимагати відповідальності, важче ламати чужу волю, важче втрачати друзів, важче — непрощення, аніж прощення. Бо вибачати можна по-різному, й наслідки того вибачення теж можуть бути різні. Собі не вибачаю майже нічого, від сина свого вимагаю більше, ніж від будь-кого іншого, хоча мені часом закидають, що не вимагаю від нього речей елементарних, буденних, щоденних, що вибудувала собі мету, ідеал і до того ідеалу намагаюся дотягнути дитину, забуваючи про речі най-необхідніші. Біда, коли так. Бо в такому випадку моєму синові буде дуже важко в житті — адже найчастіше доводиться стикатися з речами найзвичайнішими і розв'язувати проблеми найпростіші.

Одного разу я поблажливо усміхнулася, коли знайомий парубійко розповів, як "виміняв" свою товаришку на квиток,.

з котрим можна було піти на вечір в Будинок архітектора. Вечори в Будинку архітектора приваблюють молодь вже тривалий час, і мені здається, що в тій звабі є більше моди й снобізму, аніж справжнього зацікавлення і сенсу. Але як би там не було, квиток на вечір у Будинок архітектора на цей раз мав дуже велику ціну. Отже було так:

— Яка в тебе симпатична дівчина! — сказав під час веселої вечірки сусід —за столом моєму знайомому парубійкові.

Парубійко засміявся.

— Якщо вона тобі подобається, то можу відступити. Якраз така пора надійшла, що треба мені іншої дівчини.

Справа відбувалася під час вечірки, хлопці були напідпитку, і обом така бесіда здавалася милим жартом.

— Отак просто відступиш? — запитав один.

— Та добре було щось мати на заміну! — засміявся другий.

— Маю квиток у Будинок архітектора. Підійде?

— Питаєш! Віддаю даму разом із шубкою і капелюшком.

Узявши квитка, парубійко тихенько, як кажуть, на англійський манер, пішов геть, а той другий став залицятися до дівчини, правлячи їй компліменти та переконуючи, що приятель анітрохи не вартий її — зрештою, він щойно переконався у цьому сам, хоча, мабуть, не сказав дівчині, в який спосіб отримав право на залицяння.

І я лише усміхнулася у відповідь на цю розповідь, у якій було стільки цинізму й стільки неусвідомленої підлості, що навіть пояснити цього парубійкові не змогла. Чи не хотіла витрачати зусилля? Махнула рукою — усе одно безнадійно, не вилікуєш — от досі аж гаряче буває з сорому, коли згадаю свою поблажливість. Вона — із серії тієї доброти, якої я боюся і не хочу до себе підпускати, а котра все ж вряди-годи бере гору над усякими іншими почуттями, над чесністю і здоровим глуздом.

Але я розумію — моє лукаве сумління змушує мене до розрізнення такої доброти і тієї, іншої, яку називає мудрою.