Байда князь Вишневецький - Куліш Пантелеймон

То ти й признався?
Костир. Ато все військо погубити? Признавсь і про інші гріхи: як і старих людей у домівці зневажав, і малих дітей конем топтав, і божим домом п'яний гордував, шапки проти церкви не здіймав, хреста на себе не клав. Ну, почали вже мені хусткою очі в'язати, щоб сердите море вгамувати. А один старий козак: "Ей,— каже,— козаки, друзі, небожата! ви сього козака не топіте, не губіте, а лучче йому мізинної пучки втніте, крові християнської в Чорне море впустіте". Що ж би ви думали, панове браттє? Скоро стало море кров християнську зачувати, зараз почало й утихати. Тим же то я вам велю й раю: нехай цей Андибер живе-поживає, милосердного бога за все військо козацьке благає.
Козаки. Згода! згода! згода! Нехай Ганжа живе-поживає, мов троянда в саду, цвіте-процвітає!

Байда
Спасибі, козаки, що Ганжу слобонили!
Хоть ви й Молоховим судом судили, [99]
А справу добру військову вчинили,
Лицарством чесним тут себе явили.

Козаки
(розбиваючи на Ганжі Андибері кайдани, співають)
Ой гук, мати, гук:
Запорожці йдуть,
І веселая ж та доріженька,
Куди вони йдуть.
Куди вони йдуть,
Береги гудуть:
Поперед себе та й облавою
Бусурменців пруть...

Байда
Прощай, Стамбуле! не вдалося Ганжу
Тобі на гак залізний почепити.
Ще він твої не раз галери буде
Посеред моря Чорного топити;
Не раз від голосу його струснеться
Твоя пещена челядь азіатська,
Не раз твоєю кров'ю обіллється
"Веселя доріженька" козацька.
Один з побратимів
Усе б гаразд, коли б не коні, князю!

Другий
Велика се, ненаградима шкода!

Байда
Моя найбільша: бо Арап мій, Буря...
Мені б за нього і півцарства мало.

Третій
Ми думали, що турчин вб'є Арапа,
А той йому, мов барс, у шию впився...

Четвертий
Як з каменя підкова креше іскру,
Із нього вибив духа копитами.

П'ятий
І півгодини турку не дозволив
На кобилиць гарячим духом дихать.

Байда
Шкода коня! Сей кінь — моя емблема.
Або мене уб'є напасть і кривда,
Або я правдою возьму над ними гору.
Товаришу моїх боїв кривавих,
Лицарської моєї честі й слави!
Я на тобі сидів, як на престолі,
І царював на бойовому полі...
Шкода коня!

Один з отамання
Пресвітлий князю й батьку!
За те, що визволив єси галеру нашу,
Ми під полки твої поставим коней.

Другий
Татарські в нас поводяться бахмати:
Вони тебе, мов буря, будуть мчати.

Третій
Дамо, дамо!

Четвертий
Ми не вірмене, князю.

П'ятий
Ми не жиди, не крамарі, не скнари.

Шестий
Все забирай, що маємо на Січі.

Семий
Не жаль оддать тобі і тих кожухів,
Що цар про люту зиму надсилає.

Байда
Спасибі, козаки. Тепер же знайте,
Що я везу стару додому неньку
З сестрою любою: то ви галеру,
Де кров лилась, кругом пообмивайте,
Турецький труп у воду пометайте,
Козацький гунями понакривайте.
На морі в кобзи ми над ним задзвоним
І в глибокостях чесно похороним.

Чути похоронну музику. Спускається завіс.

СЦЕНА ДРУГА

Великий Луг.
Увіходить Ганжа Андибер.

Андибер
Знов у раю!.. О батьку ти наш, Луже!
Не сподівавсь ізнов тебе вбачати...
Яка гидота лізе там у вічі,
На тім затоні, пакоснім Босфорі!
На гори гори скрізь понавертало;
Все деревом чудним позаростало.
З-за дерева будинки визирають,
Угору башти щоглами стріляють.
Блищать мечеті, мов на християнство
Пекельна пелька гострі скалить зуби...
Ти не такий, Великий Луже, друже,
Козацьке втечище, наш батьку любий!
В твоїх затонах, комишах розкішних,
Понад твоїми луками й сагами,
Не бачить око Вавілонів [100] грішних.
Пишаєшся ти, батьку, яворами,
Дубами кучерявими, вербою
Та івою, що висне над водою.
Вживає добру тут козак рибаху,
Куліш із салом, путрю, соломаху,
В твоїм просторі широко він дише,
По Дніпрових річках, вітках гуляє,
Твоє сумне, як монастир, затишшє
Бандурою та співом звеселяє
І, викохавши духа у пустині,
Шукає правди й волі на Вкраїні.
Там брату брат і рідний батько сину
На шию душманом лихим сідає.
Нема там злюкам присуду ні впину,
Убогого живцем дукач ковтає.
І той не дбає там про правду й волю,
Що має у всьому талан і долю...
О Байдо! доки ти над козаками
По-панськи будеш згорда байдувати,
Знечевля гору брать над ворогами,
Ласкаво Андибером гордувати?

Увіходить Костир.

Костир
Із ким ти гомониш тут, синку?

Андибер
З Лугом.

Костир
Із Лугом вітер тілько розмовляє.

Андибер
Се батько мій: я рідного не знаю;
А Січ у мене, заволоки, мати.
Мені із ними любо розмовляти,
Мені про них одрадосно співати.
(Співає).
Ой Січ мати, ой Січ мати,
А Великий Луг — батько.
Ой що в Лузі добре заробити,
Те й у Січі пропити.
Та літає орел, та літає сизий
По високій високості:
Ой плаче, плаче та козак старенький
А по своїй молодості.
Ой ти, молодосте, одрадосте!
На серденьку своя воля...
Ой що люде п'ють та гуляють,
Тілько моя гірка доля.

Костир. Ну, тобі, синку, ще рано плакати по молодощах, та й чим твоя доля гірка?

Андибер
(співає)
Влучи, мій батьку, добру годину,
Заложи руку за пазушину,
Одірви д серця люту гадину.
Люта гадина бока проїла,
Під самим серцем гніздечко звила.

Костир. Скажи ж мені, синку, про що се ти мені так сумно співаєш? Що се в тебе за гадина така під самим серцем?

Андибер
Ся гадина така ясна-блискуча,
Як та, що перву жінку спокусила,
А праотцеві нашому, Одаму,
Та й нам усім турботи наробила.
Вона вповзла в наш рай з двома жінками,
Щоб начинити колоту між нами.

Костир. Невже се мова про Байду, синку?

Андибер
Ой батьку! ти в спасенності не знаєш,
Куди сей дука осяйний прямує:
З козацьких подвигів, боїв кривавих
Кайдани вічні козакам готує.
Тепер забуто, як ми капудана
Під Варною чайками обгорнули,
Як у Босфорі пишного султана,
Мов дику грушу в полі, струсонули.
Тепер козацтво знать не хоче Ганжі,
Виспівує про Байдине рубаннє,
А він завзятих тільки підкуражив
Зробити нашій праці закінчаннє.
Та ще побачим, хто себе прославить
Між лицарями на всі вічні роки:
Чи той, хто про козацьку долю дбає,
Чи той, хто дбає про свій рід високий.

Костир. Не збагну твоєї думки, синку. Обидва ви лицарі великі; тілько що ти мене не послухав, а то й не попавсь би на тому Босфорі, як вовк у западню.
Андибер. Не хто, як ти, й наворожив мені цю ганьбу, вражий дідугане. Я й тобі не подарую.
Костир. Це вже дурниця, синку. На кого сердишся, а на кому серце зганяєш.
Андибер. Лучче скажи мені, чи справді молода черниця вмира? Я, поки там сидять баби в тім Січовім замковищі, не ступлю й ногою ні в один курінь.
Костир. Коли б не занедужала, да б не ступила бабська нога на Хортицю. Князь хотів просто провадити обох на Русь. [101] Мене прошено читати над нею Псалтир. [102] Бо тут катма книжок. Палять і писане, й друковане. А я весь Псалтир знаю напам'ять од "Блаженъ мужъ" та аж до "Малъ бьхь". От і покликали. Дак стара як зирнула, так і завищала.
Андибер. Чого ж вона завищала?
Костир. Ге, чого! Скажи попереду, яке тобі діло, чи вмре черниця, чи одужа?
Андибер. Таке, що вмре вона в нас і нехотя. Не ступай, бабо, ногою в Січовий кіш, лучче в домовину. І стара вмре, і Байда вмре. На те я Фесько Ганжа Андибер. На те я ні батька, ні матері не знаю. Батька брацлав'яне своєю магдебурією [103] почепили за злодійство на шибениці, матір він сам продав у ясир, а я знявсь на ноги серед поросят, гусей, телят. Об мене козаки-дуки змалку потирали руки; міщане з мене по кушнірнях [104] заткало робили, а пани так як собака цибулю любили.
Костир. Що бо се ти провадиш, синку?
Андибер. Те, що чуєш, батьку.
Костир. Щоб за те нікчемне жіноцтво да й самого Байду стратити?
Андибер. Або що? Наш суд рівен із царським.
Костир. А він же тебе двічі од смерті слобонив.
Андибер. Слобонив, аби повеличатись. Знайте мене, князя Байду: я того Ганжу і за такого не важу, щоб із ним боєм битись або помстою мститись. Слобонив мене од залізних гаків і од чорних раків, та я не про себе самого дбаю — козацьку честь і повагу обороняю.
Костир. Таж Хортиця остров князький!
Андибер. А присуд на йому козацький. Де козаки кошем стоять, там і козацький присуд. Ну, та що про се балакати! Кажи, чого завищала стара?
Костир. Того, що перед нею палено туркеню, двертаючи погоню.
Андибер. Де ж ви її палили?
Костир. Да там же таки, на капудановій галері, як поплив Байда з побратимами передню пасти.
Андибер. Ну?
Костир. Ну, ми її гарненько взяли, роздягли. Молодших не було, самі біловусники: то ніхто й не согрішив, на голу дивлячись. А вона, проклятуща, звісно, кричить, мов порося перед Великоднем. А навіженним черницям треба повискакувати з галерної хатини. Молодша як позирнула, так і беркицьнула. То й кажуть, що справді вмира.
Андибер. Не вмре поки що. Жіноча смерть — кошача смерть. Я ж був убив Кабашну Настю, а вона таки долізла до замку. Не вмре й ця: згине під козацькими киями.
Костир. Та невже-бо таки, синку, ти на таке наваживсь? За нашого часу такого не бувало.
Андибер. Не бувало за вашого часу в нас і скиту, [105] а тепер буде.
Костир. У Січі б то в вас буде скит?
Андибер. Не в Січі, а в Великому Лузі.
Костир. Де ж він тут буде?
Андибер. Отут, о! на Півневім Скоку. Оце те й місце. От під цими розложистими дубами викопаємо печеру, кшталтом зимовника, та й буде скит.
Костир. Хто ж у цім скиту скитуватиме, синку?
Андибер. Хто ж, як не ти, батьку!
Костир. Я, синку?!
Андибер. Ти, батьку.
Костир. Ні, я вертаюсь на Русь, до Межигорського Спаса.
Андибер. Добре й тут буде тобі, діду.
Костир. Я лучче знаю, де мені добре.
Андибер. А отаманнє ще лучче зна. Вже ми присудили, щоб доживав ти віку між нами, козаками. Бо січовик не без гріха. Повскакували інші в гречку й поза морем. Треба ж комусь одмолювати або хоч покуту накидати. А ти в нас один такий письменник і спасенник.
Костир. Я, синку, така ж грішна людина, як і всі.
Андибер. Ні, батьку, ми тебе за святого вважаємо. Остерегав єси нас од Босфора,— на твоє й вийшло. Обіцяв одвернути погоню,— не було й погоні. А Псалтир знаєш увесь напам'ять іще з-під дякового дубця.
Костир. Ні, синку, лучче ми пришлемо вам за Пороги попа та збудуйте собі церківцю.
Андибер. Церква свята, да піп грішний. Так усюди по городах кажуть.
Костир. Не хочу я в Великім Лузі скитувати.
Андибер. Не хоче інший і гетьманувати, та шкода проти рожна прати.
Костир. Завтра, синку, аби подужчала молода черниця, рушаю за князьким почтом на Русь. Уже під неї і кінські носилки зроблено.
Андибер. Нехай би лучче Байда звелів під себе мари зробити.
Костир.