Беладонна - Минко Василь
Ще раз пробачте: ви, здається, подруга Льолина?.. Грінберг Льолі… Знаєте таку?
— Знаю…
Підозріло скосила на мене очима. Нелина подруга попросила в мене цигарку й пішла собі.
— Так от, товаришко Нелю! Мені вона зараз дуже потрібна… Власне… треба з нею побачитися…
Сказала, що не знає, і хотіла йти. Я затримав знову. Не затримав — поруч із нею пішов. Щодалі Неля ставала привітнішою. Коли ж узнала моє ім'я, сказала, що про мене їй Льоля говорила. Дала мені свою адресу й прохала зайти. Мо, вона взнає що про Льолю.
Ще пак між іншим запитав у неї:
— Як же ви знову? Здається ж, ви працювали?.. Так, принаймні, Льоля мені говорила.
Посупилась спершу, потім спокійно відказала:
— І зараз працюю… А вечорами як коли й отут підробляю… За півсотні в місяць не дуже розгуляєшся. А наш брат хіба ж звик до цього? На широку ногу привикли, ну і… розпаскудились, а тепер важко відвикати — це по правді, від щирого серця…
* * *
По цій зустрічі мені раптом спало в голову сходити до Насті. Адресу знав із щоденника. Мо, вона знає що-небудь? За кілька днів пішов. Була дома сама. Сиділа коло столу й латала підштаники. Привітався. Запитала привітно. І навіть на підштаники не вважала. Так просто, щиро:
— Ви до чоловіка? Нема його зараз. На партзборах.
Зам'явся я трохи, та потім сказав, що до неї.
— До мене?!
Довгенько дивилась на мене. Впізнавала, видко. Потім запропонувала сісти.
— Я вас слухаю!..
Сказав, що прийшов у справі Льолиній. Я її товариш… Зраділа цьому, засипала розпитуваннями. Де Льоля, що з нею та чого не показуються? Вона так за нею скучила… Я, плутаючись, відповідав на запитання. Вигадував цілі байки й ні слова правди. Не хотілось признатися, хто ж насправді Льоля. І нарешті від цього зробилось огидно й соромно за себе.
На якого чорта вся оця комедія? На греця я брешу?.. Треба швидше тікати.
У цей час до кімнати зайшов якийсь мужчина. Я думав: чоловік Настин — так просто поводився. Роздягся й сів коло столу. Настя познайомила:
— Ваня. А це товариш Льолин.
Ваня міцно потиснув мені руку і, косо зиркнувши, промовив:
— Да?..
— Так-так… Ще й близький — працювали вкупі.
— Працювали?… А тепер?
— Тепер?..
Мені в цьому запитанні почулась якась нещирість. Я знову зам'явся, але потім почав щось відповідати. Мене цікавив Ваня. Льоля так ним захоплювалась. І потім — як він до неї тепер ставиться? Після отого випадку в їдальні церобкоопу? Він же запевне знає, хто така Льоля. А Настя не знає — виходило, не розплескав іще. Надумав поговорити з ним по душах. Коли йтиму додому, запропоную прогулятися трохи.
Прийшов чоловік Настин. Симпатичний чолов'яга, в здоровенних окулярах. Мені він відразу чомусь сподобався. Простяга такий і, видко по всьому, гуморист, бо з першого ж слова я реготав. Сіли обідати, запросили й мене. Я відмовлявся, але господар без манірності схопив мене за плечі й посадив на стілець. Обідалось весело, і мені пригадалися тоді записки Льолині про цю сімейку. Власне, Ваня до цієї сімейки не належав. Він був другом господаря і, як холостяк, у них харчувався. Згадували Льолю, жалкували, що її зараз немає. Настя пригадала гімназіальні роки. Я попрохав її дещо розповісти з її біографії, але вона мало знала. Забулося…
Виходив від них уже зовсім пізно. Зі мною разом пішов і Ваня. Виходило, я зможу з ним поговорити. Та Ваня мене попередив. Я думав на вулиці повести про це розмову, як Ваня ще на сходах запитав:
— Пробачте. Ви давно її бачили?
— Ви це про Льолю?
— Так-так… — Узяв мене під руку.
— Та місяців зо два, коли не більше.
— Угу… Давненько, виходить.
Вийшли на вулицю, зупинились.
— Ну, ви кудою думаєте далі? — запитався Ваня. — Нагору, наниз?..
— Я? Та мені, власне, кудою хочете.
— Ні, справді? Я можу вас провести.
— Ну, добре…
Пішли. До рогу пройшли майже мовчки. Потім заговорив тихо Ваня:
— Ну от! Тут менше публіки… Я хочу з вами де об чім поговорити.
— Будь ласка, прошу!
— Скажіть, в чому полягає ваше "товариш Льолин"?
— А це для вас так цікаво?
— Да, я хотів би знати.
Я почав був вигадувати якусь чергову байку, та Ваня раптом перебив:
— Пробачте!.. Ви гадаєте втаїти від мене, що Льоля повія? Говоріть одверто…
По цьому я трохи розгубився. Мені соромно стало за мою брехню. Але потім попрохав у нього вибачення й розповів йому про все. З початку до кінця, не виключаючи й щоденника. Він уважно слухав, запитував про окремі деталі, а коли я закінчив, промовив:
— Дякую за одвертість! Я радий, що з вами зустрівся…
І потім по паузі додав:
— А ще дужче буду вдячний, коли ви… той… ну, коли взнаєте, де вона, і мене сповістите.
Я поцікавивсь, для чого це. Ваня, повагавшись хвилину, відповів:
— Поміж мною й Льолею багато спільних рис… І я гадаю, що на цьому спільному ми б до чогось із нею договорились.
Мені було зрозуміле все. Але воднораз цікавило: в чому ж саме полягають оті спільні риси? Запитав про це. І розповів мені Ваня таку історію:
— Мені зараз двадцять сім. Я молодий, здоровий і непоганий, як бачите. Дев’ятнадцятьох років я одружився з одною молодою дівчиною. Дуже любив я жіночку і був щасливий. Але… Тут я мушу відхилитися від теми й розповісти дещо з моєї біографії. Батька свого я не знав. Мати ж була повією. Жили ми в Харкові десь на Заїківці. І не життя то було, а каторга. Всі мої дитячі роки пройшли в невимовних злиднях і бідуванні. Пригадую — мати все хворіла й днями не підводилася з ліжка. Я коли згадаю про ті жахливі дні, стає моторошно. Та про них я не буду розповідати… Як було мені сім років, знаю, мати кинула свою професію й стала пралею. Але хворіти й тоді не переставала. Поза всіма хворобами, що їх так було багато в неї, в неї були ще пранці. Лікування забирало в нас останні копійки. Життя щодалі ставало жахнішим — і вона… втопилася. Мені тоді було дев’ять. Мене забрали якісь люди до приюту. Я там вивчився і, як бачите, зараз шофером.
Я це коротенько, але ви, мабуть, поспішаєте — і я не буду вас затримувати…
Через рік по одруженні в жінки народився синок і… мертвий. Я місця собі не знаходив, ледве не збожеволів. Знав: наді мною тяжить гріх батьків. На мені, на моєму поколінні окотилось усе лихо. Я тоді звернувся до лікарів по пораду. Та вони нічого певного мені не відповіли. Я з нетерпінням почав чекати другої дитини. Два роки чекав і вже гадав, що їх зовсім не буде, коли ж ні. На третьому році завагітніла жінка. Як чекав я пологів, не буду говорити. Це так важко мені зараз. Знав, що знову буде мертве… Але народилось живе. Та було б краще йому не родитись: каліка найшлась, урод. Похиріло щось із місяць і дуба дало.
По тому кинув я Харків, кинув жінку… Власне, я її не кидав. Розійшлись по-хорошому. А тепер, як самі бачите, двадцять сім років, а одружитись боюсь. Не хочеться зав’язувати віку людям. Скільки тих дівчаток трапляються, падають на мене самі — і не можу… Навіть монахом уже прозвали…
Ваня посміхнувся й зупинився. Потім узяв мене за обидві руки й промовив:
— Отаке, дорогий Владиславе Андрійовичу! У цьому й полягають оті спільні риси. Будьте сватом!..
* * *
Спав тої ночі як ніколи: довго й міцно. Навіть не снилось нічого. А як прокинувся, то першою думкою було про вчорашню розмову з Ванею. Про спільність їхніх рис…
Хороша спільність: Льоля — самка, все її життя майбутнє в дітях. А Ваня — якраз навпаки. Цікаво, як він гадає?.. Невже він гадає, що повія не може родити? Чи, може, ота чесність із собою: обоє, мовляв, рябоє? Напевно, так!
І того самого ранку я вперше замислився над своєю роллю.
Сват, ха-ха-ха!..
Ой, не можу!.. Голово ти моя, клоччям напхата!.. І навіщо я пообіцяв йому таки знайти Льолю? До чого цей клопіт? Навіщо, нарешті, мені Льоля? Що за християнство? Брат я їм, сват?!
А, пошлю все до чорта. Годі!..
Лежав так на ліжку й філософствував. Годину, дві чи, може, і три.
А чи не ревнощі це в мені заговорили? Ревнощі до Вані? Що він, а не я, витягне Льолю з отого болота? Я, що так болів за її долю, лишаюся збоку, а на моє місце стає другий…
Але він одружиться з нею. Він насправді може врятувати її. А я?.. Я навіть не знаю, чого я хочу. Просто від нічого робити. Так виходить… А дівчина з Льолі — того… Куди тій Ніні Сергіївні! За пояс заткне. Ваня не дурень, вухо парняга. Їй-богу, він молодець!..
Звичайно, я б на його місці не так би зробив: я дав би їй генеральний іспит. Я б…
Смеркало. Надворі здіймалась завірюха. Завивав тоскно вітер і бряжчав вітами береста об шибку. І думалось, мріялось…
…Приходжу ввечері додому, а вона зустрічає. В кімнаті тепло, затишно й так уже хороше. Вона зачесана гладенько, чепурненька і мила-мила… А в ліжку синок маленький ніжками дригає. Я до нього губами отак: "Аґусі!.." А він оченята примружив і беззубим ротиком: "Гі-гі!.."
Їй-право! Нічого страшного в цьому немає. Нічого неморального, неетичного. Не всім же обов'язково дружитися з доньками колишніх генералів чи сучасних панів. Хто мені заборонить?.. Ніхто! Коли ж і помилюся — можна буде і к чорту послати. Навіть можна це в умову їй поставити… Гайда на розшуки!
Я хутко схоплююся з ліжка, зодягаюсь і вибігаю на вулицю. Там сідаю в трамвай — і на 13 лінію до Нелі. Застав її дома, але про Льолю вона нічого нового не сказала. Ще вона стороною закидала, щоб я зостався підночувати. Та я, щоб відкараскатися, пообіцяв іншим разом і побіг. По дорозі враз пригадав за старигана Анатолія Федоровича.
Тю ти, чорт забери!.. Та, може ж, вона в нього живе? Це ж так можливо.
За якийсь час був уже перед великим будинком на вулиці Короленка. Піднявся сходами до його квартири й зупинився.
Як же почати розмову з ним? Як до нього під'їхати?.. А, буде як буде.
Постукав. Відчинила якась дівчина.
— Пробачте! Анатолій Федорович дома?
— Дома… Але вони зараз… постривайте хвильку!
Дівчина зникла за дверима. Згодом повернулася і винувато заблимала очицями.
— Нема Анатолія Федоровича вдома. Я помилилася…
— А ви не… той… ви часом не брешете?
Де в мене така нахабність узялася? Просто аж здивувався. Та не будь тої нахабності, я б, може, і не побачив старигана. Не встиг я й подумати, що далі говорити, як раптом з-за дверей почулося:
— Заходьте, заходьте!.. То ми пожартували.
Говорив сам старий. Я зайшов до вітальні, не скидаючи кашкета, запитав:
— Ви будете Анатолій Федорович?
— Так-так…
— Дуже приємно.
