Беладонна - Минко Василь

Мне самому и дик, и странен

Тот свет, который я зажег…

Ал. Блок

Розділ 1

Авіадама й дівчина в зеленому

Я дістав від неї записку. Здоровкалась і лишила в моїй руці.

"Сьогодні в мене. Після кіно. Федя полетів…"

Знаю — я зашарівся, як жоржина, та було темно — і ніхто не бачив. Ще стало раптом тепло, легко — полетів у недосяжні краї. Яскраве світло в антракті знесло на хвилю на землю, в гущу червоноармійських гімнастерок…

Пригадую, мені щось говорили, про щось розпитували — тільки пригадую, а хто, що — не знаю. Да… ще зустрівся з її поглядом, але це так хутко, як блискавка… І потім знову шугав у ефірових просторах.

Виходив із клубу, неначе на крилах. Майнула постать моя в дзеркалі, у фойє… Ще стукнувся з кимсь лобом… Не бачив нікого, нічого. І хотілось бігти, бігти… Схопитись вітрові на крила — і швидше, швидше… Та вітер не брав, не під силу йому, а трамвай, як на те, не ходив. Тому притис на батьківські. Одна вулиця, друга, центр. Вона живе у великому п’ятиповерховому будинку. Я був у неї раз: чоловік її — мій начальник. Тоді в якійсь справі заходив, а тепер?..

Перед парадним надумав не йти, к бісу послати. Та принада чогось таємного штовхала вперед. Один поверх, другий… Постукав легенько у двері. Так легенько, що почув, як у мене застукало серце. Навіть легше, бо стуку моїх пальців я зовсім не чув. Скільки це часу — хто й зна… Може, хвилину, може, і більше. Нарешті почулося:

— Ви?..

Двері за цим відчинилися, і зараз же за мною заскиглив ключ. Я був у її кімнаті…

— От молодчина!.. Проходьте до столу…

(А на столі самовар, чашки, келішки, закуска. Повен стіл.)

— Та кашкета киньте!.. Не бійтесь — не вкрадуть!

Кинув. Власне, не кинув — сам якось випав із рук.

— Куди ви?.. Ой, Боже! Подайте сюди!..

Шугнула за ним рукою під стіл, а другою мені на плече.

— Ну, будьте як дома. Як вам: з лимоном, з варенням?.. Ой, стривайте!.. Може б, ви їли що-небудь?

— Ні-ні, я не голодний…

— Знаю, який не голодний… Посидьте хвилину!

Мотнулась — дістала з буфету карафку.

— Вип'ємо, хлопчику?

— Як ви сказали?!.

— Ловіть, он полетіло… Ну, за ваше!.. І по другій, щоб разом!.. За віщо, хохльонок?

— А це що за імення?..

— Пробачте, забула!.. Ви ж пак українець. Ну, раз, два!.. За віщо?

— Їй-богу, не знаю!..

— От іще… За наше невідоме далі! Згода?.. Згода!

Весело стало. А в жилах, по тілі — огонь. І вона — на щоках троянди, і очі не очі — звірки. Присунулась раптом… Притислася всім тілом… А подих гарячий-гарячий, з огнем.

І враз спокійно, тихо:

— Скільки вам років?..

— А це ще навіщо?..

— Скільки вам років, питаю?

— Років… Ну, двадцять чотири…

— Ой, боже! Невже?..

— Можу довести…

— Боже мій!.. Дитина ще!

Підвелась. Руки вгору, за шию; пройшлась по кімнаті. Довгенько так, потім:

— Сумно, ой, сумно!..

— Чого?..

— Сум і тоска!.. Жахлива тоска!..

Грусть і тоска безысходная,

Сердце уныло поет,

И никто эту грусть, грусть глубокую

Никогда ни за что не поймет…

— Так-таки й ніхто, Ніно Сергіївно?..

— Ніхто, Владю, ніхто…

— Ніколи? Все життя?..

— А вам це навіщо? Що вам до цього?..

Схилилась на стінку, застигла. Знову руки за шию, а очі непорушно — кудись. Тиша. Мертво. І я мертвий. Глупо втупився очима в блискучий самовар…

Тік-так, тік-так, тік-так…

То годинник у другій кімнаті.

Хо-хо, хо-хо, хо-хо…

Так серце в мені.

Дурне!.. Чого воно хекає так?

Вона просто жартує зі мною. Просто… я гарненький хлопчик, і все… Накинула оком — дай поводжу за носа. Це ж так інтересно…

А сама — дворянка. Приперла житуха — за льотчика вийшла. За гроші, за вбори, за веселе життя. А воно не веселе — нудь заїда… Іще мрії, мрії крилаті — де ви?..

В эти минути унылые

Кто приголубит меня…

Тихо, до чортиків тоскно… Нарешті наважився:

— Ніно Сергіївно!..

Кто мне слово сердечное скажет,

Чтобы горе забыть я могла…

— Ніно Сергіївно!..

— Що, мій хлопчику?

— Мій?!?

— А вам це не ясно?.. Говоріть: не ясно?..

Стрепенулась. Руками, мов птах великий крилами, повисла на шию мені.

— Мій і тільки мій!.. Чуєш, дурненький мій хлопчику?..

Стояв приголомшений, не знав, як на це реагувати. Та й не встиг би однаково, бо далі: стисла жагуче раптом — і я відлетів у куток. Відштовхнула, сама відлетіла — не розібрав.

— Вип'ємо, Владю! — І келішка в руки мені. — Пиймо відразу!.. Ну?

— Ніно Сергіївно!..

— Жодного звуку!.. Разом, хто швидше… Гоп!

Майнула назад головою, а келішка порожнього — трах!.. Тільки бризки розлетілись кругом. Мов божевільна:

— Владю, чортьонок, сюди!..

Стисла до болю в обіймах. Всім єством, руками, ногами… Вп’ялася грудьми, губами…

— Чортьонок, варвар, твоя!..

— Ніно!..

— Ні слова, ні звуку, замри!..

Ще рух — і ми на канапі. Обоє, вкупі, клубком… Дзенькнули дзвінко пружини — застогнали під нами. І раптом — рвонулась вона… Сильно, з обуренням, із кров’ю в очах:

— Що вам треба від мене?.. Геть!

— Що треба?!. Простіть!..

?!?

Підвелася. Поправила сукню на грудях. Тихо:

— Пізно вже, Владю… Ідіть!

— Іти?!

Нічого не відповіла. Сіла в кутку, закрила руками лице… Я мовчки, навшпиньках із хати. Згадав у коридорі: кашкета забув. Повернувся — сиділа, немов мене й не було… Тихо й безшумно вийшов на сходи. Постояв хвилину, враз чую — стукнуло щось. Оглянувсь — на дверях вона.

— Чуєте, Владю?.. До завтрього… Бувайте!

* * *

Похитав мовчки додому. Пустими, спорожнілими вулицями на край міста. А ввесь горів, і в голові якесь нерозбери-бери.

— От дурень!.. Ой, який же я дурень!..

Одні відгонив думки, другі набігали…

— Чортова баба!.. Що їй треба від мене?.. Чого вона хоче?..

Додому прийшов — хвіртка зачинена, і замок із того боку.

— Оцього ще недоставало! Перелізти хіба?.. Так високо, і дріт колючий навкруги.

Походив трохи, подумав. Зміряв поглядом височінь до мойого вікна. Високо — на другому поверсі. Грюкав — ніхто ні гу-гу. Та й який би дурень пішов відчиняти?.. Всі сплять коло теплих боків. Один тільки я був нежонатий.

Ще походив. Зміряв кроками ширінь вулиці. На чорта?.. А так — хто й зна… Пішов уздовж вулиці. І теж міряв. Так швидше час пролітав. Зупинився. Три тисячі кроків — ого-го!.. Тоді на годинника глянув.

— Що-о? Три вже настукав?.. Ой, спати, спати…

Ішов далі, розглядав вивіски, веселіш було. Аж ось — міський сад…

Геніальна думка: залізу в гущавину і…

Далеко не йшов. Звернув тільки з головної алеї. Спершу посидів трохи, потім ліг. А спати — хоч чорта дай — як зав'язало. До того Ніна Сергіївна… Ну як ти заснеш? Перевернувся на другий бік, у глиб саду. Може, в деревах, у гущавині загубиться… А вона і з кущів визирає. Та ще й киває, наче:

— До завтрього, бувай!..

І лукаво всміхається. Бачу навіть зморшку. Тепер милу зморшку. Тоді, як сміється, зліва на чолі… Тоді, як сміється, яка ж вона гарна!.. А очі, а личко, а губи!.. Не губи — жоржини в дощ. Ех, к бісу, до чорта, згинь!..

Перевертаюсь. З розгону, із злістю — на другий бік. Заплющив очі, руками за скроні — стиснув до болю, до самозабуття. А думку — додому, далеко на Україну… Там, де лани широкі, де села веселі… Веселі?.. Ну, да; веселі в піснях…

То не ветер ветку клонит,

Не дубравушка шумит…

Що це?.. Невже знову уява моя?.. Зорова в слухову перейшла…

Розплющив очі хутко, на лікоть звівся.

Ой, ні, даремно лякався.

Не уява, дійсність була. Сиділа напроти, на другій лавці. І наспівувала… Зиркнув на неї, вона на мене…

Хто вона — не добрав одразу. Одне ясно — жінка була. Чого там сиділа?.. Не думав. Сиділа — значить, треба було сидіти. Може, як і мені.

І поза цим цікаво було. Кілька догадок промайнуло в голові. А одна:

"Лицарка ночі, мабуть? Вулична повія?.."

Не знав я їх. Знав — тільки не близько. Ще чув, читав: то пасинки долі, пасинки рабства. А товариші старші платню з ними пропивали. І дехто на цілі місяці лягав у шпиталь… Так, так. Всі докази цьому: вбрання якесь коротеньке. І коліна зверху — нога через ногу. Брилик біленький на ній, та й усе, здається…

Я мовчав. І вона мовчала. І всього між нами півтора саженя. А врешті заманулось поговорити. Про віщо — не важно. Так просто — поговорити, й тільки. Спати не хотілось. їй теж не хотілось. (Так мені здалося.) Але заговорити першим не міг, не насмілювався просто.

Може, вона й не повія?.. Може ж так бути? Коліна ще нічого не говорять.

Перестала співати раптом і закурила. Черкнула сірником, освітилась на мить. Тільки й побачив: голії повнії руки та цигарку в зубах. Та ще блідо-зеленеє вбрання й підв’язки на ногах. Лиця не побачив — брилик затуляв.

Схотілося і мені покурити. Рідко курю я, але цигарки завжди в кишені. Сірники теж були, та навіщо псувати — в сусідки припалю. (І зачіпка буде.) Трохи й повагався, та врешті насміливсь.

— Дозвольте, товаришко?.. — Став перед нею.

— Будь ласка!

Затяглась, заіскривсь вогник. Це одна хвилина, але й цього досить, бо вбачив я очі великі й ніжне рум'яне чоло. Скинула пальчиком попіл і:

— Прошу!..

Припалював якомога подовше. Не відривався — не знаю тільки, від чого: чи від цигарки, чи від чорних палючих очей. Чорних… Що таке чорних?.. Нема фарб таких, щоб їх змалювати.

Припалив нарешті. Припалив і… стою нерухомо: не знаю, чи йти, чи сісти біля неї. Вона вже допомогла:

— Сідай, браток!

Пильно зиркнула в очі мені:

— Хохлик?

— Так. А ви по чому взнали?..

— Хо!.. Я ж не глуха.

— А все-таки?

— Ну, чути по голосу. Акцент…

— Да, то правда…

Затяглась вона і раптом схопилась за груди, кашляла.

— Навіщо курите? На здоров'я ж впливає…

— Чудак!..

Знову глянула в очі. Довго дивилась, цілу хвилину.

Не витримав я, змигнув. Запитав тихенько:

— Зачарувать хочете?

— Мовчи!.. Не блимай очима!

— Не блимаю…

— Які ж у тебе очі?.. Ще одну хвилинку… Зараз присвічу…

Дивилась. Не дивилась — цілувала очима. Аж поки загас сірник…

— Гарненьке хлоп'ятко! Як твоє ім'я?

— А це хіба так інтересно?

— Говори! — І схопила за руку.

— Імя моє Владислав…

— Владик? А я буду Льоля…

— Льоля?.. — І раптом сп'янів. Наллявся огнем — вона налила. Сталось це хутко, о сталось це… Ну, я не збагну. Тільки повія це може зробити, бо це її хліб…

— Льолю, що ти робиш зі мною?..

— Гарно, мій Владю? Гарно, мій любий?..

— Ой, Льолю!..

На мить, на єдину пронеслось у голові:

— Ой, що це?.. Куди я попав?..

На мить, на єдину:

— Про-п-а-в!!!

Погиб я, мальчишка.

Погиб навсегда…

— А-а-а!.. Не хочу!.. Пусти!..

Відірвав від себе.