Сад гетсиманський - Багряний Іван
— після цього "гм" Донець прикусив губу, а тоді раптом розреготався з невідомої причини. Урвавши сміх, процідив крізь зуби, не то зі співчуттям (як до людини, що з’їхала з глузду), не то з вибачливою іронією і в той же час із самозадоволенням: — "Ех, ти!.." і занурився в папери. Він явно грав на нервах і робив відповідну моральну приправку своїй жертві, знаючи, що її зір і нерви прип’яті до цієї течки. Йому треба, щоб нерви нап’ялись, щоб серце божевільне стискалося, щоб відчай невідомості стрясав тією жертвою. О, він це добре знав! Він тоді, в трійниках, так добре зіграв саме цим... Лиш не знав, що сталося випадково потім. І саме тому тепер "приправка" на Андрія не діяла так, як то думав Донець, а сам цей Донець, цей дуб, цей самовпевнений красень був смішний, удаючи таємничого Пінкертона, потрапивши в фальшиву ситуацію. Аж Андрієві хотілося його — все-таки козацького сина — з тієї ситуації дурної вирятувати, сказати, що покинь клеїти дурня, покинь удавати таємничість, бо все відомо, давай грати у відкриту. Карти на стіл! Але Андрій мовчав. Відрух відрухом, а свідомість свідомістю. Свідомість стверджувала велику Андрієву перевагу над слідчим і що принаймні перша фаза отого "починаємо" буде на хибній дорозі, даючи змогу спокійно протистояти в той час, як слідчий думатиме, що він завдає жертві великих моральних мук, — слідчий буде грати битим козирем. І тому Андрій мовчав, давши змогу Донцеві спокійно грати "справою". Там ще прищімлена друга половина Андрієвого серця і, може, на смерть, може, навіки, але слідчий про те не знає, інакше б він не викладав тоді аркушики, підписані Катериною, як найбільший козир. Логічно це й мусило б бути так в уяві кожного. Адже зрада коханої — це найтяжча річ, а в руках слідчих — наймогутніший аргумент. За цим мусили йти інші всі аргументи. Це ключ до розмикання найтвердіших душ і сердець, таран для ламання найбільших мурів людської затятості. Цей таран зламаний, а Донець навіть не догадується. Не тільки зламаний, а більше того — обернений навпаки, став тараном для ламання Андрієм муру грандіозної провокації, яким його хотять роздавити. Став цементом, що споїв Андрієву, вже було розламану, душу. Андрій думав над цим, посміхався й дивився на Донця. Потім сховав посмішку. Дивився байдуже й чекав. Донець зиркав на нього й знову занурювався в справу, перевіряв, чи Андрій дивиться, чи стежить за ним.
Андрій стежить за ним. Дивиться на течку й думає, що прийде хвилина (а напевно ж прийде, рано чи пізно!) і він розриє ту "купу сміття", перегляне її і все побачить. Від цієї думки він хвилювався трохи. Ах, що б він дав, аби її всю проглянути! Та й щоб побачити, до чого вони змусили нещасну Катрю, що вони з неї видушили. А видушили щось... Те все не має значіння, але все ж таки. Щоб при наймні знати, якщо судилося колись, за що і в кого питати покути, за що й кому й скільки готувати відплати. А головне, в тій папці є щось таке...
Почуваючи, що він починає хвилюватись, Андрій переводить очі (щоб не бачив слідчий) на стіни. Потім його зір приковує якась купа книжок за столом, у кутку біля Донця.
"Чорт!! Це ж його книги! Це все його книги". — Андрій впізнає по корінцях, по деяких обкладинках (таких знайомих, таких до болю знайомих!) свої книжки й здогадується, що це ж вони були вмістимим того лантуха, який тоді сурганив з такою натугою Рибалко. По серцю перебігає холодок. Очевидно, вони того ж вечора були знову у матері й забрали його бібліотеку й його архіви, що зберігалися вдома і що були вціліли після першого арешту (в перший арешт вони забрали тільки те, що було в його квартирі в Будинку авіаторів!). Але холодок перебіг не від шкоди за книжками, а від іншого. Вони забрали не всю бібліотечку (вся не влізла б у лантух), і не було рації всю її забирати. Вони забрали книги на вибір, — потрібні й корисні з погляду НКВД. А тими корисними книгами, безперечно, є тільки книги, даровані друзями й товаришами "на спомин", з відповідними написами. Будинок авіаторів стояв поруч з будинком письменників "СЛОВО", там було багато знайомих, і приятелів, і добрих товаришів. Друзі й товариші дарили книги й за звичкою підписували їх, дарячи. Будинок "Слово" давно перетворився в "Крематорій" — так його прозвали за нещадні й систематичні арешти письменників, митців та науковців, — мешканці його здебільшого "вимандрували" на той світ або на північ, але багато ще лишилося й живих і цілих. І от в цій купі книг багато власноручних написів (присвят) тих живих і цілих, крім написів тих, кого вже немає, хто сидить, а чи пиляє ліс ("грає на баяні" десь під полярним колом), а чи лежить в землі. Багато написів — документальних стверджень про приязнь і дружбу з усіма тими мертвими й живими. І от від цього останнього по серцю йде холодок.
Впіймавши Андріїв погляд, Донець подивився на книги, а потім на Андрія, оскирився:
— Впізнаєш?
— Так...
— Ну й що ти скажеш?
— То не всі...
— А певно, що не всі... Але й цих досить... — по тих словах Донець взяв одну книгу в руки, другу... Спершу він взяв Гр. Косинки збірку "Оповідань" в червоній, обкладинці, відгорнув обкладинку й на титулі прочитав іронічно: "Галло! Є ще порох в порохівницях! Всьо више, і више, і више!" Посміхнувся, кинув. Потім взяв Хвильового "Сині етюди" — кинув... Потім взяв О. Близька збірку поезій з екстравагантним написом, в якому відбилася вся буйна комсомольська душа поета... кинув. Ще взяв кілька книг і так само кинув — всі, кого він випадково брав у руки, вже не існували або були на каторзі — малий навар для слідчого. Єдине, для чого вони, ці книги загиблих, придатні ще — це правити за документ, речовий доказ тісного зв’язку Андрієвого з прославленими "ворогами народу". А це все-таки для слідчого скарб. Для Андрія ж це мусить бути доказом, що документальні дані проти нього все громадяться й громадяться. Але серед тих книг є багато таких, які змушують серце Андрієве особливо стискатись, — подарунки ще живих. В руках цих слідчих з того всього можна "наламати великих дров"...
Кинувши останню книжку, яку брав до рук, Донець подивився на Андрія й зіронізував:
— "Всьо више і више!" Так-ак... Щось ви високо літаєте, але занадто низько сідаєте.
Андрій посміхнувся:
— Бачу, що ви теж авіатор. Чудесно. То ж... навіть Чкалов не міг би сісти на небі...
Донець спалахнув. Андріїв спокій, опанованість і душевна рівновага бісили його, але він тримався. Та остання фраза зірвала — він раптом вибухнув, як бомба:
— Ах ти-ж-ж!.. Чортова кукла!! — і кинув геть зелену течку, потім шарпнув її знову, вийняв з неї протокол Великіна й Сергєєва — непідписаний протокол, вислід всього попереднього слідства — й рішучим жестом поклав його на стіл.
І почав кричати. Але крик його чомусь Андрія не лякав. Утерті, шаблонові фрази про "роздавлювання" тощо вже не діяли так на психіку, як перше, хоч він і знав, що за цим криком, за цими всіма обіцянками напевно будуть і відповідні діла, що вони не марні. Тим більше, мабуть, не марно кричить цей "син козачий". Проте поки що це скидалося на роблення шуму в стилі, як то робив Сергєєв тієї пам’ятної ночі. Не знає Андрій, чому, але йому так здавалося. А Донець кричав, викотивши свої і так енергійні очі. Він вимагав підписання протоколу "по-хорошому" і вимагав додаткових зізнань, "щиросердних зізнань". Гарантував йому, що він протокола підпише і зізнання дасть неодмінно. Лише не однаково буде, чи ті зізнання будуть дані по-хорошому, а чи його змусять. Виставляв доводи, наскільки йому вигідніше підписати протокол і дати зізнання добровільно. Та все погрожував.
Все це було примітивно і страшенно банально, й Андрій починав розчаровуватися в Донцеві, в цьому "геніальному слідчому", як він його був уявив. Велич і таємничість цього блискучого діяча інквізиції буденніла. Те саме, все те саме, плескато й збито, нудно, противно. А Донець погрожував і не квапився від слів переходити до діла. Мабуть, він і не перейде, думав Андрій, бо що може він ще застосувати, крім того, що Андрій спізнав? Не схоче ж він компрометуватись, як епігон тієї дубини — Великіна?! А поза тим... Здається, вже злостивий геній не міг більше нічого вигадати. Можливо, й Донець це знав і не міг зважитися, до чого йому вдатись такого, щоб всі обіцянки враз здійснились. Але, мабуть, він і про те прекрасно знав, що все, що спізнав Андрій, все-таки достатньо страшне, особливо страшна перспектива його повторення, — не треба бути аж таким пильним, щоб проглянути це, щоб вловити це під машкарою Андрієвого зовнішнього спокою й бравади.
Проте Донець, мабуть, найменше думав над цим. Він щось має своє на меті. Наприклад, він ні разу не натякнув прямо на Катерину попри всі сподівання Андрієві. Не натякнув і на братів. Він кричав так, взагалі, весь час натискаючи на те головне — щоб Андрій "не загинув по-дурному". Дбає, бач, за Андрієве дорогоцінне життя.
Накричавшись, Донець перейшов до іронії. Але спершу він замовк, закурив, посопів як роздрочений бугай, а тоді вп’явся в Андрія примруженими очима і почав без слів про себе з презирливою іронією мгикати, так, ніби зсередини проривається йому гомеричний регіт, а він його стримує і лиш стинається самим обличчям. Сміх глузливий, наснажений презирством і зневагою, був написаний на тім обличчі й на скривлених устах. Помгикавшй, нарешті Донець процідив з безподібним співчуттям, як до безнадійно хорого:
— Гер-роя з себе строїш!.. Революціонера!.. Наївний і жалюгідний романтик. Ти смішний романтик. Смішний фантаст... А я реаліст! Зрозумів? Ні чорта ти не зрозумів! Ти "льотчик", фантазер, в хмарах літаєш... "Все више і више!" В поетичних емпіреях! В етері... А я, брат, реаліст!..
Такий вступ Андрієві сподобався. Це вже не дурний крик, а закривлялося, либонь, на сяку-таку людську розмову. Андрій єхидно зітхнув, підбадьорюючи.
— Єхидствуєш? Що ти маніяк, про те я тобі вже говорив, якщо пригадуєш. Чи ні чорта не пригадуєш? Позаскакували вже клепки! Так, ти маніяк. Але біда не в цім, а біда в тім, що ти наївний і жалюгідний романтик...
— Це ви теж вже говорили, якщо пригадуєте... — мляво вставив Андрій.
— Так, я це говорив, чорт би тебе побрав! І повторюю, — смішний і жалюгідний романтик, з якоюсь ідеєю-фікс.
