Сад гетсиманський - Багряний Іван

Якщо судити з ревматичної ломоти в костях та з брудно-сірого коліру шкіри — то довго. Сиділи й не чекали ніяких змін. Здавалося, що все так буде безкінечно. Але в цім світі зміни приходять неждано, раптово, як революції, події спадають, як спадають з неба метеорити, в найнесподіваніший момент. І кожен якоїсь такої події спершу сподівався кожного дня, яка вирве його з цього льоху, щоб уже більше в нього не повертатися. Та час плинув, сподіванки не здійснювались, і тоді приходила байдужість, люди махали рукою — нехай ті події як собі знають, Аллах з ними.

Якось до Андрія з Павлюком і Саньком підійшов Чернуха й, сівши біля них, довго сидів і зітхав. Курив. Щось думав понуро. Андрій попросив його щось заспівати, але Чернуха "не мав настрою". І чим Андрій більше просив, тим Чернуха був упертіший. А як Андрій перестав просити, тоді Чернуха раптом заспівав. Він співав для себе. Він співав тихенько для себе.

"Забудь мене, мене забудь...

Як ще колись жевріла грудь,

Як серце рвалося кудись —

Ми розійшлись."

Він співав тихенько, поклавши голову на руки, згорнені на колінах:

"Тобі зозуля навесні

Кувала щастя,

а мені

Вороння крякало сумне —

Забудь мене...

Забудь мене..."

Лише б він не співав. По тій пісні Андрій ліг ниць на цементову підлогу й мовчки пролежав до обіду.

А в обід їх почали розводити. Всю камеру геть розводити. Брали групами по кілька чоловік "з вещами" й геть. Так група за групою забрали всіх. Лишився сам Андрій у великій півтемній порожній камері. Охоплений тривогою, він просидів сам до вечора, відмовився від обіду, який йому приніс наглядач спеціально, сидів, як Чернуха, поклавши голову на коліна, сам-один в льоху.

"Тобі зозуля навесні

Кувала щастя, а мені...

Забудь!

Забудь мене !.."

В грудях йому закипали сльози, закипав гнів, страшний, пекельний гнів.

А увечері прийшло два оперативники й його забрали теж.

IX

Закипілі сльози стояли йому в серці каменем. І той камінь був розпечений, як залізо в батьківському горні, до білого. Може, тому Андрія посадили в темну шахву, в холодний собачник, щоб прочах. Це його будуть, значить, везти на допит, якщо посадили в шахву, в холодну й темну коробку в підвальній частині тюрми, біля виходу. Але йому не було холодно. Весь виношений за довгі дні і ночі план контрудару встав перед ним, розгорнувся на всю широчінь і на всю глибінь, освітлений прожектором гарячкової думки, що запрацювала з гуготом. Жорстокий план.

— "Забудь мене!.."

—"Забудь мене..."

З шахви його забрали й вивели на подвір’я — там стояв "Чорний ворон" , було багато снігу, було холодно.

— Ей! — гукнув сержант від "Чорного ворона", коли Андрія підвели. — Ей!

Він звернув увагу, що Андрій напівголий, в самих рубцях і без шапки.

— Ей-ей! Та він голий! Кого ви мені даєте?! Щоб замерз?! Не приймаю! — і розсипався лайкою.

— Де твоя одежа?

Андрій махнув рукою байдуже, мовляв, чортма.

— Не приймаю. Знайдіть йому щось, чорт би вас побрав!! — зарепетував сержант на тюремників.

Бігали, "шукали", але замість одежі вийшов сам начальник тюрми — альбінос:

— Бери так! Чорт його не візьме. Під мою відповідальність бери!

Сержант побурчав і відчинив дверцята "Чорного ворона". Посадив Андрія в першу кабінку й сам десь пішов. Час плинув. Очевидно, машина була порожня, ніде ні звуку в ній. Машина стояла, не рухалась. Когось ще ждали. Спочатку Андрій не помічав холоду, сидів занурений в свої думи, а потім почав мерзнути. Та не від холоду йому нетерпеливилось, а від бажання їхати, швидше їхати, щоб покласти всьому край. Він належав до тих, що, раз щось вирішивши, йдуть до мети неухильно. Пекельний план, що визрів в його серці, розсаджував йому череп. Чого він стоїть, цей проклятий "Чорний ворон"? !

Чути було, як біля машини хтось ходить сюди й туди, на одному місці, рипить сніг. Андрій почав барабанити в зовнішню стінку.

Кроки зупинились і понурий голос буркнув:

— Чого барабаниш?!

Це був не сержантів голос, це, мабуть, був його помічник.

— Замерзаю! — крикнув Андрій. — Або вези вже, або... Замерзну!! Чуєш? Павза.

—Ну й замерзай, — була нарешті байдужа відповідь. Потім голос зітхнув і додав: — Замерзнеш — для тебе ж буде краще, дурний.

Минуло ще багато часу. Нарешті почулись голоси — ж і н о ч і!

Ведуть до машини жінок. Ось вони близько, щось говорять з оперативниками, котрась жартує, їй відповідають, теж жартуючи, чемно. "Куди?" — питає перша, входячи в коридорчик машини. "Сюди, сюди", — каже мужський голос, відкриваються в темряві дверцята, й до Андрія впихають якусь жінку. Андрій хотів кашлянути або просто сказати, що це помилка, але стримався. Нехай. Жінку втиснуто до нього й замкнуто. Потім в другу кабінку... В дальшу... Напакували. Загудів мотор і машина рушила. — "Давай, давай!" То машина стояла, а то гарячкове заспішила.

В першу мить не сталося нічого, бо жінка не зорієнтувалася, помилково впхнута в кабінку До мужчини, але це було мить. Андрій відчував її тіло на собі — вона була щупленька, маленька, торкнув рукою за руку, прошепотівши — "Спокійно!" Жінка скинулася перелякано.

— Тихо, — прошепотів Андрій. — Не бійтесь... — Посміхнувся: — Навіть коли б нам було по сімнадцять років, то й тоді в цій ситуації...

Але він не договорив — те, що він узяв за жінку, зойкнуло здавленим дівочим голосом і припало до нього:

— О, Боже!! Ой, Боже!!! Андрію!? Андрієчку!.. Ти?! Господи!..

Це була Галя! Його рідна сестра Галя!..

Мотор ревів несамовито, й вартовий не чув приглушеного зойку й дівочого плачу в одній з кабінок. Андрій обхопив сестрину голову й тамував плач її на своїх грудях. "Цить, цить, Галю!.. Цить, сестро!.. Тихо... Боже ж мій, Галю! Галю!.. Як же це?! Тихо, тихо..." Але Галя не могла вгамуватися. Вона вся тремтіла й намагалася щось проштовхнути крізь горло:

— Катря... Катря... — і не могла проштовхнути далі слів крізь сльози.

— Що, що Катря?! — вхопив її Андрій за плече.

— Збожеволіла!.. Збожеволіла, Андрієчку!.. Її відправили до лікарні... Вона сиділа в горішній камері... Нас там багато... Ой, як нас багато!

Андрієві здалося, що машина з розгону врізалася в будинок й репнула з грохотом.

"Катря!.. Збожеволіла!" — Вона тут?! Теж тут?!

— Там, там... В божевільні...

Галя шепотіла гарячкове, збиваючись, поспішаючи виговорити все, поки машина не прийшла до мети.

— Давно, Андрієчку!.. Вона давно тут... Ой, як давно!.. Її мордовано!.. Ой, як її мордовано!! За тебе, Андрієчку... За тебе... За нас... Вона старалася... Вона передала ще раніше тобі записочку... Ось... Ось... Передала... Скинула з горішньої камери в щиток для мене, щоб я передала тобі через інших... через кого-небудь... Я ждала нагоди... Щоб через когось...

Галя шепотіла, й шукала гарячково записочку, й не могла її знайти, дуже старанно заховану. Нишпорила поза рубцями свого вбогого пальтечка. Нарешті знайшла й всунула Андрієві в руки манюсіньку гульку, як горошина, завбільшки — згорнену, скручену в гульку записочку. Андрій затис її міцно в тремтячій руці, відчуваючи, як вона його пече, та манюсінька записочка.

Жорстокий Андріїв план разсипався на порох. Розсипався з грохотом. Тяжка гора сповзла з пліч. Одна гора сповзала, а друга насувалась. Ще страшніша. Катря збожеволіла!!. Його Катря... Його вірна Катря!.. Вірна ж Катря! Вірна!.. Збожеволіла... Він уявив її в цьому пеклі, він уявив її на великому конвейєрі... І нічого не чув, що говорила сестра, так гуділа йому голова. Але він прибрав себе до рук. У них так мало часу, а так багато треба поговорити. Слухав, як Галя розповідала про себе. Її обвинувачують... в приналежності до повстанської організації, в терорі, в шпигунстві!!! Боже мій!!!

— І ти... "розкололась"? — запитав тихо, обережно, голублячи сестрину голову.

— Я нічого не знаю... Все так страшно, братіку! Ой! Як страшно!.. Але я нічого, нічого, нічого ж не знаю... А ти?

— Ні! Ні, Галю...

Він решту невисловленого вклав у міцні, гарячі обійми. Він обхопив її за плечі, тис до серця, цю нещасну зовсім-зовсім юну дівчину, свою сестру, що так стратила свою молодість. За нього. Так, за нього.

Машина, грохочучи, йшла нічними вулицями недавньої столиці, доходила до мети, а вони ще й не поговорили нічого, хоч як квапились. Перебиваючи сестрине гарячкове шепотіння, Андрій запитав про братів. Він похмурився в темряві — запитав про братів. Галя про них нічого не знає тепер. Вони "поїхали геть того ж дня. Поїхали".

— А про Миколу... Як ти думаєш про Миколу? Га?..

Галя мовчить, стискає мовчки Андрієву руку й плаче. Андрій питає знову, але Галя мовчить і тільки тихо плаче. В неї не повертається язик висловити те, що їй пече мізок. При згадці про брата ніби чорна тінь підвелася над ними — над їхніми серцями, над Катериною... Галя мовчить. Така худюсінька, бідолашна його сестра Галя. Вона нічого не каже про Миколу, лиш каже інше: "Вмерла мати!"

Від туги й безкінечного та безнадійного ходіння по всіх усюдах, сина й дочку шукаючи, вмерла їхня мати. Це вона взнала в тюрмі вже, принесли люди... З їхнього міста, знайомі. А забрали їх з Катериною скоро після того, як забрали Андрія. Спершу взяли Катерину. Потім прийшли по неї. Ах, як та мати розставалася з нею!.. Вона лишилася непритомна лежати в хаті. Одна...

Машина стала. Вони цілувалися. Вони гарячково щось говорили одне одному. Вони підбадьорювали одне одного. Андрій просив передати якось Катерині такі слова...

Але ті слова лишилися не сказані. Відчинилися дверцята — "Виходь!"

Як же ж здивувались аргати, побачивши, як з однієї кабінки вилізли зразу мужчина й дівчина! Зчинився цілий переполох. Допущено страшний обмах... Як же здивувався Андрій, побачивши сестру при світлі ліхтарів біля входу до тюрми! Це була та і не та Галя! Зовсім уже доросла, сувора дівчина. Вона була скорбна і була напрочуд гарна, саме розцвітала в пеклі. Тяжкий іспит і великі страждання зробили її передчасно дорослою. Витерши сльози, Галя помахала Андрієві рукою, пішла. Пішла, взята з обох боків "в шори" двома аргатами.

Андрія питали переполохані тюремники, чи він не знає цієї дівчини. Ідіоти! Як же брат може не знати сестри? Але вони питали, й він заперечив — заперечив, бо звик усе заперечувати перед цими людьми. Ні, він не знає цієї дівчини. Потім вони устійнили по супровідних записках тотожність прізвищ і зовсім переполохалися.