Дім на горі - Шевчук Валерій

Тоді хлопець почув, що його кличе стара. Хрипким, кволим голосом, в якому були прохання та сльози. Він звівся, аж хрупнули йому кістки в колінах, і, рвонувши двері, став на порозі.

— Ти тут? — мирно спитала стара. — А я вже боялася, що втік.

— Мені нікуди тікати, — сказав хлопець.

— Хто це гомонів?

— Якийсь чоловік приходив. Хотів од вас помочі.

— Тепер мені самій треба помочі, — сказала Жабуниха. — Ходи набери в повітці хмизу, розпалиш у печі.

— Холодно вам?

— Холодно? — стара засміялася. — Таж звісно, холодно. Але не для тепла мені потрібен вогонь. Варитимеш зілля, щоб хоч трохи ноги мені зарухалися. Я вже випросила у них на цей день.

— В кого це "в них"? — спитав хлопець.

— А хіба я знаю, хто мною вершить? — сказала Іваниха Галайдиха. — Коли треба мені чого, прошу в обох: і в бога, і в диявола. Хтось там мені із них і пособля...

Сиділа на лаві, куди він її посадив, і парила ноги. Постогнувала при цьому, а часом скрикувала, очевидно, не на жарт їй боліло. Хлопець у цей час запарював другий горщик зілля, а потім грів те, що вистигло у цебрі. Водночас і біля каші порався, і та солодко булькала, пріючи під покришкою.

— Треба нам покинути цю хату, — сказала Жабуниха, — бо коли взнав той чоловік про мою болість, скоро ціле село сюди стічеться. Та й незатишно стало мені тут: все чую близько ту гемонську Варку. А ми, хлопче, тепер основну науку почнемо: навчишся у зіллі розумітися.

— Куди ж ми підемо, коли ви такі кволі?

— Зможу йти сама, ітиму, — мовила Жабуниха. — А ні, запакуєш мене в лантух і понесеш. Тільки швидко йди. Я легка, сам упевнився, а в дорозі ще легша тобі буду. До лісу ми втечемо.

— По мені, хоч і до лісу! — сказав хлопець, насипавши в миску каші.

— Мені не сип, — застерегла стара. — Мені вже, хлопче, земна їжа ні до чого. Та й легша тобі буду, не поївши. Горщик теж з собою візьмеш і мірку пшона, щоб не пропав там голодний.

— Ще встигну поїсти?

— Встигнеш. Той чоловік — це Василь Корогода — саме жінці своїй про мою болість оповіда. Потім його жінка по селу побіжить...

— А ви як те пізнали? — спитав хлопець, наминаючи кашу.

— Добрі вуха маю, — сказала стара й засміялася. — Той, хто чує голос трави, чи не втрапить такої дрібниці?

— А звісно! — сказав хлопець і якийсь час мовчав ївши. Зрештою, обізвався поважно: — От що я вам скажу, бабо! Зараз ви не трудіть собі ніг. Я донесу вас до лісу, а там ходити більше буде тра...

— Мудра твоя голова! — сказала Жабуниха. — Візьми он у кутку лантуха.

Він кинув у лантух мірку пшона, дав бабі горщика і всадив її в міх. Звалив на плечі й майже не почув ваги. Вискочив на подвір'я і роззирнувся. Побачив вигін, на якому й сьогодні горіло вогнище, — пастушки варили щось у казанку. По сільській вулиці притьма поспішала кудись молодиця, можливо, то була Корогодиха, яка несла між люди новину про стару чарівницю.

— Дорогою не ходи! — сказала за спиною стара. — Біжи городами, попід горою є стежка.

Звернув за хату й подався через городи. В цей час із бузків бризнуло піснею від кількох солов'їв, і хлопець аж зупинився вражений.

— Не гайся! — підігнала його стара. — Ніколи нам.

Подався стежкою попід горою. І чим більше біг, тим легшали йому ноги. Вже не торкався стежки — летів і тільки вряди-годи відштовхувався від землі. Дивна радість пойняла його всього: що це з ним діється в цей ранок? Утрачав і сам вагу, як утратила її стара, і міг би злетіти й над дерева. Але тоді його напевне побачили б пастушки з вигону і люди з села. Через те стримував біг і мчав над самою землею. Відтак відчув, що не тільки солов'ї в бузках співають, а є таких співаків тисяча. Ховаються вони в гіллі і в траві, є вони в повітрі, а всі мають золоті горлянки. Всі пробудилися водночас і радісно ославили цей ранок. Йому здалося, що десь поруч з ним біжить і кінь: білий, веселий та відчайдушний. Озирнувся, але нічого не побачив, адже той кінь — це й був нині він сам. Не відчув од того урази, бо не чує урази кінь, який мчить через залитий сонцем та росою світ. Ніколи не чує жалю копито, що розбиває траву й квіти, адже є і в тому своя сокровенність. І він помчав ще швидше, бо саме такого руху запрагло його серце — було воно сьогодні молоде й дзвінке. Ця музика наповнила його до краю і розіллялася навкруги — це її він почув од дерев, трави й неба.

— Поспішай, хлопче, поспішай! — шепотіла за його плечима стара. — Поспішай, бо мені вже дихати нічим!

Він уже зовсім не торкався землі. Не знав, звідки береться те завзяте тупотіння, яке чув, бо летів, витягшись у стрілу, і цього стріму не було йому забагато. Попереду швидко виростало темно-зелене море, і він мчав саме до нього, бо знав, що там високі, хиткі хвилі, що йому треба поринути саме в них і покритися їхньою покровою. Відтак набере він у себе нової сили, бо дістане остаточний порятунок од того, що мчиться за ними, немилосердно стукаючи копитами. Зелене море вже дихало на них, розкриваючи неозору пащеку, — там прірва, в яку мають вони впасти, але то весела прірва, там живе зелена тиша, і саме там має заговорити до нього трава і все зело. Він мчав, не розбираючи дороги, через квіти й луги, через видолинки та горби. Перелетів ріку з верболозами і тільки там торкнувся землі. Йому здалося: щось крутнуло ним немилосердно і жбурнуло раптом у зелене море, яке залюбки проковтнуло їх, адже давно було голодне і давно на них сподівалося.

— Молодець! — сказала стара, вилазячи з мішка. — Тепер нам ніхто не завадить.

Хлопець лежав на лісовій галявині, і груди його ходили ходором. Довкола м'яко гули бджоли і стояла така тиша, що йому аж у вухах подзенькувало. Просто перед ним захоплено цвіло ясно-синє небо, і тільки самітний жайворон висів у ньому, ллючи додолу тепле срібло співу.

— Вставай! — сказала лагідно Жабуниха. — Не час вилежуватися. Збирай хмиз і лагодь вогнище...

Ходила по галявині, ледь пересуваючи ногами, в руці в неї була палиця, і важко на неї налягала. Інколи спинялася, зі стогоном згиналася й рвала травину, квітку чи бадилля. Складала їх у збиранку, і хлопець, сівши, мовчки на неї дивився.

— Чи не чув, що я сказала? — повернулася стара. — Ніколи мені!..

Її голос був сердитий, і стукнула вона палицею, але він так зачудовано роззирав її, наче вперше побачив. Бо не здалася вона йому старою, кощуватою й потворною, не були в неї покорчені руки й розпухлі ноги, не було в неї чорне лице, а десь таке, яке він запам'ятав у своєї матері.

Тоді начебто невидима заслона прочинилася перед ним. Побачив двір, зарослий травою і пухнастими кульбабами. Віяв сильний вітер і зривав кульбаб'яче насіння, застеляючи ним двір. І в тому димі чи теплому снігопаді з'явилася раптом усміхнена жінка. Вона прокрутилася кілька разів по подвір'ї, а тоді почала зривати круглі кульбаб'ячі голови. Дмухала, наче допомагаючи вітру, і від того пуху на подвір'ї побільшало. Маля в довгій білій сорочці і з густим золотим волоссям спинилося на порозі хати і, дивлячись, як бавиться матір, сміялося. Стрибнуло й собі в соковиту траву і почало хапати долоньками пух. їх покрило теплою круговертю, безліччю летючих пір'їн — насипалося їм того добра у волосся, — мати на очах його сивіла. Він придивлявся до неї із здивуванням та радістю, адже чудо прочував. Чудо в тому, що ця розсміяна, щаслива й рідна жінка таки на одне обличчя з Іванихою Галайдихою. Не з тією, яку пізнав за кілька останніх днів, а з цією, яку уздрів новими очима: знав-бо її стільки часу і стільки часу за нею тужив! Відчув, що все життя, відколи одійшла його матір у царство тіней, сподівався на таку зустріч — конче мала відбутися. Тому й сидів такий заворожений і так зачудовано і немовірно вдивлявсь у свою научительку й повелительку.

— Скажіть, бабо, — спитав він тихо, — а чи не знав я вас раніше?

— Коли це раніше? — спитала вона здивовано.

— Хіба я знаю? Десь раніше. Так давно, що й не пам'ятаю?

— Ну, — відповіла стара. — Переймаєш мою науку і мене саму собі в душу забираєш...

— Як це? — спитав він зчудовано.

— А хіба не помітив, — вигукнула вона сердито, — що з кожною таємницею, яку передаю тобі, мене меншає, а тебе більшає? Хіба не чуєш у собі моєї сили?

— Чую, бабо, але чи добре це так?

— Добре, недобре — не нам судити! — аж скрикнула стара. — Не зійти вже ні мені, ні тобі з цієї стежки. В тебе я перейду і не вмру! Буду в твоїй голові і в серці.

— Бабо! — вигукнув хлопець, зриваючись. — А чи не поселяється так у нас чорт?

— Дурне тобі привиділося, — пробурмотіла стара, вибираючи ще одну бадилину. — Чорт там, де лихо людям твориться. А ми людей од нещастя рятуємо. Не теревень, а збирай хмиз.

— Чого ж люди вас за чортицю вважають?

— Бо дурні вони, ті люди! — спокійно відказала стара. — Дурні, а ще більше заздрісні. Сліпі, а ще більше невдячні.

— Служите людям і їх кленете?

— Авжеж! — сказала Іваниха Галайдиха, втираючи рукавом піт із чола. — Це нас од гордині вберігає. Отож часом дозволяй собі таке: кляни людей і світ, але не пускай ненависті в серце.

Вона стояла там, серед зілля й трави, в зеленому морі, зарослім квітами, вища і стрункіша, ніж завжди, розпрямила плечі — і полилася з її очей така печаль, якої не міг витримати хлопець, бо щось незнайоме та велике зворухнулось у його серці, щось таке, як щастя, яке відчував він, коли біг, бувши веселим білим конем.

— Бабо, — спитав він урочисто, — це і є ота ваша найбільша таємниця?

— Найбільша таємниця отут, у моїй руці, — сказала вона, простягаючи стиснуту у жмені збираницю. — Голос трави, який я хочу, щоб ти достеменне почув.

Вони сиділи біля багаття, на якому пріло в горщику зілля, й мовчали. Гули довкола них бджоли, вибираючи з квітів мед, бо на цій галявині сьогодні його зібралося багато. Довкола обступили їх дуби й тихо шелестіли, наче про щось велике нагадуючи. Стара приплющилась, і темне обличчя її було наче з кореня вирізане: йшла у цей мент по лискучій стежці, що вела її в минуле. Дибала, спираючись об палицю, й розглядалася. Бачила себе дівчиною, а побіч — парубка, який ішов разом із нею, — на голові в неї був весільний вінок. Ступали в парі назустріч роздутим, як пухирі, зорям, і біля них захоплено співали дружки. Парубок тримав її за руку, а вона дивилася на нього закоханим поглядом.