Дім на горі - Шевчук Валерій

— Тобі знизу все видно. Чи доступлюся я після смерті того місця, де ти перебуваєш?

— Доступишся, — сказав парубок. — А може, й ні!..

— Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? — спитала Іваниха, і хлопець здивувався, який ніжний і милий став у неї голос.

— Зможеш, — сказав парубок. — А може, й ні...

— Чому не кажеш нічого напевне? — крикнула стара.

— Змучений я, — сказав парубок. — Відпусти мене й більше не клич.

— Відпущу тебе, коли остання моя хвилина надійде. Забрав-бо ти моє серце, парубче, і не віддав.

— Я тобі віддам твоє серце, — з тугою сказав парубок.

Лростяг перед собою руки, і лежало на долонях гаряче, парке й криваве серце.

— Ще недовго лишилося чекати, любий, — сказала ніжно Жабуниха. — Один тільки день потерпи.

— Тільки один день, — мовив утомлено парубок. — Не витримаю я більше.

— Тоді ми й шлюб візьмемо, — сказала стара. — Ой, як гратимуть на нашому весіллі музики!

— Гратимуть! — відгукнувся глухо парубок.

— І всі дружки будуть з нами. І батьки наші. Такого весілля ще не бачили, доки світ світом. Хочеш того?

— Все буде з нами, — сказав парубок і почав розчинятися, як димовий.

Жабуниха ридала. Билася об долівку білою од розпущеного сивого волосся головою й трусилася вся. Хлопець дивився на неї широко розплющеними очима й чекав.

— Чого ждеш? — вигукнула стара. — Ставай на четвертий бік!

Став на четвертий бік, але там нічого їм не з'явилося. Був той куток темний і заповитий павутиною. І висіла в тій павутині одна вже засохла муха.

— Хіба нема? — спитала здивовано Іваниха.

— Таж нема, — відказав хлопець.

— Страшно мені, — аж здригнулася стара. — Добре чую, що вона десь близько, але ніяк не впізнаю.

— Чого вам її боятися? — спитав із тремом у голосі хлопець. — Чи ж така лиха вона супроти вас?

Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину — нерушна була й кам'яна. Хлопець сів на лаву і став чекати. Куняв, покльовуючи носом, але стара не обзивалася. Тоді він заснув, сидячи, бо надто зморений був і надто чавко клалася йому на повіки ніч.

— То ти спиш, гультіпако! — почув він гострий голос Галайдихи. — Не така це ніч, щоб спати!

Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються нещадні пальці старої.

— Ви були замовкли, — сказав злякано.

— Замовкла, бо думала. Але ні до чого не додумалася. Ось і ніч уже сходить, а в нас найголовніше діло не зроблене. Стояла зовсім близько від нього й хрипко дихала.

— Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе гроші собі здобувати.

Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вікно, то просвічувалася.

— Не проживеш ти з людського подання, — сказала тихо. — Тяжкий то і гіркий хліб. Але люди мають думати, що тільки з того ми й живемо. Коли б хто з нас забагатів і в добрі почав купатися, не минула б такого біда: заздрість людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти віку, розбагатівши на чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим кілком проб'ють. Через те кажу тобі: бідний будь!

Вона стала біля вікна й задивилася.

— Підійди сюди! — сказала.

Хлопець підійшов.

— Будеш у людей позичати. Але тільки трохи! І тільки в тих, хто не знає ліку своїм грошам. Дай сюди горщик із зорею.

Він скочив за горщиком.

— Відслони покришку і пошли промінь он у ту хату. Гострий золотий спис провис між їхньою хатою і тою, на яку вони дивилися, — побачили все, що там було всередині. На печі спала стара баба, а на полу вусатий дядько з жінкою. По лавах порозкладалися діти.

Біля вікна стояла велика скриня, і промінь просвітив і її. На самому дні — глек: залисніло в ньому й заблищало.

— Срібло? — вигукнув хлопець.

— Авжеж! Візьми одну монету, але не більше, — сказала Жабуниха.

— Як це взяти?

— А так, як усе береш, — засміялася стара. — Тільки швидше, бо зараз світати почне.

Він простяг руку і справді торкнувся горщика. Схопив монету й раптом почув, як щось упало біля нього.

— Ноги мої, ноги! — скрикнула стара.

— Що з вашими ногами? — кинувся до неї хлопець.

— Те, що з руками. Сохнуть вони, ой, як сохнуть!

— То може, я поверну назад що монету? — злякано спитав він.

— Нічого ти вже не повернеш! — зарипіла зубами Іваниха Галайдиха. — Все вдіяне — це вже вдіяне навіки. Але скромний будь! Візьмеш колись дві монети, пропадеш! Закленись усім на світі, що ніколи не переступиш цього!

— Заклинаюся! — вигукнув хлопець. — Хай усе святе поб'є мене навіки, коли переступлю!

На ці слова щось здригнулося там, де був схід, наче прорвалася якась гребля, і все почало повільно заливатися світлом. Стара лежала, витягшись на долівці, і обличчя її зовсім почорніло. Ледь-ледь дихала, а на вустах її пухирилася слина. Тоді хлопець відчув жах. Світло розливалося все швидше й нагальніше, затоплювало землю, наливалось у хату, і він кинувся навколішки, затормосивши стару.

— Не вмирайте, бабо! — закричав він майже жіночим голосом. — Бога ради, молю вас і заклинаю! Страшно мені! Баба закотила очі, і з її грудей вихопився стогін.

— Молю вас, бабо! Я вже нічого не хочу! Вже не хочу бути чарівником, бо не хочу вашої смерті. Забуду все, чого ви мене навчили, і ніколи того не зголошу. Чуєте, бабо, я боюся!

Небо наливалося світлом і гасило зірки. Затулило недогорілий місяць і синьо хиталося над цілим світом.

— Що мені робити, що робить?! — заметався по хаті хлопець. — Бабо, молю вас, очуняйте!

На те почув він тихий, рипливий сміх. Спинився з розгону і різко повернувся до Жабунихи. Все ще мала закочені очі, світила більмами, а з розтуленого темного рота виривалися спазматичні видихи реготу.

— Пізно ти злякався, хлопче, — мовила вона. — Треба було відмовлятися, коли я ще здорова була. Тепер ти вже надто багато знаєш. Ти знаєш, а я вже ні!

— Мучите мене, бабо! — сказав зимно хлопець.

— Одне одного мучимо. Всі чарівники так умирають. Передають знання своє, а самі його позбуваються. Коли ж усе передадуть, то й прокляття з них знімається.

— То ви хочете, щоб я взяв собі ваше прокляття?

— Ти його вже взяв, — з її розтуленого рота посипалися натужні хлипи. — Так воно водиться в нас, чарівників! Через це не лякайся й добудь науку до кінця.

Хлопець сів на лаву і сперся руками об коліна.

— Що ж мені робити ще? — спитав.

— Спати обоє будемо. Поклади мене на піл. Не бійся, легка я вже, як хмиз...

Він підійшов і без зусиль узяв стару на руки. Йому захотілося розмахнутися й брязкнути нею об підлогу. Але на нього дивилися пильні пронизливі очі. Поклав на піл стару й відвернувся.

— Ще головного не знаєш, без чого не проживе наш брат, — сказала Жабуниха й зітхнула, наче згадала щось болюще.

— Щось іще? — повернувся до неї хлопець. Але вона вже спала. Рівно дихала, зносячи висхлі груди, і світло, яке облило її в цей мент із вікна, зовсім посинило їй обличчя. Лежала синя й спокійна, і він раптом відчув жаль. Витяг руку перед собою, повернув долонею вгору і стис вказівного пальця. Тоді з вікна через лутку скочив до нього білочубий хлопець із небесно-синіми очима. Зустрілися поглядами, і він відчув, що щось утрачає в цьому світі. Щось сокровенне й незриме. Щось таке, про що раніше не здогадувався, але завжди мав. Хлопець із небесними очима простяг руку й поставив до нього долоню. Йому ж не захотілося віддати того сокровенного — праг ще трохи потримати його біля серця. Ще хоч хвилину, мить, але біла рука вже стисла перед ним пальці, сховавши те, про що він думав. Хлопець із небесними очима засміявся і знову поліз через лутку вікна.

— Віддай! — закричав юний чарівник. — Чуєш, віддай! Але йому відповіла луна, наче стояв він у глибокій кам'яній долині, бувши у ній сам як палець.

Ранок блимотів міріадами іскор, бо кожна травина й бадилина дістала по своїй чарівній краплі й задоволене смоктала її, як цукерок. Запах бузків хвилею плив із горба і огорнув малу хатину, на призьбі якої самотньо завмер хлопець. Від села до вигону гнали худобу пастушки, і курява за ніч настільки, зволожіла, що й не димілася. Річка стояла, загорнена густим серпанком, — поміж верболозів повз велетенський лахматий полоз з блискучою спиною. Хлопець дивився на світ примруженими очима, вдихав вологий бузковий дух і мимоволі відчував, що саме так дивилася щоранку на ці краєвиди його стара научителька.

Аж здригнувся, коли почув кроки.

— Ти теж до Жабунихи? — спитав чоловік, переступаючи перелаза. — Щось ти мені не до знаку. Доброго тобі ранку!

— Доброго ранку! — відказав, наче луною віддав, хлопець. — Нетутешній я...

— А стара де?

— Слаба вона. Вже і з ліжка не встає... Чоловік присвиснув і присів біля нього.

— А ти теж за поміччю чи родич неїн?

— Родич, — відказав хлопець. — Чогось хотіли?

— Що ж хотіти, коли слаба. А я думав, що ці чортиці не хворіють...

— Чого це — чортиці? — аж перелякався хлопець.

— А хіба ні? Де б то простий чоловік знав ті чари? Чорти їм нашіптують. Або, візьми, зілля! Для мене воно все однаке: бур'ян, та й годі. А вони ж ні: те від того, а це від цього.

Чоловік говорив із притамованою злістю, а насамкінець довершив свою мову плюванням.

— Але прийшли таки до неї, коли припекло, — сказав хлопець.

— Бо припекло. Може, вона тільки прикидається? — підморгнув чоловік. — Мати моя он на стіни лізе, так їй болить!

— Не прикидається, — сказав хлопець. — Руки й ноги їй покорчило.

Чоловік знову протяжно свиснув і зиркнув на хлопця.

— Отакої! Це вже, певне, бог кара! Коли бог кара, чортяка не оборонить!.. Що ж мені робить з моїм нещастям, не порадиш?

— Підіть до Варки Морозівни.

— Варка того не зна, що Жабуниха. Варка сама себе відьмою робить, а ця справжня! Ти сам не з їхнього кодла?

— Моя мати її сестра у других.

— Та я не про те, — сказав чоловік. — Розумно балакаєш, хоч малий. Може, теж відун?

— Ні, — сказав хлопець. — Прийшов провідати тітку.

— Шкода, — знову сплюнув чоловік. — А може, я зайду, спитаюся?

Хлопець нічого не відповів, а чоловік узявся за клямку.

— Руки-ноги, кажеш, покорчило? — перепитав.

Хлопць кивнув.

— Ну, то трясця її бери! — махнув рукою чоловік і пішов до перелазу. — А ти чого не тікаєш відсіля? — повернувся від перелазу. — Тікай, бо ще відьмацтво тобі перекинеться!

Але хлопець знову нічого не відповів. Дивився на чоловіка, примруживши очі, аж той стенув плечима, роззирнувся й пропав так само раптово, як з'явився.