Хмари - Нечуй-Левицький

- Чи я ж тому винен, Ликеріє Петрівно? Ви доволі пожили на світі...

- От-таки й пожила доволі! Бог зна що вигадуєте! - промовила Висока.

- Але скажіть мені, хто може ручиться за своє серце, коли воно любить і ненавидить кого схоче і коли схоче. Ви думаєте, що мені не шкода Галі?

Ликерія Петрівна тільки головою похитала й пішла до другої кімнати.

Того ж таки дня панія Висока од Радюків поїхала просто в Масюків хутір. Надворі вечоріло. На небі висіли важкі осінні хмари. Було сумно надворі, було сумно і в Масюковій хаті. Старі десь вештались коло хазяйства. Висока застала в кімнаті Галю саму. Вона сиділа коло вікна й читала "Кобзаря".

- Галю, серце моє, голубко моя! - сказала Ликерія Петрівна, обнімаючи й цілуючи її.

Галя дуже стривожилась і не насмілилась питать в Високої.

- Галю, моя дорога, моя безщасна! Не лякайтесь, бо, знать, така вже ваша доля! - знов промовила Висока і сіла коло Галі й обняла її обома руками за плечі. - Надежда Степанівна Радючка буде жива, але...

Галине серце вже підказало, яке нещастя жде її. Вона чула, що Радюк недавно приїжджав в Журбані, скінчивши курс, і... певно, не мав часу заїхати до неї... Вона випустила дорогу книжку з рук.

- Я оце просто до вас з Журбанів. З Києва приїхав Павло Антонович і привіз фотографічну карточку своєї нареченої. Вона зветься Ольга Дашковичівна. Вона дочка якогось вчителя чи професора. Я сама бачила ту карточку. Та Ольга дуже гарна з лиця, з тонким носиком, з повними губками, з цілою купою кучерів на голові. Нема що й казать: городянка як слід! А погляд у неї якийсь гострий та гордий!

Ликерія Петрівна розказувала, а Галя наче зомлівала в її руках, як зірвана квітка, схилила голову й зблідла.

- Правда, Павло Антонович ще не заручився з нею, але, певно, її любить, бо навіщо б він привозив матері ту карточку?

Галя зомліла в руках Високої й заплющила очі.

- Боже мій милостивий! Що ж мені діяти! - крикнула Висока й зараз вхопила стакан з водою та й приснула водою на Галине лице. Галя опам'яталась.

- Нехай його бог судить! - тихо промовила вона. - А він же божився, а він же присягавсь, що мене любить!

І сльози так і залили її очі, її щоки. Всю хусточку вона змочила своїми слізьми. Панія Висока й сама заплакала, дивлячись на Галині сльози.

- Не плачте, Галю, серце моє, моя дорога! Я говорила з ним. Він хлопець дуже молодий. А молоде серце любить, кого схоче і коли само схоче. Поїхав далеко, не бачив вас і забув за вас. А там трапились інші карі очі, та й прощай, дівчино чорнобрива, бо я не твій, а ти не моя! як співають в пісні.

- Ох, Ликеріє Петрівно! чи я ж його не любила, чи я ж не була йому вірна. Я день і ніч пам'ятала за його, згадувала його рано й вечір, згадувала, як по садку гуляла, як квітки поливала, згадувала, як оту подаровану книжку читала.

- Ой бідна моя дівчино! Така вже, мабуть, наша жіноцька доля, щоб наше бідне серце боліло од горя. Ви думаєте, зо мною не було таке саме на віку? Ет!

Ликерія Петрівна хитнула головою й махнула рукою, втираючи сльози.

- Ой боже мій, яка ж я безщасна! - говорила Галя, неначе та горлиця сумно туркотала в зеленому гаю. - Було вийду ввечері в садочок, гляну на ясні зорі і зараз згадаю його ясні очі; чи гляну на повний місяць, то й згадаю його чудовий вид; гляну на зелений лист і чогось згадаю його кучері. Я бачила його і в синьому небі, й на зеленій землі, і в моїх квітках; чула його дух в повітрі, де тільки ходила з ним по садочку, де розмовляла з ним. А тепер він вже не мій! А як згадаю його голос, його милу розмову, його блискучі очі, то й тепер серце моє любить його і, мабуть, любитиме й повік. Бо де я стріну такого другого в наших хуторах! Ой боже мій, боже мій! за що ти покарав моє бідне серце?

І Галя знов заламала руки й заплакала.

- Галю моя дорога! Що ж маємо робить, коли наша доля така?

- Я або страчу розум, або серце моє розірветься од горя, - промовила Галя і якось разом вгамувалась і перестала плакать, аж Високій стало страшно. Щось небезпечне засвітилось в її очах.

- Я ту книжку, я ті його листи вкину в огонь або подеру на шматочки,- промовила вона,- але чим я втішу своє бідне серце? Нехай же все те зостанеться й нагадує мені про мою любов, про його зраду. Я була така щаслива тим коханням хоч раз на своєму віку.

Ликерія Петрівна сиділа й мовчала, їй приємно було слухать про таку щиру, гарячу молоду любов.

- От ви й замовкли. Говоріть же мені про його: який він тепер, чи змінився на виду, чи все однаковий, як однакове повік пишне сонце на небі?

І панія Висока мусила розказувать їй за Радюка все-все: як бачила його, коли приїхав, як засмутився, побачивши слабу матір, як плакав, як він навіть жалкував за Галею.

Галя слухала, плакала і втішала своє серце тією розмовою.

Прийшов Масюк і Масючка. Висока й їм розказала за Радюка, за Галине нещастя. Масючка почала й собі плакать, а Масюк дуже-дуже засмутився й не промовив і слова.

- То не він винен, то його горда мати винна. Вона до нас тільки раз і приїздила. Не такої треба їй невістки, як наша Галя, - говорила Масючка, втираючи сльози.

Поїхала Висока й зоставила смутну сім'ю в сльозах, в смутній хаті, в смутний, дощовий, осінній вечір.

Минула зима. Настала пишна зелена весна. Розвивсь садочок, зійшли квіточки в Галиному квітнику, зійшли й зацвіли червоні гвоздички. Галя поливала