Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Може, й справді ліпше сховатися десь із цією дівчинкою, бо ті аж надто нахраписті. Принаймні вона знає, як їм протистояти, адже постала сама супроти двох.

У цей час до мене з-за спини нечутно наблизилася середульша — Лєнка.

— Мальчік, — прошипіла вона. — Уйді от нєйо. Ти наш!

Я аж підскочив, але Лєнка уже спокійнісінько відходила геть; до речі, в цей час з’явилася з-за рогу хати урочисто-спокійна бабця. Вона була у святковій своїй старечій хламиді, а обличчя підпудрила.

— Це ви мене чекали? — спитала вона смиренно. — Я ж передавала Толиком: починайте без мене.

— Ходіть, діти, їсти, — гукнула нас мама, і ми пішли з молодшою дівчинкою до столу. Апетиту я зовсім не мав і міг би за стіл не сідати, але де тоді подітися?

Менша дівчинка сіла біля мене зліворуч, а справоруч вмостилася старша. За столом забалакали, а старша використала цей момент, щоб шепнути мені:

— Не смєй нам ізмєнять! Іначе худо будєт!

Менша при цьому потисла мені руку: нахиляла-таки, щоб я зрадив отих двох. У мене в роті стояв такий присмак, ніби я розжував тухлу насінину.

11

Налили по чарці: чоловікам по повній, мамі тільки на деньце, бабця зовсім відмовилася, а баба Ганя на запитання, чи їй налити, понуро мовчала.

— Давайте, бабо, свою чарку — наллю, — сказав милостиво татко.

— А по-моєму, мамі ніззя, — мовив дядько Володя.

— Це вона сама повинна знати, що їй льзя, а що ніззя, — сказав татко й налив і бабі Гані.

— Але мамі таки не можна, — обізвалася мама.

Це ніби підстьобнуло бабу Ганю, вона схопила чарку й перекинула до рота.

— Молодець баба! — сказав татко. — Закусюйте!

Бабця за столом цвіла, її очка синьо палали, а вуста ледь розсунулися.

— От дайот баба, — сказала старша дівчинка. — Мальчік, — спитала пошепки, — а как нам с випівоном?

Татко пропонував випити й бабці, і це добре він зробив, бо вона дістала нагоду гордо відмовитися, позитивно протиставляючись бабі Ганні. А та вже їла, хапаючись, майже не пережовуючи, більше користуючись руками, як ложкою чи виделкою, — їла з якимось голодним остервенінням, ніби її тиждень тримали в голоді і тільки тепер, коли приїхав дядько Володя, змилостивилися.

— Она і нас так обжирала, када жила в Адесі, — сказала старша дівчинка. — Но мі єй там дзісціплінку дзєлалі.

Вона засміялася, а разом з нею середульша, молодша тільки губу підкопилила, а дядько Володя почув сказане й зробив старшій застережне лице, але та тільки плечиком смикнула і зневажливо всміхнулася.

Я думав, чи діставати дівчаткам "випивон", чи це вже занадто. Зрештою, коли вони всі підіп’ють і заведуть п’яні балачки, я міг би спуститися у льох і націдити таткового яблучного, якого вже там, правда, мала здача, але вирішив цього не робити, і то не тому, що хотів їх уберегти, а з резонів особистих: хотів уберегти себе. Річ у тім, що я те вино пробував, бажаючи перевірити, чи й воно на мене так діятиме, як на татка, але вирвав те вино разом із рештками нікчемної їжі, яку десь там колись лемезнув.

Мама оповідала, який це великий клопіт звалився на її голову, відколи забрала бабу Ганю, дядько Володя при цьому сидів з примруженими очима, татко знову наливав чарки, бурмочучи: "Давай не будемо слухати бабів!" — баба Ганя ніби не чула, що про неї мова, вона все ще їла, накладаючи на тарілку нового й нового їства, а бабця сиділа коло своєї тарілочки, на яку було покладено дві картоплини, півкотлетки і ложку бігусу, щось там у цій їжі колупала, очевидно, бажаючи, щоб її порівнювали з бабою Ганею й переконалися, як мало вона їсть. А що на неї уваги ніхто не звертав, сказала:

— Я можу цілий день не їсти, і мені не хочеться!

Але саме в цей час чоловіки випивали, мама побігла по хліб, якого старша дівчинка принесла увіч мало, молодша дівчинка їла також з апетитом, а старша про щось шепталася із середульшою; отже, бабчину фразу почув тільки я й оцінив її належно, бо все, що поклала мені мама на тарілку, виглядало для мене цілком неапетитно — я пив тільки ситро, і воно мені смакувало, бо ситро я любив.

— Слухай, Володю, — спитала бабця так, ніби дядько Володя недочував, — а де ти робиш?

— Це коли б я, бабцю, сказав, де роблю, то ви нічо й не пойняли б, — сказав дядько Володя і показав міцні білі зуби.

— За дурну мене вважаєш, чи як? — спитала, трохи спохмурнівши, бабця.

— Нє, просто в мене така неінтересна робота, — сказав дядько Володя. — Але на хліб заробляю і трошки на масло до хліба, — він знову показав зуби.

Бабця значуще подивилася на мене, відповідь дядька Володі ніби й потверджувала, що він махлер.

— Папка в панфюмерном магазінє работаєт, — сказала старша дівчинка, і середульша аж ахнула й затрусилася зо сміху. Дядько Володя знову зробив дочці застережне лице.

— Ви уже покушалі, дєвочкі? — спитав він турботливо. — Тада бірітє мальчіка і ідітє іграца.

Дівчатка з готовністю зіскочили зі стільців, а я отерп — за столом усе-таки відчувався в безпеці. Мама йшла до столу із хлібницею, вщерть наповненою хлібом.

— Куди це ви? — спитала. — Ану, сідайте ще поїжте.

— Ми уже сити, тьоть, — сказала старша дівчинка. — Папка нас одпустіл.

— Хай ідуть, хай ідуть, — махнув рукою дядько Володя, він знову розказував татку про дачку і яблуні й шкодував, що яблука в нього пізні, а так би він їм цілу машину їх притарабанив.

— Було б незле, — сказав татко, — я б вина накрутив. Але нічого, мені й своїх вистача.

— А я от яблучного вина не переносю — жолудок у мене буриться, — сказав дядько Володя. — Мені лучче водочка, казьонка чи сам-жене, не імєєт значенія…

— Мальчик, пашлі, — смикнула мене старша дівчинка, а молодша подивилася так, що я не знав, де дітися і що діяти. Але старша цупко тримала мене за руку, середульша схопила за другу, й поволокли мене від столу, я тільки встиг почути замиловане дядька Володі:

— Уже мої дєвочки з вашим Вітьою подружилися. Хай іграюца.

— Він не Вітя, а Толик, — поправила мама.

— На самом дєлє? А я весь час думав, шо Вітя.

— Хочешь, скажем, гдє наш папка работаєт? — спитала старша.

— Де? — поцікавився я, бо таємниця є таємниця, а цієї в нашій родині ще й не розгадали.

— Поклянісь, шо нікому нікада не скажеш! — наказала старша.

— Хай мене грім поб’є! — сказав я.

— Єщо!

— Хай я у землю провалюся!

— Жри землю!

Але землі я "жерти" не захотів. Чого б це я їв землю, коли вона така брудна, та й не повинен я в усьому піддаватися.

— Нє, — сказав я твердо. — Там мікроби.

— Сам ти мікроб, — сказала старша. — Может, накормім єго, а, Лєнка?

— Не нужно, — мовила та розважно. — Он убежит к Таньке.

— Тада не скажем, гдє работаєт папка.

Я розсердився: надто вони мною шарпали. Може, й справді, вирватися од них і побігти до Таньки, яка знову гойдається, принаймні рип гойдалки чутно аж сюди.

— Папка наш гамнавозом работаєт, — спокійно сказала середульша. — Шофером на машинє.

Вони не покотилися сміхом, коли б жартували, але дивилися на мене з інтересом: чекали, як я зреагую. Але я повірив, отим працювати дядьку Володі якось личило.

— Ти врьош, Лєнка, а он вєріт, — сказала старша, очевидно, батькове реноме хотіла в певний спосіб захистити. — Папка наш шафйор, от і всьо. Но он всєм врьот, шо он завскладом.

Але я повірив середульшій: чого б то старша за столом згадувала парфюмерний магазин (чи панфюмерний, як вона сказала). Очевидно, то була над батьком насмішка, тому й подивився він на дочку, як вовк, і відіслав нас "іграца".

— Пашлі в кусти! — сказала старша. — Хочеш, будем іграть в мужчин і жєнщин дальше?

Я не дуже й хотів, хоч і цікаво було, тож вирішив поки що їм не перечити, а коли що не так, рвону од них, та й по всьому. Ми полізли через малинник і невзабарі опинилися там, де були вдень.

— Пасматрі, Лєнка, Танька за намі слєдіт? — наказала старша.

— Нєт, она качаїца, — сказала середульша, вставши і визирнувши з кущів.

— Давай будєм показиваца, харашо, мальчік? — лагідно спитала старша.

— Як це? — не зрозумів я.

— Ну, ми тібє покажем, шо в тібя нєт, а ти нам.

Я кивнув. Якось ніколи не бачив у дівчат того, чого "в мене нема".

— Паказивай первая, Лєнка, — наказала старша.

— А почему я?

— У міня інтєрєснєє — на потом! — мовила старша.

Лєнка засміялася, опустила швидко трусики й підняла сукенку. Я відчув, що серце в мене стукоче надто голосно. Зрештою, нічого особливого я не побачив: у Лєнки просто нічого не було, тільки невелика тріщинка.

— Інтєресно? — спитала вона.

Я хитнув, бо збрехав би, коли б сказав, що "не інтересно".

— А тепер смотрі мойо, — сказала старша. — У міня інтєресней.

Вона так само швидко скинула трусики й підняла сукенку. В паху в неї було чорно. Волосся, правда, ріденьке, але цупке й кучеряве. Однак довго себе розглядати не дала. Спустила платтячко й наказала.

— Тепер ти. Давай!

І мені стало раптом жахливо соромно. Мене всього затрусило; ну, не міг я, не міг показатися. Рвонувся від них, але вони коршунами вчепилися в мене й повалили на землю.

— Так нечесно, мальчік, — шипіла старша. — Ти свойо увідєл, а нам нє дайош?

Навалилася на мене грудьми, і я почув, як та друга стягує з мене штанці. Я зав’юнився, намагаючись випручатися, але старша раптом присмокталася мені до вуст — я відчув, що задихаюся.

— Фі, Свєтка, — засміялася Лєнка. — У нєго даже не пушечка, а козявка.

Я зібрався на силі і рвонувся, як міг. Свєтка з мене скотилася, тоді я зірвався на ноги і, підсмикнувши штанці, кинувся від них, відчуваючи не тільки невимовний сором, але й жах. Вони там, у кущах, геготали.

— Мальчік іщо малєнький, — сказала котрась із них, і це ще більше підстьобнуло мене. Я вирвався на бабчине подвір’я, а тоді помчав поза хатою туди, де був у нас літній душ, заскочив до буди й замкнувся там. І мені з очей раптом покотилися струмками сльози, я ридав і бився об вогку дощану підлогу — здавалося мені, що викачаний у лайні, тому, що возить їхній татко, — ніколи ще не було мені так бридко й паскудно. Не міг стримати нудоти й вирвав просто на ті вогкі дошки, трусився весь, а в роті стояв тухлий і гіркий присмак; Господи, думав я, до чого я дійшов? Чому виявився такою шматою, чому піддався тим і справді "спорченим" бісицям, чому ввірвалися вони в наше життя і так нещадно сколотили мій спокій і щасливу мою самотність? Я сидів у куточку душової, скорчившись у грудочку, крізь шпари пробивалося вечірнє сонце і на підлозі від того лежали жовті лінії, які, в свою чергу, промінилися й розсипали сяйво.