Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Я задихнувся. Тоді так само мене обхопила середульша й присмокталася до мене, як п’явка. Тіло моє затрусилося, ніби мав я лихоманку.

— Он уже дьоргаїца, — сказала середульша. — Пусть успокоїца.

— Ну шо, інтєресно іграть у мужчин і жєнщин? — спитала старша.

Я хитнув. У мене макітрилося в голові. Цокотів зубами, а тіло все трусилося.

Виручила мама. Вийшла на ґанок і погукала дівчаток їсти.

— Ідьом! — відгукнулася середня, а старша обійняла мене й поцілувала цього разу в щоку:

— Будем іщо так іграца? — спитала лагідно.

Я хитнув, і ми полізли з кущів. Молив Бога, щоб у мене перестало труситися тіло, поки дістануся на вільний простір.

— Мальчік, не забудь про випівон, — шепнула середня. — Шо ти за мужчина, єслі не достанеш нам випівона!..

Але я її майже не слухав, хотілося цього разу від них утекти і хоч трохи побути на самоті. Через це їсти із дівчатками рішуче відмовився, тим більше, що менша дивилася на мене цілком іронічно, й подався геть, а коли діставсь у халабуду, впав на нашу з татком постіль — мене незвідь од чого затрусило від ридань. Я плакав і думав, що мужчиною бути — це зовсім не значить улягати всіляким "спорченим", а, очевидно, виявляти перед ними власну несхитну волю, отже, ніяким "мужчиною" я сьогодні не був, а тільки шматою, нещасним і безвільним помелом.

9

Татко прийшов з роботи, трохи затримавшись. Увесь цей час мама невпинно варила і смажила, дядько Володя вивернув черево на розкладачці під дубом і давав такого хропака, що листя трусилося; мама послала нас із дівчатками в магазин, там була черга, в якій вони залишили мене, а самі подалися блукати вулицею. Незабаром двоє старших приєдналися до хлопчачої компанії із рябим псом, а молодша повернулася до мене й допомогла мені нести хліб та ситро. Дорогою розпитувала, скільки мені років, де я вчуся і чи добре вчуся, сказала, що вона відмінниця і зовсім не хоче ставати проституткою, як її сестри, при тому слово "проститутка" вимовила без найменшого зніяковіння.

— Уже убіділся, шо оні спорчениї? — спитала вона також без найменшого зніяковіння.

Я ствердно кивнув.

— Випівон оні просілі? — спитала тим-таки прокурорським тоном.

— Так, — мовив я.

— Не будь дураком і нічаво їм не принось, — сказала дівчинка. — Ілі ти сам спорчений?

Я замотав заперечно головою.

— А бабу чево колол? — спитала вона.

— Це вони! — прошепотів я, дико засоромлений.

— А до етого тоже єйо колол?

— Ні, — сказав щиро. — Й подумати не міг…

Тоді вона спокійно розповіла, що коли баба жила в них, не тільки кололи її голками, а підпалювали їй одежу, раз сипнули в обличчя тютюном, зачиняли її в туалеті (до речі, останнє я знав), перевертали їй їжу, або ж кидали в ту їжу жменю солі, дзюрили їй в компот (і про це дівчинка сповістила без зніяковіння), а вчила їх так робити їхня мама, яка родом із Тюмені і весь час сміється з папки, бо папка недобре говорить по-російському, а коли вони їхали сюди, то мамка попередила: коли привезе до них бабу, вона ту бабу отруїть — вже навіть дістала отрути для пацюків (такий чорненький порошок — сказала спокійно дівчинка), але дурна буде, бо зроблять експертизу і посадять мамку в тюрму. Її сестри прийшли від такої ідеї в дике захоплення і сказали, що коли папка бабу Ганю привезе, то хай мама трохи почекає, хай поки бабу віддасть їм, а коли вони з нею награються, то може тоді й труїти.

Від такої інформації волосся в мене стало сторчма, і я вперше в житті пожалів бабу Ганю й забажав, щоб вона таки залишалась у нас.

— А ти, — спитав я, — дозволяєш їм таке чворити?

— Я їх боюся, — сказала дівчинка, перейшовши раптом на українську мову. — І не здумай, Бога ради, їм розказати, бо вони мене вб’ють. У нас так склалося: вони живуть по собі, а я по собі. Мене папка любить, а їх мамка. Я їх не виказую, і вони мене не чіпають. Вони хочуть бути проститутками, а я порадошною…

— Ти молодець! — гаряче сказав я, позирнувши на неї захоплено. — Але як ти можеш з такими жити?

— Отак і живу! — по-дорослому сказала дівчинка, і її очі переповнилися слізьми. — Ти їх стережись! Бачу, що ти чистий мальчик, а оні грязнії, — знову перейшла вона на російську. — Ненавіжу їх всєх!.. Проклятоє мамашкино отродіє!..

Я був приголомшений. Досі мені здавалося, що обстановка в нашому домі цілком ненормальна: бабця настроєна супроти мами і баби Гані і навпаки, татко з мамою не спить разом, а з них усіх підсміюється, мене, крім татка, ніхто не любить, і я росту, мов бур’янець, але щоб було аж таке? Зненавидів себе, що піддався тим юним розпусницям і бридашно цілувався з ними, отже, робив із ними якісь недозволені речі, взяв участь у знущанні над бабою Ганею — все це давало підстави таки вірити цій меншій дівчинці, та й навіщо їй брехати — вона й справді серед них найкраща.

В цей час за нами щось загукало — на всі ноги бігли старші дівчатка.

— О нашем разговорі — молчок! — попередила менша.

— Ви шо от нас удралі? — спитала середня.

Після того, що почув, якось важко було дивитися на цих двох — вони відразу це помітили.

— Ти шо, наговорила на нас? — спитала старша в молодшої.

— Наговорила! — огризнулася люто та, і її личко стало ніби пацюче.

— Не слушай єйо, она у нас лгунья! — сказала середня і засміялася.

— А ви простітуткі! — ошкірилася менша.

— Ето она хочет тебя от нас отбіть, — сказала старша. — Но ми с нім уже целовались, і он наш. Правда, мальчік?

— Он чистий мальчик, а ви простітуткі! — знову люто сказала менша.

— А ти святоша! Карга!..

Мені хотілося провалитися крізь землю, або принаймні покинути їх і дременути геть, бо я зовсім заплутався. Але ми вже прийшли — це було якраз перед тим, як повернувся з роботи татко (мама вже нас виглядала), а я подумав, що бабці сьогодні не бачив цілий день, вона переховувалась у себе в хаті, і вирішив усе-таки до неї заскочити. Цей шляхетний мій порив був зумовлений тим, що я таки бажав од дівчат сховатися, багато чого хотілося передумати, але це вже станеться пізніше, бо зараз усамітнитися я міг хіба що в туалеті. Дядько Володя вже виспався, сів на розкладачці й чухав виваленого над паском лахматого живота, позіхаючи при тому так, що його рот став ніби чорна печера. Клямкнув, захопивши до рота й муху, чи комара, чи якогось летючого жучка, бо потім сплюнув спересердя і сказав цілком натурально, а не тим своїм жахнющим суржиком:

— А щоб ти здохло! І треба тобі летіти, коли я позіхаю!

Мама перла перед собою стола, винесеного з хати, побачила мене й дала розпорядження:

— Збігай спитай бабці, чи буде з нами вечеряти.

Отже, до бабці випадало йти конче, і я пішов, супроводжений іронічним поглядом меншої дівчинки, старша мені підморгнула й послала повітряного поцілунка. Я почервонів, як рак.

Мама недаремно запрошувала бабцю на вечерю — це був один із кардинальних у нашій родині пунктів погодження чи непогодження: бабця спиртного не вживала, їла не більше за мене, але за святковим столом з якоїсь там нагоди чи приїзду гостя сидіти любила. Отже, запросити бабцю на вечерю з нагоди приїзду дядька Володі, хоч він і не був бабці родичем, — це значило просити в неї миру; коли б вона запрошення прийняла, стосунки між обома половинами нашого дому вважалися б полагодженими, а коли б ні — це значило б, що бабця переходить від добросусідства в опозицію, або ж конфронтацію. Я ж був послом при цій дипломатичній акції, причому послом своєрідним: ми з татком тепер ніби й не посельці другої половини дому, а третя сторона — власне, посельці халабуди, а коли так, то мимоволі ставали посередниками між двома воюючими сторонами.

Бабцю я застав біля вікна; вона, бідолаха, як приклеїлася до скла (і зовсім за фіранкою не вазон проглядав, а таки бабця), то так і залишилася, притому була настільки захоплена спогляданням, що не почула рипу дверей, а може, й рипу дверей вона не чула, як цвіркунів і телефонного дзвінка? Я змушений був кашлянути, щоб вона таки зауважила невисокого й неповноважного посла моєї мами.

— А, це ти? — бабця трохи зніяковіла, бо я таки застав її за підглядинами. — Чого цілий день не заходив? Уже коли у вас гості, — вона промовила останнє слово з притиском, — то бабця з татком вам і непотрібні.

— Але ж татко на роботі, — здивовано сказав я, мала б про те бабця знати.

— По-моєму, він уже прийшов. А ти ж не був на роботі.

— Мама запрошує тебе на вечерю, — поспішив я виконати дипломатичне доручення.

— Мені нічого там робити, — гордо сказала бабця, але я твердо знав, це ще не значить, що вона на вечерю не піде. Просто їй потрібно почати в мене розпити.

— Тоді я піду скажу мамі, що ти не прийдеш.

— Чекай, — зупинила мене бабця. — Отак твоїй мамі срочно тра знати: прийду я чи не прийду. Шо, отой одеський махлер забере баберу?

— Він живе на п’ятому поверсі без ліфта, — виклав я головний аргумент дядька Володі. — А баба Ганя сама на п’ятий поверх не вийде.

— Хто тобі сказав? — здивувалася бабця. — Вона ще здорова баба. Це вона так придурюється, що больна, а насправді здоровша за мене. Та й молодша на десять літ. І живе він не на п’ятому, а на четвертому поверсі, і ліфт у нього є, я сама чула, бо ті байстрючки кричали: ліхт, ліхт! Це він вас дурить!

— Вони там бабу зачиняли в туалеті й чинили їй усякі капості, — виклав я ще один аргумент.

— Бо вона вредна баба, — сказала безапеляційно бабця. — Він не того не хоче її брать, а того, що вона жере, як у прорву. Таку прорву нагодувать — треба грошей, а він, той Володька, скупий, як чорт. Гроші, правда, в нього є, бо він махлер.

— Як так — махлер? — спитав я.

— А те, що навіть мама твоя не зна, де він робить. І баба Ганя не зна, хоч у них жила. Якась у нього секретна робота. Щось він там возить, а що? Спекулює, от що! Це такий дуросвіт, що дивиться на тебе, а очі — отако! — Бабця показала єдиний фокус, який робила безподібно: якось так повертала очима, що одне дивилося в один, а друге в другий бік. — Я таких людей не люблю. Люблю, щоб люди чесно жили. Я за свій вік копійки ніде нечесно не взяла.

— Звідки знаєш, що він нечесний? — резонно спитав я.

— Ти його не захищай, — зробила строгі очі бабця. — Чесні люди на машинах не роз’їжджають, як от ми. Чесні люди про свою роботу не огинаються казати. А цей Володька — махлер. Ти на його фізіономію подивися: за версту видно, що це бестія.

Чудово відав: бабці при її звинувачувальних промовах перечити не можна.