Вир - Тютюнник Григорій
Незабаром він уже валандається на строкатих ярмарках у рябім ватянім халаті і чорній, шитій сріблом тюбетейці, спить у руїнах старої мечеті і вимірковує плани, як пограбувати знаменитого різьбяра по сріблу і золоту. План виношений, кривий ніж із золотою рукояткою під халатом, він іде робити діло і несподівано вступає в бійку. Його шпортають ножем під ребра, він потрапляє в лікарню, нюхає наркоз. Там його залатують і передають у тюрму. З цього часу починається нещаслива смуга в його житті. Випускають із тюрми, потрапляє знову, і все за такі дурниці, що йому хочеться зарикати з досади. Тюремні грати південного неба ріже ятаган місяця і кличе на волю. Вночі йому сниться сон, який перевертає душу: з темного кутка дивляться на нього батькові очі, а під стелею гримить голос: "Ти зробив те, що я тобі заповідав? Ти знаєш, хто мене зжив із світу, чи вже забув?" — гогоче батько в кам'яному ящику тюрми, і відлунок його гримить, як грім, в кримських кар'єрах.
Після цього сновидіння Тадик робиться кволим. Тюремні дружки не пізнають свого капітана. Він не втручається в життя камери і вночі не рипить зубами, а тихо стогне. Відбувши строк, Тадик виходить із тюрми двадцятичотирьохрічним вовком, перестає красти і під чужим прізвищем із наганом у кишені простує до рідних берегів, до України. Поводить себе тихо, смирно: одяг чистий, сорочки білі, грошей повні кишені. Наприкінці весни 1941 року таємно прибував у Зіньківський район, переховується по лісах навколо Троянівки і місячними ночами висиджує на Беєвій горі, промацуючи очима залиту місячною млою долину. В ту ніч, коли Гнат повертався з хутора, Тадик чатував у троянівському яру. Вирішив стріляти в груди, але видимість була поганою, і він, щоб не промазати (в яру було темнувато), пропустив Гната мимо, дав йому з'їхати на горб. Тепер Тадикові чітко було видно коня і вершника на тлі нічного неба. Тадик вистрілив три рази. Вершник не впав. Тадик зрозумів, що промахнувся, завив від злоби і кинувся тікати на дикан-ські ліси. У Полтаві сів на поїзд і став пробиратися до кордонів Західної України. В Західній Україні протинявся до початку війни. І як тільки ця територія була зайнята ворогами, вирушив у Троянівку, щоб розплатитися за свої кривди, повернути родові маєтки і вірою та правдою служити німцям.
Ще не встигли німці розквартируватися, як Тадик підшукав хату під старостат, наказав навести блиск. Поліція зігнала жінок і примусила вишкребти до миготіння підлоги. Коли все було прибрано, виметено і вичищено, Гошка прибіг до нього на квартиру і відрапортував, що все готово.
— Що саме "готово"?
— Чисто, хоть голим пузом лазь.
— А роменських рушників навішали? А портрет великого фюрера повісили?
— Ні.
— Дістати рушники і портрет, інакше я не прийму старостат. І як ти, кретиноз, вважаєш, що в такому вигляді, як я зараз, можу з'явитися серед представника ків німецької влади? В оцих нещасних штанах? Нізащо на світі! На ранок щоб на мені був випрасуваний чорний костюм, біла сорочка з краваткою-метеликом і культурний ціпок з набалдашником. Наказ султана зрозумілий?
— Та вже ж.
— Тоді чому хавало роззявив, великий візир? Вперед, на Бухару!
Гошка вдарився тім'ям об одвірок і, розвіявши галіфе, як спідницю, метнувся з хати. Після його виходу в хаті, де мешкав великий султан, ще довго стояв бичачий сморід, і Тадик, щоб не задихнутися, відкрив ногою двері і вигукнув в порожнечу: "Пождіть, шакали, я з вас видублю десять шкур — єгипетським маслом запахнете", — нахвалився Тадик на свій уряд.
.-Ще три дні йшла шалена підготовка староства до першого службового виходу. Всі були розцяцьковані до параду, і Тадик вперше зібрав свій уряд до управи. Тадик сидів за столом у чорному випрасуваному костюмі, якого Гошка загарбав у троянівського вчителя, білій сорочці з краваткою-метеликом і опереточнім циліндрів роздобутому у костюмерному цеху зіньків-ського клубу. Циліндр був зовсім новий, в ньому виступав Возний на останньому спектаклі. Стек зробили столяри, наполірували лаком і набили металевий набалдашник із відломленої від ліжка металевої кульки. Спершись підборіддям на трость, султан озирав свиту, що вишикувалася біля дверей. Гошка красувався у широких, як спідниця, галіфе і румунському мундирі, що вкрав у німецькому обозі. Мундир був тісний і короткий, від нього набрякала шия, різало під пахвами і спирало подих. Коли Гошка ворушився, шви тріщали і розповзалися. Ведмежі ноги були віддані сатані в зуби — у нові юхтові чоботи, які пекли і тисли, як обценьки. Гошка переступав з ноги на ногу, морщився, а чоботи рипіли, як полозки по снігу у великий мороз.
Поряд із Гошкою стояв Андрій Джмелик в сіренькому піджачку і сіреньких штанятах, манишка вишита чорним берестовим листом. Северин, спершись животом на дуло рушниці, лукаво мружив очі на роменські рушники і на портрет Гітлера.
"Такий якби глянув живими очима на чоловіка, то зараз би гикати захотілося. Чисто такий колись мені лікар клізму ставив, — усміхнувся Северин і підморгненув бровами фюрерові. — Що ж, послужимо ще й тобі. Побачимо, що воно з того вийде".
Тадик помітив усмішку Северина, косо пересмикнув ротом.
— Я не люблю часто повторювати своїх слів,-— почав Тадик. — За кожний непослух — теліпатиму по морді. Тих, що будуть вагатися або крутити хвостом, до стінки і кулю в рот. Сьогодні ми підемо кондошити сім'ї радпартактиву. Хан знає всяка наволоч, що прийшов новий порядок. При зустрічі із німецькими солдатами і офіцерами — віддавати честь, витягнувши праву руку так, як я вас учив. Марш.
Тадик вийшов надвір, наказавши своїй охороні слідувати на п'ять кроків позад себе. Сільською вулицею пройшли в суворій мовчанці. До людей не віталися.
— То вже чиясь душа сьогодні переставиться, — гомоніли люди, визираючи з-за тинів.
— О, то так! — живцем шкуру здиратимуть.
— Нічого, діждуться. Прийде й на них погибель. Жовті верболози гнулись над холодними водами, тихо, як сльози, ронили вербові листочки. "Ой, пливи, пливи, вербовий листочок, та й у тихий Дунай,, а де ж то муж ходить, де мій брат ночує? Та чи ж вони знають, як нас тут карають, в ріднесеньку землю заживо ховають?.." А небо міниться у воді, каламутиться, синявою береться, крутить вербовий листочок і несе його богвість-куди. Конопляним чадом пахнуть береги, шелестить посохлим бадиллям картопля, сумно викивують важкими головами соняшники. Хто ж їх саджав, а хто гараздувати буде? Лопаються від морозу капустяні головки, і летить зграями птиця, летить і не вертав. На горбах біля Беєвої гори Тадик зупинився, зняв із голови циліндр:
— Залиште мене одного і чекайте біля потоку. Сів на висушений вітром кущик полину, затулив циліндром обличчя. Потім здригнувся, ніби від холоду, поклав циліндр на траву і, відкинувши пальцями довге волосся, що заслоняло очі, з тугою в погляді став дивитися у долину. Губи тихо ворушилися, обличчя зблідло: він побачив рідне дворище. Он стоїть будинок із двома колонами. Тільки дах тепер не зелений, а червоний, конюшні понижчали, увійшли в землю. А колись вони видавалися палацами, і коли він дивився на зграї голубів, що сідали на дах, то картузик у нього падав із голови і жерстяне лошатко, що крутилося на даху, дибилось аж у самісінькі хмари. Старого парку, що його посадив ще прадід, не було. Не було і тих дубів, що шуміли на вітрі і гули чорними гілками в довгі зимові вечори, гомоніли під грозами та стріляли бронзовими жолудями у пожухлі осінні трави. Немає парку. Тільки два дуби ще стоять біля дороги. Стовбури товсті, як жлукта, чорні, як залізом обкуті.
"Е, ще не перевівся наш рід, — шепоче Тадик. — Ще ось прийшов один праведний суд вершити".
Очі його туманіють, довгі пальці стискаються в кулаки: понищено, сплюндровано, потоптано, пограбовано. Нема добра. Прахом пішло. Стоять одні кам'яні черева, та й там, мабуть, німці господарюють.
"Нічого, прийде і мій час. Ще моя зоря із неба не зірвалася".
А он ставок. В ньому колись карасі водилися і так смачно пахли на сковороді, коли, було, покійна ненька їх насмажить і поставить на круглому столі. Батько, було, витре вуса, підморгне Тадикові: "Ану, сину, похрумай карасячого хвоста, щоб за тобою багаті наречені бігали".
Навколо ставка — верби густим вінком. Не порубали. Тільки тоді вони були тоненькі, рівні, а тепер товсті, погнуті, в рижих дуплах. А ставка нема. Висох. Замулилися джерела, пішли під землю, і нема вже там чистої холодної води. Сіре багно, мов камінь. Тадик схопився ва йоги і пішов до поліцаїв.
— Щось староста носом крутить. Може, ми службу погано несемо? — засумнівався Гошка.
— З рідним дворищем знаменувався.
— У нього хоч дворище є, а в нас із тобою що? — засміявся Северин.
— Дадуть і нам права, позаяк батько і брат від Радянської влади загинули.
— Це такі прийшли, що як дадуть, то й дихало за-вечата...
— Ти мели, та знай що, — різко обірвав його Андрій. Перша жертва — дворище Оксена Гамалії. Северин обігнав Тадика, відкрив перед ним хвіртку.
— Ви, пане староста, не поспішайте, тут я буду командувати. Старі порахунки. Звичайно, хазяїн шурнув на схід, а сімеєчка в цілості, так що ми її зараз помацаємо...
Северин зайшов у двір і попрямував до хати. Олена стояла біля скрині, притримуючи кінці хустки: вона саме запиналася і спідлоба тривожно дивилася на Северина. Северин сів на лаву і став блукати очима по кутках. Посміхаючись, кивнув на фотографію Оксена:
— Він мені як за кума був. Як зустріне де, так і жаліється: чого, каже, я тебе не розпанахав де-небудь на сучку або не виселив із усім твоїм джмелиним кодлом в магаданські краї. Тепер прийшла коза до воза і сказала: "Ме-е-е".
Северин підскочив до скрині, брязнув прикладом по замку і став викидати на середину хати Оленине добро: спідниці, білі кашемірові шалі, чоботи, вишиті сорочки, плахти, крайки з балабонами, сувої полотна, хустки, рушники, дівочі намиста, заховані для доньки, згорнуті в косинець кіснички. В хаті запахло злежалим одягом і нафталіном.
Олена стояла, прислонившись до ліжка. Голубі очі зробилися, як густо розведена синька. Дівчинка, вхопившись за материну спідницю, кричала, а Сергійко стояв біля хатніх дверей з насупленими бровами.
На самому дні скрині Северин знайшов Оксенові галіфе з голубими кантами, хромові чоботи і обережно обсипану нафталіном сиву смушеву шапку.
