Вир - Тютюнник Григорій

Андрій Джмелик виплигував із гумовою палицею, як японський самурай із мечем. Хтось лигнув його так, що він зарився у пісок. "Хто б'є власть?" — кричав він між чиїмись рудими чоботами. "О божеі" — кричали жінки. Чоловіки тільки сопли і садили кулаками, як гирями.

Павло Гречаний, у подертій сорочці і з розбитою бровою, гатив розкуркулених направо й наліво, косився буряковим оком на здоровенного Гошку, що маячив, як скеля в морі: "Ага, так тобі в поліцію захотілося, приблудо. Я ж тобі дам" — і хлипнув Гошку по в'язах. Той пішов боком, мотнув головою, намагаючись озирнутися, щоб побачити, хто вдарив, але тут йому шпурнули межи очі піском. Він заревів, почав протирати очі, і ту" йому тая ввернули, що вискочили червоні соплі. Иоиька, якого Северин Джмелик потяг по спині, латав крівцею пісок під тином.

— А що, Ионько, дали землі? — закричав Павло Гречаний, пробігаючи повз нього з кілком в руках.

— Людочки! Людочки! — верещав хлібороб-соб-ственник уже зовсім без штанів.

Ця комедія набридла солдатам, вони вистрілили з гвинтівок. За одну мить майдан опустів, залишились тільки староста з поліцією.

Гошка постраждав найбільше, хоч бився, як леопард. Він стояв увесь подряпаний і хлюскав носом, галіфе порвані, від сорочки одне рам'я. Тодось в пилюці, ніби тільки що викинуло із соломотряса, сидів під тином.

Андрій крутив головою, а говорити не міг: йому звернули щелепу. Северин пускав по вітру білі кучері, усміхався — він був не пошкоджений. Німці в захопленні мацали залізні мускули Гошки, той форкав носом, як лошак після пробігу, і просив шнапсу.

Комендант похвалив роботу поліції і наказав каптенармусу, щоб почастував обідом.

Гладіатори виполоскали розквашені пики в смердючій бочці з дощівкою і пішли в шкільний сосняк, де їм було дозволено чекати дальших наказів.

Незабаром Андрій приніс у пазусі чотири шматки хліба, три банки німецьких консервів і котелок шнап"-су. Склянок не було — дудлили з кришки.

Перший тост виголосив представник військової влади Гошка:

— Яз їх, крокодилів, наспускаю ременів. Они мені іщо розплатяться за галіфе.

Андрія напували гуртом. Гошка розщіпдював ножем щелепи, Северин наливав шнапс.

Тодось, сп'янівши, роздавав князівства:

— Андрію! Бери Данелевщину і будуй гуральню, Гошко, забирай ліси і пасовиська, відкривай кінний завод.

— Що мені завод? Краще бардачок... Де моя молодая жизнь? Аі?

Він гупав себе у груди, і на очах кипіли сльози.

Сезерин курив, неуважно слухаючи п'яний лемент. Задимлені шнапсом очі були тоскні, як у здихаючого теляти.

VIII

Родове кубло Шамраїв стало множитися і обживати степовий край віддавна. Шамраїв наплодилося чимало. Терлися вони і по Києву, і по Петербургу, а тут —-шарах — революція розігнала їх, розполохала. Утримався лише Купріян Шамрай, і то через те, що в червоній кінноті служив. Повернувшись з громадянської війни, заселив усім виводком родинне дворище, на руїнах прадідівських палаців одбухав будиночок на вісім кімнат і, одержавши від Радянської влади земельний наділ, заходився господарювати. Хліборобство йшло добре: на двох косарках сиділи наймити, які працювали за шматок хліба, а не за гроші, бо прибуток від господарства лягав грошенятами в дубові скрині, до того ж Купріян кумекав, що машини приносять більше користі, ніж живі руки, і не марнував часу та запроваджував у своєму господарстві цих машин якомога більше.

Прибутки від господарювання настільки зросли, що Купріян став схожим на доброго фермера, і в двадцять дев'ятому році його прийшли розкуркулювати. Було це зимового ранку, коли за широкими і високими вікнами будинку поміж березами виблискував сніг, а із обкурених цегляних димарів у порцелянове небо підіймався дим. Біля обмерзлого студня, димлячи парою, на всі груди іржали відгодовані огирі, і те гоготіння сильних пельок довго блукало по байраках та ярах лунким відгомоном. Коні цокотіли копитами по льоду, мережали щилами сніг, ганяли по дворищу, кевкали селезінкою і, повитягавши шиї, трубили радісну весну сво'єму господареві.

Це кінське іржання веселило його дух, і за чаєм він думав, що Вірненькому треба придбати збрую і перевести до нового станка, бо це виїзний кінь, а Пекельного карати, бо він лінько і хитрун. Тут же, за чаєм, він викликав конюха і наказав набрати з мішка цукру та почастувати улюблених коней.

Чаювати Купріян любив сам у своєму кабінеті, куди не мав права ніхто заходити, крім нього. В цій теплій, затишній кімнаті з двома гратчастими вікнами, що виходили в сад, з маленьким горіховим бюрком і килимами, шаблями, мисливськими ножами і шкіряним диваном він любив побути на самоті, щоб помізкувати: як вести господарство, а іноді й просто подрімати біля теплого каміна.

Зараз надворі морозище, кінські підкови прикипають до льоду, а в кабінеті тепло, можна й подрімати. Купріян лягає на диван, деякий час дивиться на пусту філіжанку чаю, що парує на столі, і закриває очі. Зненацька прочумується від гамору і довго не може зрозуміти, що то за гомін. Спочатку йому здається, що то конюхи ганяються за кіньми, тому що він виразно чує кінський тупіт, тривожне ржання і рипотіння снігу під людськими кроками. Але згодом він чує, як хтось біжить коридором і голосить. Дружина. Вона торгає двері, щось белькоче. Голос її тривожний, в сум'ятті. Вона звалюється коло дверей і шкребе їх нігтями, як недобита кішка суху землю. Купріян кидається до широкого вікна. У дворі повно чужих людей. Вони виводять із стаєнь коней, тягнуть інвентар. Деяку мить він стоїть, учепившись занімілими пальцями за віконні рами, потім зриває із стіни шаблю і в одній сорочці вибігає на ганок. Сніг і шабля сліплять його — в очах чорнота. Він' плигав у двір, як у каламутну воду, і, блідий і розпатланий, летить дворищем. Юрба, ахнувши, розколюється. Гнат Рева, в довгій кавалерійській шинелі, стоїть, міцно впершись блискучими хромовими чобітьми в пухнастий сніг, в руці мигтить револьвер.

"Б-бах-ба-бах", — ляскає дворищем. Кулі змітають сніг.

Купріян зупиняється. Шабля — блискавкою в сніг і шипить, мов кобра.

— Ні з місця, гаді — кричить Рева і тиче Купрія-нові револьвера в зуби. — Руки назад, вперед, марші — і виводить з двору згорбленого, тремтячого і безсилого.

Жінка, уже в воротях, накидає на чоловіка дублений кожух і шапку. Тоді чорним цуценям викочується за ворота наймолодший син Тадик.

— Куди? Татуї Куди? — кричить він, хапаючись за рукава кожуха.

Гнат цапає його за шиворот, відкидає у сніг і рипить хромовими чобітьми далі, вірний революційній правді невірний сльозам ворога. Тадик рветься до батька, ричить, очі його паляться вовчим вогнем. Цієї ж ночі Купріяна із сім'єю вкинули у' вагон і повезли на північ.

Всю дорогу Купріян лежав під кожухом, нічого не їв, не пив і ослаб так, що старший брат підводив його ; попід руки. Тадик скімлив у куточку, як зінське щеня. Батько і старший брат поводили себе так: перший стогнав, а другий рипів зубами.

Одного разу вночі, коли поїзд стояв серед снігової пустелі і вартові, наглухо задраївши двері вагонів, пішли грітися, батько покликав Тадика і старшого брата і, висунувши з-під кожуха брюзкле лице, сказав:

—Я довго не протягну, а ви, хто залишиться живим, не забудьте, хто мене замордував", — і, схлипнувши, вкрився кожухом. На одній станції вартові випустили стару і Тадика пройтися побіля вагона. Внизу — косогір, забитий снігом, а далі — царство лісів, у яких людина губиться, як голка в снігу. Мати, ставши на коліна, била поклони сніговій пустелі. Глядь — немає Тадика, покотився .у білу прірву чорним клубочком, тільки сніг закурів слідом. Розправився у тім лісі, помахав шапкою з білої прірви та й зник у ній назавжди. Вартові матір посварили, але особливо не докучали, і один з них, постарше, сказав: "Ти, стара, не рюмсай, все одно твого мальчонку на сортувальній відібрали б і в дитячий будинок опреділили б".

Але в дитячий будинок Тадик не потрапив. Він довго блукав по тайзі, цюкав з голоду зубами, доки його, обмороженого, кволого, знайшли мисливці. Відпоїли гарячим чаєм, загорнули в собачі шкури і повезли в тайгу. Весною він оклигав, і його стали брати на полювання. Тадик вивчив повадки звірів, умів їх кондошити і майстерно здирати шкуру, добре правив собаками, влучно стріляв. Характером зробився замкнутим : ніколи ніхто не чув від нього ні нарікань на свою сувору долю, ні скарг на тяжке життя, нікому він не розповідав про своїх батьків. Одне тільки виразно помітили мисливці — його невмолиму жорстокість: коли йому давали потрошити недобитого звіра, він витягав із шкіряного чохла гострого мисливського ножа і з якимось вовчим оскалом наближався до живого лося. Звір тремтів шкірою, благав очима, але Тадик наступав на шию, брав за роги і, замість того, щоб одним змахом ножа перетяти шию, різав поволі, з тихою насолодою. В його очах світилася дика радість, коли він бачив, як тварина тріпоче в передсмертних муках. Часто він дивував старих і бувалих мисливців тим, що, перерізавши тварині горло, не цідив димлячу кров у жерстяну кружку, а пив прямо з горла тварини, блаженно, навіть не присолюючи її. В п'ятнадцять років він був сильним, спритним, хитрим і безжальним, і мисливці побоювалися його.

Їхні побоювання виправдалися: взимку він украв найкращих собак і втік із поселення. З того часу почалося його злодійське страшне життя. Тим самим мисливським ножем, яким він домучував недобитих лосів, він ріже на смерть свого товариша і, забравши гроші, втікає в Крим, бродить по Кавказу, якшається із злочинним світом всього кримського узбережжя; вештається вірменськими базарами, ярмарками, допомагає осетинам викрасти красуню Маргет; займається перепродажем крадених товарів, водиться з контрабандистами, які викидають його із вагона в піщані бархани середньоазіатської пустелі. Там він подихає з спраги. Степові беркути в'ються над ним, як над падаллю, розкльовують живісінького на шматки. Очі його скляніють, тіло горить на сонці, як верблюжа шерсть на вогні. Він уже марить і пливе по гарячих пісках на гарячій сковороді, і йому здається, що голова в нього уже репається, як кримський каштан. Але і на цей раз щастить: його підбирає караван, його відпоюють кумисом і везуть на верблюдах, як бухарського еміра.