Обвал - Мушкетик Юрій

Яке марнотратство часу та продуктів. Та а того сиру й з того борошна наша мама Люба приготувала б налисники, що до їдальні збіглися б академіки і генерали.

По обіді я збігав на базар і купив білого наливу, черешень та абрикосів. Я не дуже люблю фрукти, але Едикові потрібні вітаміни. Черешні він знищив за один присіст, а абрикоси та білий налив лишив на завтра.

Щоправда, в неділю мені знову довелося бігти на базар: яблука та абрикоси увечері з'їли гості. Це були Аркадій Васильович і ще якийсь маленький, чорненький лисуватий чоловік, чоловічок-черевань, чоловічок-барильце — він і справді був схожий на нього, тихий і скромний. Тихий, що ледве тягнув голосок, про нього забували навіть у такій маленькій компанії, як наша. Він сукав у світі свою тоненьку ниточку, але, як я незабаром переконався, ниточку певну, він завжди намагався сховатися в тінь, знав, коли треба відступити, зникнути зовсім, а коли подати голосок. Здається, він усіх боїться, будь-хто може його образити чи й зовсім згладити зі світу, але не ображали, не згладжували, він і далі сукав свою ниточку й висукав трикімнатну ізольовану квартиру в колишньому професорському будинку, й дачку над Десною, і сіренькі "Жигулі".

Ледве гості зайшли до кімнати, Едик підхопився й пішов до спальні. На порозі він оглянувся, й ми зустрілися з ним поглядом. Ми й далі були з ним у спілці, розуміли один одного з півпогляду, але мені здалося, що цього разу наша спілка не зовсім хороша. Мою душу обвіяло гірким димком, щось я втрачаю у ній, і, можливо, з власної вини.

— Це — Євген Сидорович Онищенко, — відрекомендував мені маленького чорненького чоловічка Роговий. — Він у курсі всіх справ на факультеті і в приймальній комісії. Він може проконсультувати вас... Ну, з усіх питань. Сьогодні він залишить вам набір можливих варіантів задач і прикладів з математики.. Це не ті самі задачі... Так би мовити, ті самі варіанти. В принципі. Ті, що будуть у білетах — схожі.

Онищенко мовчки хитнув головою. Мені хотілося запитати, де вони доп'яли ці задачі, але я не запитав. Натомість дістав вино, коньяк, абрикоси та яблука. Від бутербродів з ковбасою і сиром гості відмовилися. Аркадій Васильович пив мало. Так само мало пив Євген Сидорович. Тільки я вихилив одразу півсклянки коньяку, я немов притлумлював щось у собі, припікав його жаром алкоголю, й воно глухо вовтузилося та скімлило, але голосу не подавало. Потому я випив ще півсклянки й розбалакався, переповідав цікаві, здебільшого смішні історії, які стосувалися моєї роботи та життя нашого містечка. Я розповів, як ми полювали з головою облвиконкому та його помічником і як вискочила лисиця й побігла на помічника, а той почав гукати до голови — стріляти йому чи не стріляти, хотів узгодити, бо нічого не робив без узгодження, а лисиця майнула в ярок і втекла, і як обласний прокурор пустив по сліду собаку й собака таки вигнала лисицю на нас, і виходило, що я тільки й полюю та відпочиваю з великим начальством, я намагався виглядати в очах моїх співбесідників значною і веселою особою. Я називав імена відомих людей, що жили в нашій області, переповідав усілякі пригоди з цими людьми, які, може, з ними й траплялися, але не за моєї присутності, бо декого з них я й бачив усього кілька разів, та й то за столом президії, сам сидячи в залі. Я хотів розвеселити моїх гостей, і розповів, що ми недавно збудували для працівників нашої лікарні будинок, і мені, як головлікареві, довелося його ділити, й скільки було чудес, і що довідався про своїх колег. "Ходить один і ходить, а я йому пояснюю: на три чоловіки трикімнатну квартиру не положено, його немає два тижні, а тоді він прибігає й очі в нього горять, як фари: "Давайте мені трикімнатну квартиру, в мене завагітніла жінка". — "Коли?" — "Вчора". — "Приводь на обстежеяня". І в трохи жартівливій формі похвалявся: у нас, мовляв, унітази одчиняються на фотоелемент і замість вішалок в коридорах поприбивали роги, одначе не сказав того, скільки клопотів він мені коштував, той будинок, якою ціною доводилося вибивати кожен кубометр цегли, кожну раму та кожну паркетину, скільки годин провів у приймальні того ж голови облвиконкому і як він мені вичитував за порушення санітарних норм у списках на квартири, скільки було анонімок і пояснювальних листів, я навіть не сказав їм, що не взяв собі в тому будинку квартири, хоч мав на те право — сім'я шість чоловік, — а збудував для старшого сина кооперативну квартиру. Я хотів виглядати у їхніх очах значною особою. Я знову був огидний собі, але чого тільки не зробиш для свого сина.

Аркадій Васильович усміхався своєю м'якою усмішкою, Онищенко сидів, потупивши маленькі крапчасті очі у дзеркало в кутку, здавалося, він хотів там щось видивитися або розглядав власну персону.

А ще я думав... ще я думав, чим буду розраховуватися з цими людьми, надто ж з Аркадієм Васильовичем, який не знати чому виявляв таку увагу і таку чуйність.

Гості пішли, я прибрав на столі, потім ми з Едиком вчили хімію і лягли спати.

Я щільно завісив вікно важкою шторою, залишив лише маленьку щілинку — щоб не проспати ранок, щілина світилася тьмяно, тільки вона, здавалося, зв'язувала нас із світом. Ми були у ньому самі, вдвох, і я знав, що світові немає до нас діла, а нам до нього. Так мені подумалося, а потім я пошкодував тією думкою, адже єдина опора людини у світі — в іншій людині, ми тих інших людей часом обманюємо, ненавидимо, але лише для них живемо, ми їх любимо або принаймні чимось зобов'язані перед ними. Я люблю своїх старих батьків, які живуть у далекому селі, я їх люблю, хоч вони ніколи не знали, вивчив чи не вивчив я уроки, не допомагали вступати до інституту, навіть не знали, в який інститут я поїхав поступати, вони й грошей мені майже не надсилали, бо в них їх не було, але я їх однаково люблю, бо знаю, як вони мене чекають до себе в гості, мене і моїх дітей, хоч ніколи не виявляють уголос своєї великої радості, такий уже був у нас у родині суворий закрій, який пішов від закрою батькового батька і, мабуть, ще далі. Я не почуваю ні до матері, ні до батька отієї щемної любові, яку почуваю до Едика, але я боюся зробити для них щось таке, за чим шкодуватиму потім, я розумію, що сповняю це з якогось вищого обов'язку, а не справжньої великої любові, й мені соромно та боляче за це перед самим собою. Я двічі забирав додому батька, фактично витягував з того світу — один раз після гнойового плевриту, другий — після серцевого приступу, я сам запарював' трави, но'оив з аптеки кисневі подушки, готував їжу, тобто не сам, а з допомогою Люби, яка жодного разу не дорікнула мені на тісняву, клопіт, навіть не подала вигляду, хоч і їй було не легко. Я люблю свою дружину, хоч знаю безліч її недосконалостей, навіть більше ніж недосконалостей, я люблю своїх дітей і готовий для них пожертвувати всім, навіть життям. Так, так, думав колись і про це. Я не герой, не сміливець, не мужня людина, але коли б випав такий фатальний вибір, жити мені або котромусь із синів, я, не вагаючись, із страхом і мукою пожертвував би для них своїм життям. Але я почуваюся прив'язаним не тільки до своїх рідних. Я несу в серці любов, і гнів, і відповідальність не лише до них і за них. Я це знаю. Так, я лікар, і несу відповідальність за хворих. Яку відповідальність? Службову? Неправда. Точніше, не зовсім правда. Я почуваюся... ну не те що відповідальнішим, не те що зобов'язаним, якось так... що не можу виразити й словами, біля хворих простих, нещасних, згорьованих, мені чомусь соромно перед ними, що я живу щасливим життям, що я здоровий, і ось повернуся додому, жартуватиму з дітьми, піду в кіно або на іменини до приятеля, а вони лежатимуть всю ніч, втупивши очі в білу стелю, наодинці зі своїми болями. Ці люди іноді мене й нервують, виводять із рівноваги своею неслухняністю, примхами, і я часом гримаю на них, але ще дужче мене дратують деякі мої колеги, навіть товариші. Як, скажімо, Ігор, який, коли я бігав із списками на затвердження квартир, шепотів мені на вухо: "Ти напиши клопотання па мене окремо. Одного пробити легше". Мабуть, я не зовсім принципова людина, бо не викреслив його зі списку, та й інші горлопани отримали більше за скромних, бо ті не обридають, а ці не дають нам жити, і, щоб відчепитися від них, забезпечити собі спокій, віддаємо їм найкращі шматки.

Я давіто зрозумів: у нашому серці йде пекельний, нещадний бій, і тривав він все життя. Тисячі зваб хилять нас то в той, то в інший бік, тисяча адвокатів, найнятих нами ж, опраидовують усі паші вчинки, а прокурор здебільшого буває тільки один, і не завжди він непідкупний. Хіба ію примелькуються нам, лікарям, за життя людські болячки, людські страждання, хіба можемо ми помирати за кожним хворим, хіба може вистачити в серці того ярого запалу, з яким проголошуємо в юності клятву Гіппократа! Навіть про власних дітей закрадається думка: чи варто віддавати їм усього себе без решти? Он виростив уже одного, й ким він став — посередністю, а в тебе вже лишився по такий і великий шмат життя, і ти ще можеш за цей час щось зробити... Це знову ж шепоче адвокат. Не слухати адвокатів примушувати себе чеспо викопувати обов'язки — оце і все, на що я здатний, на що трачу чимало сил. Мені хочеться думати, що в світі є інші люди, чия душа відторгує все чуже, погане, живе законами добра та істини, вона просто корчиться від неправди, й через те людина не зпав розладів з сумлінням. То — безгрішні люди. Живуть вони важко, але щасливо своїм внутрішнім спокоєм. Здебільшого такими є всілякі диваки, люди екзальтовані або ті, які офірували своє життя великій пристрасті — боротьбі, мистецтву, науці. Вони тримають на своїх плечах світ.

Мені не спиться. Чую, що й Едик перевертається на своїй розкішній постелі.

— Ми рано полягали спати, — каже він. — Я увімкну світло, почитаю.

— Не треба забивати голову читанням.

— Гаразд, — легко згоджується він, і далі — зовсім по-дитячому:— Давай у щось пограємо.

— У що?

— Ну, наприклад, хто назве більше бензоколонок у нашій області.

Я посміхнувся. Я певний, що назву більше, адже часто їжджу у відрядження на машині.

— Давай.

Але Едик називає вдвічі більше.

— Звідки ти їх знаєш? — дивуюся я.

— А я колись дивився по карті.

— О, в тебе чудова пам'ять.