Обвал - Мушкетик Юрій

Едик регоче, аж розхлюпує на спортивні штани чай. Звичайно, я прибріхую, ми тих салфеток не одягали, тільки не знали, що з ними робити, але мені гарно від Едикового сміху.

Ми почали прибирати на столі, як раптом пролунаїі стукіт у двері. Не вимогливий, але й не вельми скромний. До кімнати вступив незнайомий, велетенської статури, схожий на орангутанга чоловік. Схожим на орангутанга робила його не тільки статура, а й довгі, по-м'авп'ячому (коли мавпа стає на задні лапи), опущені вниз руки, й зсутулені плечі, тільки голова в нього не мавп'яча — велика, кругла, з кошлатою гривою волосся. Саме так — не кучері, а чорні великі ковтюхи. Я подумав, що коли б цей чоловік зупинив мене увечері десь на темній алеї парку, я почувався б кепсько.

— Добрий день, Аркадій Васильович, — простягнув він велику смагляву руку. — Хліб-сіль.

Так ось він який, міфічний Аркадій Васильович. Я привітався з ним і чомусь трохи розгубився. На столі ще лежали хліб, огірки, помідори, ковбаса, стояли чисті, щойно помиті склянки.

— Просимо до столу.

Сісти більше було нікуди — на обох кріслах лежали наші з Едиком речі, Аркадій Васильович сів на стілець біля столу.

— Ми оце по-холостяцьки, — пробелькотів я, гарячково виробляючи лінію поведінки з цим не знайомим мені чоловіком. З ним потрібно поговорити, й, очевидно, не в присутності Едика. І, мабуть, слід пригостити чаркою. Власне, до цього й готувався, купуючи коньяк, горілку й вино. Я тільки не знав, як це зробити. Я ніколи не вмію робити таких речей, ділові зустрічі за чаркою розмелюють мені душу, вивертають печінку і роблять з мене несусвітного дурня. Щиро переконаний: так само, як я, почуваються на подібних учтах й інші люди. То тільки в кіно все дуже просто: приходить до бізнесмена бізнесмен, один бізнесмен дістає пляшку вина (коньяку, джину) й вони спокійно та просто обговорюють, що їм потрібно купити, продати, підпалити нафтосховище або вбити конкурента. Так чи так, але Едика потрібно кудись спровадити. Я повернувся спиною до Аркадія Васильовича й, ніяковіючи, а від цього напускаючи на себе діловито-суворого вигляду, підморгнув Еди-кові. Той витріщив на мене очі.

— Може б, ти прогулявся перед сном, — сказав я. Едик знизав плечима.

— Куди я піду?

— Ну, гаразд, — по-батьківськи дружньо, а насправді фальшиво сказав я, — ходи до спальні та поштудіюй ще якісні реакції.

Едик забрав книжки, почовгав до спальні. Я щільніше причинив за ним двері. Аркадій Васильович провів Едика довгим поглядом.

— По-моєму, гарний хлопець.

— Та ніби, — скромно опустив я очі. — Намагалися з дружиною тримати... до речі, вона передавала вам вітання... ну, не зовсім у шорах... Та він, по правді, ніколи й не робив спроби зірватися з припону. Не п'є, не курить. Бувало, не виженеш з хати. Увесь день з книжкою на канапі.— Я розхвалював свій "товар", а те, що Аркадій Васильович міг не повірити у його високу кондиційність, мабуть, усі батьки отако вихваляють при вступі дітей, вирішив мазнути сірішою фарбою, яка б правдивіше відтінила ту, яскраву.— Щоправда, до роботи не шпаркий. Мав свої хатні обов'язки, але виконував їх під недремним материним оком. Щоб взятися самому — того нема. Але в порівнянні зі старшим... З тим я мав мороку. Одірвиголова, хуліган. І на батьківські збори мене викликали, й до директора школи, і в міліцію...

На міліції я прикусив язика. Навіщо приплів її сюди? Та й у міліцію мене не викликали жодного разу. І завжди Я отако — розкочегарю вогнище, а потім стає соромно. Ніколи не мав міри. Як оце зараз. "Відтінив".

— Мені здається, ми були трохи не такі, — сказав я уже значно стриманіше.

— Людей, як і художні твори, потрібно розглядати в контексті історії, — сказав Аркадій Васильович і посміхнувся. Усмішка в нього м'яка і якась дитинно чиста. За такою усмішкою деяких людей можна уявити дітьми. Оте дитяче лежить так близько, що проступає назовні й підкоряв людину. Усмішка в одну мить перемінила і все враження про гостя, враження мішкуватості, неповороткості, вуглуватості. Він навіть зростом видався меншим. — Тоді був один час, тепер — інший. А ми іноді, в думках переносимо себе, тодішніх, із кирзовими чобітьми і чунями, вінегретом і цигарками "Сєвєр", вальсами і Ворвулввим, у наші дні. А хлопець справляє гарне враження. Сестра мені про нього трохи розповідала.

"Сестра"... Ага, це ж Любина подруга...

— Так що ми не знаємо, якими б ми були, якби нас перемістили з минулого часу в теперішній.

Я охоче погодився з ним. Надто мене зворушило прізвище Ворвулєва, який колись прийшов до нас у інститут і, трохи поспівавши, несподівано розговорився й пробалакав допізна. Потім ми провели його додому, й далі я ходив на всі його концерти, на всі опери, у яких він співав. І — боже мій — сьогодні його не чути зовсім. Гримів же, був знаменитістю. А найдивніше, що я теж рішуче забув про нього, і якби не Аркадій Васильович, то, мабуть, і не згадав би.

— Нас колише той самий спомин. Давайте, мабуть, наллємо в ці чарки... та вип'ємо за спомин. А окрім того, суха... — я ледве не сказав: "ложка рот дере", й знову вчасно стримався, згадавши, що далі в Сковороди йдуть слова про гріх та про хабарі, — розмова, вона... ну, е суха. Ви коли закінчували інститут?

— В шістдесятому.

— О, хлопчак. Я в п'ятдесят восьмому. Що будете пити?

— Питець з мене кепський, — вдруге усміхнувся Арка-дій Васильович, і знову та усмішка м'яко осяяла його повне, в чорній куделі волосся обличчя.— Якщо можна — трохи сухого вина. Знижена кислотність.

— А в мене навпаки...— Я налив собі в склянку горілки.— Приїхав оце і наче знову вернувся в молодість... Хоч перепусток туди й немає. Не така вона в нас була, як у нинішньої молоді... Щоправда, поступити у вуз тоді було легше.

— В медичний, мабуть, ні, — заперечив Аркадій Васильович.— На філологію, філософію — легше. Тоді було важко поступити в харчовий інститут, інститут легкої промисловості. І зараз ніби вернулися ті часи... На якомусь іншому виткові. Знаєте, які конкурси цього року в фінансово-економічні вузи? Дванадцять чоловік на місце.

Я несподівано для себе свиснув.

— А па деякі факультети політехнічного — нікому сідати за парти складати екзамени.

— А у ваш... у наш інститут? — обережно запитав я.

— Остаточно визначити дуже важко. В середньому — близько трьох чоловік. Але врахуйте демобілізованих, п'ятипроцентників, підготовчу групу. От і вийде для таких, як ваш син, чоловік по десять.

Я зітхнув.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв Аркадій Васильович.— Все буде гаразд. Багато одсіється уже на перших екзаменах. Важливо пройти марафон рівно. До речі, який у нього середній бал? Бо може статися таке, що матиме вагу й атестат. Проте, сподіваюся, до цього не дійде.

— Чотири з половиною.

— Нормально, нормально.

Мені здалося, що Аркадій Васильович розчарований. А може, тільки здалося. Я долив у склянки.

— Хвилююся, як... як наречена перед першою шлюбною ніччю, — чомусь знову зморозив я. Бо справді, розмова про наступні екзамени мене страшенно схвилювала. Ніколи не думав, що вийду з рівноваги. Адже я — літня людина, лікар... Бачив і горе, й смерті. І сам не по чистому полю пробіг. Але скільки разів намагався заспокоїти себе: ну це ж не катастрофа, не хвороба, не якесь лихо — нічого не виходило. — Хвилююся, як пацієнт перед важкою операцією, — виправився я. — І, може, через те... переступаю межу. Ходив сьогодні до ректора, але він нічого не пообіцяв. Оце сиджу й згадую своїх однокашників. Чи, бува, який не приймає екзамени...

Аркадій Васильович одпив півковтка. Він мені подобався все дужче й дужче.

— Зайвих... болільників не треба, — тихо мовив він. — Вони галасують, заважають один одному... Це впадає у очі начальству. Покладіться... на долю і трохи на мене. Все буде гаразд.

Я стримано подякував Аркадію Васильовичу і вирішив перевести розмову на інше. Поговорили про інститут, згадали студентські роки, він — свої, я — свої, всілякі придибенції і химерні історії. Він пішов, пообіцявши навідатися завтра. Я мив склянки й уникав Едикового погляду. Потім ми дивилися по телевізору другий тайм гри "Шахтар" — "Динамо" Тбілісі й лягли спати.

День третій

Коли почув її голос, розхвилювався, як хлопчик. Я чомусь особливо хвилююся, коли розмовляю з нею по телефону. Мабуть, це рудимент ще з тих часів, коли упадав за нею, писав їй смішні, наївні, як у всіх закоханих, листи й дзвонив по телефону. Я бачу, як вона стоїть біля телефону в квітчастому халатику, обіперлася плечем на лутку, й мені хочеться заглянути їй у очі.

Мабуть, на все життя накрила нас гілляста яблуня антонівка. Вона простерла віти аж у наші дні, як тоді простягала над лавочкою, укопаною під парканом. Я проводжав Любу, сіли на лавочці... Верталися з кінотеатру парочки, розмовляли, вишіптували свої таємниці, а ми сиділи й слухали, і Люба пирскала в кулак. Яблуня щойно одцвіла, ледве зав'язалися маленькі яблучка. Дві чи три зорі прозирали крізь віття. І — соловейко в берегах. А під ногами цвіт, і вітер доносить запах розквітлого бузку. Скажіть, чи змогли б ви не закохатися такої пори на все життя в молоду гарну дівчину!

Вранці я просто із номера подзвонив Любі. Розповів про готель, в якому живемо, про інститут, про конкурс, вона запитала, чи був Аркадій Васильович і що він сказав, я відповідав їй напівнатяками, й мені було трохи смішно, бо ми розмовляли неначе двоє шпигунів або змовників. Люба знову порадила мені триматися Аркадія Васильовича, передала по дротах поцілунок і вітання Едикові. Я запитав його, чи він не хоче поговорити з матір'ю, Едик знизав плечима: "А про що ми з нею говоритимемо?"

Увесь день ми з Едиком зубрили хімію. Я то ганяв його коло за колом, розділ за розділом, то кидався напрямці — через зелене поле, аби перевірити його реакцію на несподівані запитання, то знову вертався до зораного лану. В обід я витягнув його до їдальні. Ми не дуже довго простояли в черзі, але що то була за їдальня! Ох, це громадське харчування! Салати взялися слиззю, мабуть, вони вже стоять на склянім прилавку з тиждень, розсольник — хоч на собаку вилий, налисники порозлазилися, і сир у них такий кислий, що від нього зводило щелепи. А ще ж спека, а ще ж мухи, а ще ж брудні столи, за якими важко знайти місце.