Фірман султана - Малик Володимир

У мене важливіша справа. Нас тут ніхто не почує?

— Ніхто. Говори сміливо.

Якуб нахилився вперед і поклав руку Сафар-беєві на передпліччя.

— Ненко, помирає твоя мати.

— Що? — Сафар-бей сподівався будь-чого, тільки не такої звістки. По його обличчю промайнула важка тінь, яку ага даремно намагався приховати від співрозмовника. — Моя мати?

— Так, мій дорогий Ненку. Їй дуже погано.

— Чим же я можу їй допомогти? Я навіть не знаю, де вона.

— Вона хоче тебе бачити.

— Але ж це неможливо! — вигукнув вражений Сафар-бей.

— Чому неможливо? Яка б стіна не стояла між вами до цього, перед смертю тієї, що дала тобі життя, вона мусить упасти!

Сафар-бей похилив голову. Мовчав. Рухливі пальці мимовільно м'яли складки широких шароварів.

— Куди їхати? Далеко? — спитав глухо.

— Я проведу тебе... На третій день ти будеш знову в Слівені.

— І гайдутини не побояться ввести мене в свій табір?

— Ми зав'яжемо тобі очі. Гайдутини змушені будуть зробити це.

— Ти говориш так, Якубе, ніби й сам гайдутин...

— Не про це зараз мова. Яке ж твоє рішення?

— Мені жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не поїду. Згодом про це стане відомо беглер-беєві. Я не можу ризикувати своїм майбутнім.

— На війні ти кожного дня ризикував життям, Ненку, і, сподіваюсь, не боявся!

— То зовсім інше. Там ішла війна.

— Це твоє останнє слово?

— Так.

Якуб встав, узяв зі столу підсвічник зі свічкою і підійшов до вікна. Постояв там деякий час у глибокій задумі, важко зітхаючи і з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар-бей був не такий схвильований, він би міг помітити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вікном і двічі підняв і опустив перед собою свічку. Однак ага нічого цього не помітив, заклопотаний своїми думками. Якуб повернувся назад і поставив підсвічник на місце.

— Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко.

— Коли б у мене було м'яке серце, я не був би воїном, Якубе.

За вікном почувся глухий шурхіт і стук. Сафар-бей схопився на ноги. Підозріло глянув на Якуба.

— Що там?

— Не хвилюйся, Ненко. Тобі ніщо не загрожує. Двері прочинилися — в кімнату безшумно прослизнув Звенигора, а за ним — Драган. Сафар-бей кинувся до стіни, на якій висіла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув йому шлях і направив у груди чорне дуло пістоля.

— Спокійно, Сафар-бею! Салям! Хіба так приймають гостей?

— Що вам потрібно? — зблід ага.

— Шановний ага Якуб уже все тобі пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи інакше. Дозволь твої руки! Драгане, давай вірьовку.

— Урусе, ти мстиш мені за те, що в Чернаводі я завдав тебе в полон? Але повір, я потім передумав і хотів віддати наказ відпустити...

— Я знаю про це, — відповів Звенигора. — Якуб мені розповідав. І хоча завдяки тобі я майже рік провів на каторзі, мстити я не збираюся. Та про це докладніше поговоримо в дорозі. Там у нас буде вдосталь часу. В'яжи, Драгане.

В одну мить руки Сафар-бея було зв'язано за спиною, і він став, похнюплений, біля стіни.

Вони вийшли в сіни і повернули до дверей, що вели в сад. Надворі зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора.

— Сюди! — почувся тихий голос бая Димитра. Обережно перелізли через високу кам'яну загорожу. Поставили на місце довгу важку драбину і мовчки вийшли з двору бая Станка. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, бай Димитр вивів невеликий загін з міста, до обрідного букового ліска. Тут Драган зав'язав Сафар-беєві очі, і гайдутини попрощалися з своїм провідником.

6

Другого дня, опівдні, всі тридцять гайдутинів, які залишилися зимувати в горах, стовпилися біля колиби воєводи. Младен стояв попереду. Тільки Златка не відлучалась од хворої матері.

Знизу, по крученій гірській стежці, піднімалось п'ять вершників. Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного — з зав'язаними очима. Він їхав другим, зразу за Драганом.

— Швидше! Швидше! — загукав зі скелі Яцько, махаючи шапкою.

Воєвода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як він зблід, а потім скинув шапку і зіжмакав у руці, гайдутини догадалися, які почуття нуртують у серці їхнього ватажка. Рвучкий крижаний вітер розвіював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим сніжком, та Младен ніби не помічав холоду. З кручі гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якій наближався до нього син.

Нарешті, вершники виринули з-за скелі, на якій сидів Яцько, і зупинилися перед колибами, звідки відкривався вид на глибоке міжгір'я, затягнуте сніговою імлою.

— Здравей, воєводо! Здравейте, другарі! — привітався Драган, сплигуючи з коня. — Какво правите? [9]

— Здравейте! Здравейте! — Младен обняв кожного з прибулих і зупинився перед Сафар-беєм. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки.

Запала глибока тиша. Всі затаїли подих. Похмурі обвітрені обличчя гайдутинів повернулися до яничарського аги. Суперечливі почуття клекотіли в серцях повстанців. Так ось який він — Сафар-бей, їхній найлютіший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, він прямо сидів на коні, озираючи жагучими чорними очима гайдутинів і гайдутинський стан. Незважаючи на втому і хвилювання, що враз охопили його, він намагався триматися гордовито, не опускав очей під пронизливими поглядами гайдутинів.

Впізнавши воєводу, хутко сплигнув з коня, застиг у напруженні, не випускаючи з рук поводів.

— Здравей, сину! — тихо промовив воєвода, пильно приглядаючись до обличчя аги.

Сафар-бей не витримав погляду воєводи. Опустив очі. Звенигора, який стояв зовсім близько, міг би заприсягтися, що у нього затремтіли губи.

— Здравей, тате!

Великого зусилля, видно, коштували Сафар-беєві ці слова, бо голос його здригнувся і прозвучав хрипко.

Натовп сколихнувся, і легке, майже нечутне в пориві вітру зітхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, ніби у нього раптом задряпало в горлі. А Якуб відвернувся і мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зір.

— Спасибі, сину, .що приїхав. Ходімо до колиби, — сказав Младен. — Там твоя майка... Жде на тебе... О боже, як довго вона тебе ждала, бідна!

Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима.

— Ми зараз там зайві, — промовив Якуб. — Хай самі...

Але натовп не розходився. Люди стояли на вітрі. Сніг танув на їхніх обличчях і стікав на мокрі кожушини. В каламутному небі жовтіла кругла пляма ледь помітного холодного сонця.

Через деякий час вийшов Младен і кивнув Звенигорі:

— Арсене, зайди!

Звенигора переступив поріг колиби. У світлиці горіла свічка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному ліжку, її очі блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сиділа біля хворої. Сафар-бей стояв збоку, в узголів'ї матері, і вона держала його руку в своїй руці, ніби боялася, що він зараз піде від неї. На обличчі Сафар-бея — ніяковість і розгубленість.

Анка побачила козака.

— Арсене, підійди сюди! — прошепотіла.

Звенигора підійшов до ліжка. Став поряд зі Златкою.

— Спасибі тобі, що привіз мені сина... Я така рада... — Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, і Звенигора зробив рух, ніби хотів спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: — Ні, ні, дай мені сказати... У мене так мало часу... Ти дуже кохаєш Златку?

Запитання було несподіване, і Звенигора збентежився. Потім по хвилі тихо, але твердо відповів:

—— Дуже. — І глянув на дівчину. У неї загорілися рум'янцем бліді щоки.

— А ти, доню?

— Я теж, — прошепотіла Златка.

Анка помовчала, пильно вдивляючись в зніяковіле обличчя дочки. А зібравшись з силами, заговорила знову:

— Дайте одне одному руки... От так... Колись я боялась, Арсене, що ти відбереш у мене дочку, яку я щойно віднайшла. А тепер сама вручаю її тобі... Бережи її... Вона тут, у гайдутинському стані, стала такою шибайголовою... Я рада за вас... Будьте щасливі!.. Младене, дорогий мій. — Вона подала йому вільну руку, і воєвода, ставши біля ліжка на коліна, припав до неї щокою. — Ось ми й зібрались... нарешті... всією родиною... Я така щаслива... мої діти зі мною...

У Младена здригнулися плечі, з грудей вирвалося глухе болісне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора відчув, як по щоці покотилась тепла сльоза, але не смів підняти руку, щоб витерти її. Сафар-бей стояв блідий, закусивши губу. Він зібрав усі свої душевні сили, щоб не проявити, як він думав, легкодухості, однак і в його очах стояли сльози.

Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.

Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.

— Ненко, сину... рідний мій... Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я... твоя мати... Я розумію тебе... Ти — відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева... Ти й не пам'ятаєш того дерева, на якому зріс... А я пам'ятаю... твій перший крик... Потім лепет... Бачу і досі твої веселі чорні оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твій крок від першого дня і до сьомого року, коли... коли... Потім наступили важкі часи... багато років пошуків... надій і розчарувань... І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком... з трьома довгими шрамами на ручці... Тому я так тебе легко впізнала після стількох років розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя...

Вона судорожне стиснула Сафар-беєву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотіла навіки запам'ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.

— Младене, — прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. — Младене, поклади свою... руку... на руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж...

Арсен і Златка підійшли до узголів'я, поклали свої руки на Сафар-беєву руку.

— А тепер покляніться... покляніться... що ніхто з вас ніколи... не підніме один на одного... руки...,хоча і доведеться бути в різних станах... Заклинаю вас!.. Не піднімайте руки на мого сина!..

— Клянусь! — тихо проказав старий воєвода.

— Клянусь! — глухо озвався Звенигора, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: — Клянусь!

Запала тиша. Німа, тривожна.

— Ненко, а ти?..

— Клянусь! — промовив з натугою Сафар-бей і опустив очі.

Звенигорі здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він ніколи не переживав тяжчої хвилини, ніж ця.