Фірман султана - Малик Володимир
— Салям!
Гамід дурнувато всміхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, ніби чекав, що той кинеться в його обійми. Але Сафар-бей вдав, що не помічає пориву спахії.
— Так що тут коїться, Гамід-ага? — повторив він запитання.
Гамід кинув батога. Споважнів.
— Коли зникає з своєї кімнати яничарський старшина, я мушу дізнатися, де він подівся.
— І тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж він розповів тобі?
— Я дізнався від аскерів, що в тебе був Якуб...
— А ще що?
— Більш нічого. Але й цього досить для мене.
— Якуб — мій друг, — холодно сказав ага.
Гамід вимушено усміхнувся.
— Сафар-бею, дорогий мій, невже ми отак і говоритимемо, стоячи посеред кімнати? Я сьогодні повернувся від беглер-бея і привіз дуже важливий фірман султана. В ньому йдеться про новий похід на урусів. Може б, ми поговорили про все наодинці?
— Гаразд, — погодився Сафар-бей.
— Тоді накажи вивести цього гайдутинського собаку і зачинити у льох.
Сафар-бей похмуро кивнув аскерам.
— Виведіть його і відпустіть!
Кагамлик і Абдагул кинулись відв'язувати бая Станка. Гамід незадоволено засопів.
— Сафар-бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!
— Ти сам помиляєшся, Гамід-ага, — спокійно відповів Сафар-бей. — Мене ніхто не викрадав... У мене справді був Якуб. Він приніс мені дуже важливу вістку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.
— Куди?
— Це моя невеличка таємниця, Гамід-ага. Як тобі відомо, я не євнух. Тож можеш здогадатися, які почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загін...
Гамід недовірливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нічого. Кагамлик і Абдагул вхопили бая Станка попід руки і поволокли з кімнати.
Сафар-бей щільно причинив двері, підбив на м'якій отоманці міндер, запросив Гаміда сідати.
— А тепер поговоримо, Гамід-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найясніший султан у своєму фірмані?
2
Стара Планина була найкращим притулком і сховищем для гайдутинів. Усюди в малодоступних місцях — на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковічних пралісів — стояли темні смерекові колиби, зрублені пастухами-балканджіями з наказу гайдутинських воєвод попередніх часів. Були вони приземкуваті, непоказні, але надійно захищали від осінньої сльоти і зимових холодів.
В одну з таких засніжених, похмурих долин привів свій загін воєвода Младен. Поховавши Анку, він жодного дня не хотів зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Слівена жадоба помсти над Гамідом.
Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печі, готували гарячу страву, Драган, перезувшись після довгого переходу в сухі чоботи, підійшов до воєводи.
— Гадаю, бай Младене, мені не завадить прогулятися до міста. Мусимо сповістити наших людей, де ми розташувалися.
— Ти стомився, Драгане.
— Однак відпочивати ніколи. Сафар-бей досі прибув до Слівена, і нам необхідно знати його наміри щодо нас. Також цікаво дізнатися, що поробляє Гамід...
— Ти справжній юнак [10] , Драгане! Якщо мені доведеться перейти в кращий світ, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! — сказав з почуттям воєвода. — Ну, що ж, іди! Але будь обережний...
Драган пішов.
Повернувся він несподівано. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.
— Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?
— Так. Але не сам. Зі мною — бай Димитр... Нам обом пощастило: він поспішав із Слівена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Слівена, де марно розшукував би бая Димитра, — тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.
— Де ж Димитр? Клич його сюди! — Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. — Він, певне, має багато чого розповісти...
— Так, він прийшов не з порожніми руками. Я приведу його зараз!
Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.
Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум'я освітило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, — видно, не легко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.
Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слівен і самому, не чекаючи гайдутинського гінця, вирушити в гори.
— Що трапилося, бай Димитре? — спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.
Бай Димитр важко зітхнув.
— Бая Станка скатовано...
— Як? Хто це зробив?
— Гамід... Все допитувався, клятий, де подівся Сафар-бей. А також цікавився Якубом.
— Ну?..
— Бай Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору...
— Жаль бая Станка, — сказав Драган. — Він живий? У безпечному місці?
— Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку... Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене...
Бай Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.
— Щось важливе? — спитав воєвода Младен.
— Дуже важливі новини сповістив мені бай Станко... Гамід обмовився про султанський фірман, в якому йдеться про новий похід на руснаків. Гадаю, вам було б цікаво знати його докладний зміст, бай Младене, га?.. Ось чому я поспішав до вас...
— Спасибі тобі, другарю Димитре, — з почуттям сказав воєвода. — Спасибі тобі від усієї Болгарії за вірну їй службу... Ти приніс дуже важливу звістку, і ми тепер спільно подумаємо не тільки над тим, як захопити Гаміда, а й над тим, як оволодіти султанським фірманом.
— А що це воно таке, фірман? — спитав спроквола поважний Грива.
— Фірман, другарі, — то султанський указ, — пояснив воєвода. — Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дізнатися про дуже вагомі і небезпечні події. Якщо в ньому справді йдеться про новий похід турків на Україну, то ми б дізналися про час виступу, кількість військ та кому з пашів доручено очолювати його. Так я гадаю...
— Гм, то було б справді лепсько роздобути ту штукенцію, панство! — вигукнув Спихальський.
— Безперечно, — підтримав його Звенигора. — Чого б це нам не коштувало! Ми повинні вирушити негайно до Слівена...
Він запитально глянув на воєводу, шукаючи його підтримки.
Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть у думці зважуючись на щось. Потім сказав:
— Ясно, ми повинні зробити це негайно. Але як? І хто піде на це?
— Гамід мешкає в хані [11] Абді-аги, — вставив Димитр. — Його охороняють.
— Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому хані, — промовив Звенигора. — Гадаю, нам і зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.
— Ні, краще втрьох, мабуть, — засумнівався Драган.
— Тоді я третій! — схопився Спихальський.
— Ні, ні, пане Мартине, — Звенигора поспішив відмовитись від допомоги свого шумливого, запального друга. — Ми на тебе й одягу яничарського не підберемо...
— Тоді я піду, — промовив Якуб. — Мені...
Але Златка несподівано перебила його.
— Ні, ні, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-поміж вас усіх, знаю Гаміда, його звички. По скрипу підлоги під його ногами я можу безпомилково визначити, що то він і навіть в якому він настрої...
— Ну, що ти, Златко, — почав Звенигора. — Там потрібен вояка, який би умів...
Дівчина не дала козакові закінчити думку:
— Який би умів стріляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! — звернулась вона до воєводи.
Младен розвів руками. Несподіване бажання дочки сповнило його серце гордістю: він раптом побачив у її характері те, чого бажав своїм дітям, коли вони народжувалися, — сміливість, рішучість, вірність батьківщині і готовність покласти своє життя за неї. Але відпустити її на таку ризиковану справу?
Він завагався.
— Так, Златка навчилася добре стріляти, — промовив перегодя. — І на конях їздити... Але ж чи зможеш ти, — звернувся до неї, — проявити витримку і силу духу в тій небезпечній обстановці, яка може скластися в хані Абді-аги?
— Витримку і силу духу якраз і можна проявити в складній обстановці.
Тут втрутився Драган:
— Я гадаю, — сказав він, — Златка якраз може нам бути корисна більше, ніж будь-хто інший. Вона прекрасно знає турецьку мову, — вже одно це багато важить. Крім того, може скластися так, що нам доведеться використати її як приманку для Гаміда.
Дівчина з вдячністю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був незадоволений словами свого друга і хотів різко заперечити йому. Однак воєвода припинив їхню суперечку.
— Я згоден, — промовив він. — Дочка воєводи має право і повинна наражати себе на небезпеку нарівні з іншими... Тепер, другарі, обміркуємо все якнайкраще — і в путь!..
3
Із-за Родопів подув теплий вітер, і сніг враз посірів, узявся водою. По вулицях Слівена задзюрчали гомінкі струмки.
Біля хану Абді-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагіївські аги і молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до конов'язі, вони попростували до дверей.
У хані було напівтемне і пусто, якщо не рахувати чотирьох спагіїв, які після ситого обіду дрімали в кутках за своїм столом, та самого кафеджі [12] Абді-агу. Побачивши нових, незнайомих відвідувачів, кафеджі склав перед довгою сивою бородою руки на знак привіту і досить прудко кинувся назустріч гостям.
— Салям, правовірні! Мій дім до ваших послуг.
Незважаючи на те, що в місті стояло багато війська, прибутки хану були мізерні, й Абді-ага був радий кожній новій людині, яка переступала його поріг з курушем у кишені.
— Нічліг і обід на трьох, — промовив один з новоприбулих, кинувши на стіл золоту монету.
Абді-ага низько вклонився високому красивому спахії, який з такою легкістю розкидається золотими динарами, ніби він був іспанський інфант.
— Все буде до ваших послуг, високошановний ага.
Він провів прибулих на другий поверх свого чималого будинку, відчинив побиті шашелем двері й завів до просторої кімнати.